– Я думала, ви маєте совість і запропонуєте нам віддати хоч третину грошей за це свято, або хоча б подаруєте молодим пристойну суму! – прошипіла мені в обличчя сваха, прямо біля виходу з ресторану. В очах її не було ні тіні святкової радості, лише зле обурення. – А за 1800 гривень зараз, вибачте, навіть вечерю нормальну не купиш! Я не уявляю, як можна доньку заміж видавати, як оце ви, взагалі без приданого, без подарунку навіть!
Я мовчала. Мені було так гірко, що аж перехопило подих. З моїми сватами я ніколи спілкуватися не буду, це ж вже стало очевидним. Мені до сліз прикро, що все так вийшло, але нічого не вдієш. Я одразу попереджала: грошей на гучне весілля в мене немає, це вони так хотіли – от і оплатили. Та тисяча вісімсот гривень, яку я подарувала своїм дітям, для мене й так великі гроші при моїй пенсії у п’ять тисяч гривень.
Наше життя ніколи не було легким. Свого єдиного чоловіка я втратила дуже рано, через три роки після весілля – не стало його раптово. Мені тоді було лише двадцять п’ять, а наша донечка Оксана тільки-но навчилася ходити. Я сама була пізньою і єдиною дитиною у своїх батьків, тож після втрати чоловіка на мої тендітні плечі лягла подвійна відповідальність: виховувати Оксану, і водночас дбати про маму й тата, які вже потребували постійного догляду.
Працювала я у невеличкій міській бібліотеці, і моя зарплата була мізерною. Піти на другу роботу, аби якось покращити наше фінансове становище, я просто фізично не могла – весь вільний час був присвячений родині. Я мусила бути з мамою, яка мала проблеми з серцем, і з татом, якого турбували коліна, а також приділяти увагу доньці.
Отак ми й жили – перебивалися з моєї скромної зарплати і батьківських пенсій. Зараз мені шістдесят два, і я вже сама пенсіонерка. Батько відійшов у вічність кілька років тому, лишилася лише старенька мама, якій вісімдесят п’ять, і моя двадцятирічна донька Оксана.
Оксана не змогла отримати вищої освіти, бо для нас це було непідйомною сумою. Вона пішла працювати касиром до місцевої мережі супермаркетів, а донедавна мешкала зі мною у нашій трикімнатній квартирі, яка дісталася мені ще від моїх батьків.
Рік тому Оксана зустріла чудового хлопця – Василя. Він такий уважний, роботящий, з почуттям гумору. Вони зустрічалися, притиралися одне до одного, а потім вирішили, що час одружуватися. Я, звичайно, була рада за доньку, Василь мені відразу сподобався. Я щиро благословила їхній союз, але відразу чесно сказала: допомогти з весіллям чи тим більше з житлом я не зможу.
– Доню, ти ж знаєш, яка у нас ситуація, – пояснювала я Оксані. – Моя пенсія – п’ять тисяч гривень, у бабусі – шість з половиною. Це наш весь дохід. А нам потрібно ліки купувати – і мені, і бабусі, комунальні послуги оплачувати, харчуватися. Іноді я дозволяю собі якусь дрібничку з одягу чи щось для дому, але це рідкість. Ніяких заощаджень я не маю, відкласти велику суму просто неможливо.
Я вважала, що найкращий варіант для них – це тихо розписатися, а потім зібрати найближчих родичів на скромну вечерю вдома. Здається, Оксана цілком погоджувалася з моєю думкою.
– Мамо, я все розумію. Мені не потрібне пишне свято. Головне, що ми з Василем будемо разом, – запевняла мене донька.
Але тут втрутилися його батьки, свати – Соломія та її чоловік Аркадій. Вони – люди заможніші, мають свій невеликий бізнес. Вони вирішили, що їхній єдиний син має одружуватися “як годиться”, з усіма урочистостями. Замовили гарний ресторан, організували церемонію розпису з ведучим. Самі молодята, як мені потім розповіла Оксана, купили собі вбрання: весільну сукню та костюм. А всі інші витрати – ресторан, фотограф, музичний супровід – взяли на себе батьки Василя.
