Я думала, що Галина Петрівна пропонує допомогу, коли мова зайшла про іпотеку, але її слова були лише ширмою. — Для банку потрібні додаткові гарантії, і ця земля має бути на мені, — сказала свекруха
Моє знайомство з Богданом було схоже на початок гарного фільму. Випадкова зустріч у парку, довгі розмови під зорями, відчуття, що ми знали одне одного ціле життя. Через рік ми одружилися, і я була впевнена, що наша історія буде такою ж світлою і простою, як наші побачення.
Богдан — єдиний син у матері, Галини Петрівни. Спочатку наші стосунки з нею складалися чудово. Вона була уважною, давала поради щодо кухні, розпитувала про мою родину. Я відчувала себе прийнятою, і це було важливо, бо я рано втратила батьків і справді мріяла про велику, дружню родину. Ми з Богданом вирішили, що не хочемо жити з батьками, але й орендувати довго не хотілося.
— Оксанко, я маю тобі щось сказати!
— Так, коханий!
— Ти знаєш, у нас є ділянка. Та, що залишилася від мого батька. Я хочу там побудувати наш дім!
— Богдане, це ж чудово! Це наша мрія!
Ця ділянка стала нашим головним проєктом. Ми взяли кредит, продали мою маленьку квартиру, щоб мати стартовий капітал, і з головою занурилися у будівництво. Ми вибирали кожну цеглинку, кожен шпатель, кожен відтінок фарби. Це був наш маленький світ, який ми створювали разом. Я навіть кинула роботу на кілька місяців, щоб повністю контролювати процес, адже Богдан мав багато роботи.
Галина Петрівна постійно приходила на будівництво. Спочатку це здавалося турботою. Вона приносила обіди, розмовляла з робітниками, давала поради, які іноді були корисні. Але з часом її візити стали нав’язливими.
— Оксано, а чому ви вибрали такі світлі стіни? Вони ж непрактичні.
— Галино Петрівно, ми хотіли, щоб було більше світла. Це наш вибір.
— Ну, не знаю. У нас в селі завжди фарбували в темніше. Буде постійно брудно.
— Ми будемо стежити за чистотою, не хвилюйтеся.
Такі розмови відбувалися щодня. Вона критикувала план кухні, розташування вікон, навіть розмір нашої спальні. Я завжди намагалася бути ввічливою і не підвищувати голос, але всередині мене наростало напруження. Я розуміла, що це її єдиний син, і вона, мабуть, боїться його відпустити. Але чому вона не могла просто порадіти за нас?
Одного разу, коли ми обирали плитку у ванну, вона прямо сказала Богдану.
— Сину, ти впевнений, що вона знає, як правильно керувати фінансами?
— Мамо, припини. Оксана все чудово контролює. Вона веде всі розрахунки.
— Я просто хвилююся. Це ж твоє майбутнє. Твій батько залишив цю землю тобі.
Ця фраза про батька пролунала тривожно. Батька Богдана не стало, коли синові було двадцять. Галина Петрівна завжди згадувала його з особливою шаною, і мені здавалося, що вона все ще живе тими часами.
Будівництво тривало вже рік. Ми були на фінішній прямій. Залишилося лише встановити огорожу і завезти меблі. Але грошей не вистачало. Ми розраховували на певну суму, яка мала надійти від продажу моєї квартири, але через непередбачені витрати на матеріали та затримки, ми майже все витратили.
— Богдане, нам потрібно ще хоча б тридцять тисяч, щоб завершити фасад.
— Я знаю, Оксано. Спробую взяти ще одну позику в банку. Але наші поточні доходи майже не покривають старі.
— Може, попросимо в неї? Вона ж казала, що має якісь заощадження.
— Я не хочу. Вона потім постійно буде це згадувати
Але іншого виходу не було. Ми домовилися, що Богдан поговорить із матір’ю. Через кілька днів він прийшов засмучений.
— Мама сказала, що не може нам допомогти.
— Чому? Вона ж казала, що має гроші.
— Вона сказала, що вони потрібні їй на майбутнє. І що я маю сам вирішувати свої проблеми.
Мені було неприємно, але я не здивувалася. Галина Петрівна завжди ставила себе на перше місце.
Потім трапилася подія, яка перевернула моє уявлення про свекруху. Богдан поїхав у відрядження на тиждень, а я залишилася сама. Мені потрібно було знайти договір із підрядником, і я почала шукати його в паперах Богдана. Він тримав важливі документи в старому шкіряному портфелі, який завжди був зачинений.
Я відчинила його і почала переглядати теки. Серед рахунків, чеків і планів я натрапила на товсту теку без назви. Я відкрила її, і моє серце стиснулося від невідомого передчуття. Там був договір. Але це був не договір на будівництво. Це був офіційний документ, який стосувався нашої земельної ділянки.
