Я думала, що ми з сином — ідеальна команда, але поява Ліліани зруйнувала цей міф. На мій ювілей він надіслав лише повідомлення, а поїздку до мене проміняв на річницю їхнього знайомства
Я завжди вважала, що у нас із Сергієм винятково близькі стосунки. Звісно, кожен батько пишається своїм сином, але наш зв’язок був особливим. Він був моєю єдиною дитиною, і я вклала в нього всю свою любов, час і, що приховувати, ресурси. Навіть коли Сергій став дорослим, він телефонував мені майже щодня.
Ми обговорювали його роботу, плани на вихідні, проблеми з машиною, вибір нового ноутбука.
Я була його першою порадницею, тим надійним якорем, до якого він завжди міг пришвартуватися, коли на життєвому морі здіймався шторм. Він часто приходив до нас із чоловіком на вечерю, і це були такі теплі, сімейні вечори. Наші стосунки були настільки гармонійними, що я навіть уявити не могла, що щось чи хтось може їх порушити.
Сергію було двадцять дев’ять, коли він познайомився з Ліліаною. Я добре пам’ятаю той день. Він зателефонував мені збуджений, і його голос звучав так, наче він щойно відкрив новий континент.
— Мамо, ти не повіриш, я зустрів її, — сказав він, ледве стримуючи посмішку.
— Ого, Сергію, це серйозно? Розкажи! — моє серце одразу забилося швидше. Звісно, я бажала синові щастя, але водночас відчула ледь помітне відчуття тривоги, яке одразу відігнала.
Він розповів, що Ліліана працює в рекламній агенції, як і він, тільки в іншому відділі. Вона викладала йому про свої інтереси — колекціонування старих платівок, захоплення іспанською культурою та бажання подорожувати. Сергій був зачарований.
Я слухала його довгу розповідь, посміхаючись, але в той же час у моїй голові вже почав звучати маленький тривожний дзвіночок. Здавалося, він уже забув про всі наші плани, про його обіцянку допомогти мені з ремонтом на дачі наступного тижня.
Перші кілька тижнів усе ще було більш-менш нормально. Сергій ще телефонував, але наші розмови ставали коротшими, а його увага була розсіяною. А потім настала та неділя, коли він мав приїхати до нас. Ми з чоловіком, Кирилом, чекали. Я приготувала його улюблені вареники з вишнями. За кілька годин до його приїзду, він надіслав коротке повідомлення:
— Мамо, вибач, не приїду. Ми з Ліліаною вирішили поїхати за місто. Дуже важлива справа.
Ні пояснень, ні вибачень, лише це коротке повідомлення. Мені стало прикро.
— Кириле, ти бачив? Просто поїхали за місто, — зітхнула я, показуючи телефон чоловікові.
Кирило, як завжди, був спокійний.
— Тамаро, не бери це близько до серця. Молодість. Це нормально, що він проводить час із дівчиною. У нього своє життя.
Легко йому говорити. Він не той, хто провів безсонні ночі біля його ліжка, коли він хворів.
За місяць Сергій повідомив, що вони з Ліліаною знімають спільну квартиру. Це був для мене справжній ляп. Він навіть не порадився зі мною. Я ж так мріяла, що він купить власне житло, а він просто вирішив з’їхатися з майже незнайомою дівчиною.
— Сергію, ти впевнений, що це гарна ідея? Ви знаєте одне одного лише кілька місяців. Може, варто почекати? — запитала я, намагаючись зберегти спокійний тон.
— Мамо, будь ласка. Я не дитина. Ми все вирішили. Ліліана вважає, що це правильно, — його голос був холодним.
— А я що вважаю? Твоя мати? — ці слова вирвалися в мене самі собою.
— Це не має значення, — відповів він. І поклав слухавку.
З того дня наші стосунки почали стрімко погіршуватися. Сергій більше не телефонував. Якщо я набирала його, він відповідав сухо, а коли чув прохання про допомогу чи пораду, одразу знаходив причину для завершення розмови.
Одного разу мені потрібна була допомога з перевезенням старих речей на дачу. Це була нескладна робота, але для нас із Кирилом, обидвох уже немолодих, досить важка. Я зателефонувала Сергію.
— Сергію, любий, у мене до тебе прохання. Нам треба перевезти кілька коробок. Це швидко, заїдеш після роботи?