Весілля справді вийшло гарним, хоча й не надто великим, близько п’ятдесяти гостей. Все було красиво, смачно, весело. Але мені це свято теж влетіло у невелику копійку. Довелося ж, як не крути, купити собі пристойну сукню і туфлі, бо у моєму гардеробі нічого подібного не було. А ще – зачіска і манікюр, бо «я ж мати нареченої». На подарунок молодятам я з великим зусиллям зібрала 1800 гривень. Це було майже сорок відсотків моєї пенсії, але мені хотілося, щоб мій внесок був хоч якось відчутним, хай і дуже скромним. Я поклала їх у підписаний конверт – “Від мами Оксани”.
Протягом усього святкування я намагалася бути привітною зі сватами. Соломія та Аркадій трималися дещо відсторонено, але я списувала це на їхню зайнятість організаційними моментами. Здавалося, що все йде добре.
Але, мабуть, ще під час застілля Соломія встигла перерахувати подаровані гроші. Адже коли свято вже добігало кінця і гості почали розходитися, вона підійшла до мене, коли я вже стояла біля виходу.
– Валентино Миколаївно, можна вас на слово? – холодно запитала вона.
– Звісно, Соломіє, – відповіла я, здивована її різким тоном.
Вона відвела мене вбік, щоб ніхто не чув. Її обличчя було напруженим.
– Я розумію, що у вас, можливо, не такі статки, як у нас, – почала вона зверхньо. – Але ж ви теж мати, і ваша донька виходить заміж! Ми ж організували таке свято, все оплатили, а ви…
Я внутрішньо стиснулася.
– Я зробила все, що змогла, – тихо відповіла я, відчуваючи, як обличчя палає від сорому. – Я вам одразу казала, що не маю коштів на таке дороге весілля.
– Сказати – одне, а зробити – інше! – не стрималася Соломія. – Ви ж бачили, які тут були витрати! Я думала, ви матимете совість і запропонуєте нам віддати хоч третину грошей за це свято. Або хоча б подаруєте молодим пристойну суму!
Мене ця фраза просто вразила. Яка “третина” за свято, яке вони самі ж ініціювали та повністю оплатили?
– Тисяча вісімсот гривень – це все, що я змогла відкласти від своєї пенсії, – сказала я, намагаючись зберегти спокій. – Це була моя щира і чесна частка.
– Ви це серйозно? – Соломія скривилася. – За тисячу вісімсот зараз навіть вечерю нормальну не купиш! Я не уявляю, як можна доньку заміж видавати, як оце ви – взагалі без приданого, без подарунку навіть!
Вона дивилася на мене так, ніби я була жебрачкою, яка прийшла поїсти за їхній рахунок. Кожне її слово завдавало мені такого смутку, якого я не відчувала дуже давно. Але я мовчала, бо що я могла сказати? Знову розповідати про свої мізерні доходи, про хвору маму, про те, як ми економимо на всьому? Я ж говорила це Оксані й Василю, мені не хотілося “срамитися” перед цією гордовитою жінкою. Я просто стояла і мовчки пропускала повз вуха її образливі слова. Коли вона нарешті замовкла і відвернулася, я поспішила додому.
Ця розмова остаточно закріпила моє рішення. Зі своїми сватами я ніколи спілкуватися не буду. Нехай наші діти будують своє життя, але я не дозволю, щоб мене принижували за мою бідність.
Для себе ж я твердо вирішила: досить такого злиденного життя. Я втомилася від постійної економії, від відчуття сорому, від неможливості допомогти доньці. Поки я доглядаю маму, я не можу змінити своє життя кардинально. Але у майбутньому я мушу щось вигадати, знайти спосіб заробити, аби нарешті вилізти хоча б на старості з бідності і трохи пожити для себе. Мені так хочеться хоч раз не думати про те, чи вистачить мені на ліки наступного місяця. Я мрію про те, щоб мати можливість подарувати Оксані та Василю хоч щось, не відриваючи останнє від себе.
Але як це зробити? У моєму віці, з моїм досвідом бібліотекаря, без спеціальних навичок, коли мій час обмежений доглядом за літньою людиною… Я не уявляю. Кожна спроба знайти додатковий дохід здається мені безнадійною. Напевно, є якісь шляхи, про які я просто не знаю.
Як ви думаєте, чи є реальні можливості для мене, жінки пенсійного віку, яка доглядає маму, знайти додатковий заробіток, щоб нарешті покінчити з бідністю? Я буду вдячна за будь-які ідеї та поради!