Я почала читати. Документ був датований пів року тому, коли ми вже активно будували. Це був дарчий договір. Згідно з ним, Богдан передав право власності на нашу ділянку своїй матері, Галині Петрівні.
У мене в голові запаморочилося. Наша земля, на яку ми витратили всі свої заощадження і взяли великий кредит, більше нам не належала. Вона належала їй. А ми будували будинок, вкладаючи гроші у чуже майно.
Я знайшла ще один папір — коротку розписку. Богдан позичив у матері велику суму, рівно ту, яку вона мала зібрати за життя. У розписці було зазначено, що в разі неповернення боргу, ділянка переходить у власність матері. Але вона вже перейшла! Що це означало?
Я подзвонила подрузі, Олені, і ледве стримувала сльози.
— Олено, я не розумію. Як це можливо?
— Оксано, заспокойся і ще раз прочитай. Може, це стара угода?
— Ні, вона свіжа. Пів року тому! Коли ми вже залили фундамент!
Я чекала Богдана, але тиждень здавався вічністю. Я не могла ні спати, ні їсти. Коли він приїхав, я не стала ходити навколо. Я просто поклала папери на стіл.
— Що це таке, Богдане?
— Оксано. Звідки це в тебе?
— Це в твоєму портфелі. Поясни мені! Я вклала в цю землю всі свої гроші! Ми взяли спільний кредит! А ділянка не наша!
Він опустив голову і важко зітхнув.
— Мама наполягла. Коли ми брали перший великий кредит, банк вимагав додаткової гарантії. Вона сказала, що її заощадження недостатньо великі для застави, але якщо ділянка буде на ній, то вона зможе поручитися.
— І ти повірив? Ти віддав їй право власності? Без жодного слова мені?
— Я думав, що це тимчасово! Ми ж повернемо кредит швидко, і вона перепише її назад.
— Але ж вона не переписала! І ти їй позику вже віддав, а вона відмовилася нам допомогти, коли нам потрібно було тридцять тисяч!
— Це складніше. Вона сказала, що ніколи не віддасть ділянку, поки ми не повернемо їй ту суму, яку вона заплатила за неї моєму батькові багато років тому. Хоча він її просто йому залишив.
Я відчула, що мене обдурили, але не просто чужі люди, а ті, кого я вважала родиною. Це була не просто заздрість. Це було бажання контролювати життя свого сина, мати на нього важіль, тримати його на короткому повідку.
Я пішла до Галини Петрівни, не сказавши Богданові. Я хотіла почути пояснення від неї.
— Галино Петрівно, навіщо ви це зробили?
— Оксано? Ти про що?
— Про ділянку. Про договір дарування.
— Ах, про це. Ти знаєш, Оксано, я лише захищаю інтереси свого сина.
— Як ви їх захищаєте? Ми вклали в цю землю все, що мали. Ми побудували будинок на чужій землі!
— Будинок — це Богданове, це його гроші і його спадок. Я просто не хотіла, щоб ним керувала чужа людина.
—Я не чужа людина! Я його дружина!
— Ти молода. Ти ще знайдеш собі когось іншого. А я — його мати. І ця земля — це пам’ять про мого чоловіка. Я хочу, щоб мій син був захищений, а не прив’язаний до твоїх ідей.
Її слова були холодні, як камінь. Вона дивилася на мене без жодного співчуття, лише з певним торжеством. Вона справді вірила, що робить правильно. Вона думала, що це її обов’язок — захистити сина від дружини, яку вона вважала тимчасовою. Вона була впевнена, що я хочу забрати її сина, її дім, її майбутнє.
Повертаючись додому, я розуміла, що наше життя більше не буде таким, як раніше. Богдан був розгублений. Він любив мене, але він був повністю залежний від матері, її думки і її контролю. Він не міг їй протистояти.
— Пробач мені, Оксано. Я думав, що вона зробить, як обіцяла. Я не думав, що вона піде на таке.
—Ти просто не розумів, з ким маєш справу. Вона просто не може відпустити тебе. А ми тепер живемо в будинку, який належить їй, і вона може вимагати від нас що завгодно.
Ситуація була безвихідною. Ми не могли просто піти, бо всі наші гроші були вкладені в стіни цього будинку. Ми не могли залишатися, бо знали, що Галина Петрівна постійно буде втручатися, і що цей будинок завжди буде її інструментом впливу.
Ми опинилися у пастці, створеній матір’ю, яка прикривалася турботою, але діяла з такою неочікуваною для мене підступністю. Вона зруйнувала не тільки наш фінансовий план, а й мою довіру до неї, до Богдана і до ідеї про велику, дружню родину.
Я хочу поставити це запитання вам, мої дорогі читачі: Як би ви вчинили на моєму місці? Чи можна відновити довіру після такої зради, чи варто рятувати себе і просто піти?
Мені дуже важлива ваша думка, адже я зараз на роздоріжжі. Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо вас зворушила моя історія, і напишіть коментар. Це дуже допоможе мені прийняти рішення.