— Мамо, я не можу. Ліліані треба допомогти з її новим проєктом. Вона дуже зайнята, і я маю бути поруч, — відповів він.
— Це важливіше, ніж допомогти батькам? — я ледве стримувала сльози.
— Так, важливіше, — різко сказав він. — І Ліліана каже, що ти занадто мене опікуєш. Нам потрібен простір.
Я не могла повірити своїм вухам. Його дівчина, з якою він зустрічається пів року, вчить його, як треба поводитися з матір’ю.
Через тиждень я вирішила приїхати до них. Я купила його улюблені кекси й привезла гарний подарунок для Ліліани — набір дорогих свічок. Я хотіла показати, що я відкрита, що я готова прийняти її, хоча вона і стала причиною мого віддалення із сином.
Я зателефонувала у двері, Сергій відкрив. Він виглядав здивованим і не дуже зрадів моєму візиту.
— Мамо, що ти тут робиш? Ти ж не попереджала.
— Я вирішила зробити вам сюрприз. Принесла кекси, — сказала я, простягаючи пакет.
Ліліана вийшла з кухні. Її обличчя було байдужим.
— Добрий день, Тамаро, — сухо привіталася вона.
— Добрий день, Ліліано, це тобі, — я простягнула їй подарунок.
— О, дякую, — вона взяла його, не виявляючи жодної радості, і поклала на полицю.
Ми сіли в їхній вітальні. Розмова не клеїлася. Я намагалася запитати Сергія про його роботу, але Ліліана постійно перебивала, розповідаючи про свій відділ, про їхні корпоративи. Коли я почала розповідати про проблеми з сусідами, вона закотила очі.
— Сергію, — звернулася я до нього, — ти обіцяв допомогти мені з податковою звітністю для мого маленького бізнесу. Ти ж знаєш, як мені це важко дається.
Сергій подивився на Ліліану. Вона насупилася.
— Мамо, ми в п’ятницю планували поїхати до її батьків. Не вийде.
— Але це всього година роботи! Я ж тобі стільки разів допомагала! — мої емоції вже неможливо було приховати.
— Справа не в часі, — втрутилася Ліліана, — Справа в тому, що Сергій має свій графік, а не тільки твої справи. Ти завжди знаходиш, чим його зайняти.
Я була вражена такою відвертою грубістю. Сергій промовчав. Він просто дивився у вікно. У цей момент я зрозуміла, що втратила свого сина. Ліліана настільки його поглинула, що він став її тінню. Він дозволяє їй говорити зі мною в такому тоні, ігнорує мої прохання і ставить її інтереси вище за все.
Я підвелася.
— Гаразд. Я, мабуть, піду. Приємного вечора, — мій голос був ледь чутний.
Сергій провів мене до дверей. Навіть не обійняв.
— Бувай, мамо. Я тобі подзвоню, — сказав він без особливого бажання.
Я вийшла на вулицю, сльози текли по щоках. Я почувалася спустошеною, наче у моєму серці утворилася величезна порожнеча.
Через тиждень у мене був день народження. Сергій надіслав букет кур’єром і надіслав повідомлення:
— Вітаю, мамо. У нас із Ліліаною не виходить приїхати, заплановано поїздку на річницю нашого знайомства.
Не вийшло приїхати до матері на ювілей, але виходить на річницю. Із цим повідомленням я вперше усвідомила глибину проблеми. Це вже не просто тимчасове захоплення. Це тотальне переформатування його життя, де мені вже немає місця. Це рішення Сергія, але відчувається, що воно продиктоване Ліліаною.
Я досі щодня дивлюся на телефон, сподіваючись побачити його дзвінок, що він скаже: “Мамо, вибач, я був не правий”. Але цього не відбувається. Він просто віддалився. Мій син, моя опора, моя гордість, став мені майже чужим. Він обірвав майже всі нитки, які нас пов’язували, і залишив мене на самоті в цьому важкому емоційному стані.
Я розмірковую про те, як мені тепер поводитися. Чи варто продовжувати боротися за увагу мого сина, чи залишити все, як є? Чи може час вилікувати цю рану і повернути мені хоча б частину мого Сергія?
Як ви вважаєте, чи повинна я відпустити його повністю, чи намагатися достукатися до нього, ризикуючи отримати ще більше образ?
