Я думала, що 1200 євро від заробітчанки-свекрухи — це велике щастя для наших з чоловіком синів, але її телефонна розмова перетворила цю суму на ганебний хабар за мовчання про їхню “недолугість”. Тепер я мала вирішити, що важливіше: гроші чи моя честь
— Якби я знала, які “геніальні” ці онуки, то навіть не подумала б про такий подарунок. Одного євро було б забагато, чесне слово!
— Мамо, ну що ти таке кажеш, це ж твої рідні внуки!
— Мої, але ж вони зовсім не в мою породу! Ти бачила, як Микита таблицю множення знає? І не кажи, що це школа. Це все їхня недбалість!, – наголосила свекруха дочці по телефону.
Моя свекруха, пані Тамара Петрівна, прибула до нас із Португалії, де мешкала вже майже десять років. Свою трикімнатну квартиру в Києві вона вирішила здавати, щоб мати додатковий дохід, а сама, мовляв, “на відпочинку”. Приїхала вона, скажу вам прямо, з надмірною гордістю.
З порогу обдарувала нашого старшого, Микиту, та молодшого, Сашка, солідними конвертами — кожному по 600 євро. І я, зізнаюся, ледь не підстрибнула від щастя за дітей. Якби ж я випадково не почула ту розмову по телефону, то так би й залишилася у блаженному незнанні. Тепер ця сума, ці 1200 євро, просто пекли мені руки. Хоч бери й повертай їй. Адже Тамара Петрівна вважає, що вона і все її сімейство — це втілення мудрості, а ми з чоловіком і наші діти — ну, просто “диваки”.
Тамара Петрівна приїхала на два тижні. Зупинилася, звісно, у нас, бо ж її столична квартира, як я вже згадувала, приносила дохід. Гроші за оренду отримувала її дочка, Світлана. Вона цим займалася, поки мати була за кордоном.
Я в їхні фінансові справи ніколи не втручалася. У нас із чоловіком, Олексієм, усе було налагоджено. Олексій непогано заробляв на своїй справі, а мені вистачало моєї зарплати у відділі логістики. Ми не шикували, але й не бідували.
Правда, цього разу, як ніколи раніше, Тамара Петрівна демонстративно вручила хлопцям подарунки. Вони були просто на сьомому небі. Але їхня радість, як виявилося, була недовгою.
Моя свекруха завжди була жінкою дуже освіченою. Вона довгий час займала пост фінансового директора у великій приватній клініці. Мала репутацію справжнього професіонала.
Її чоловік, Царство Небесне йому, також був визначною людиною. Він був відомим кардіологом, і саме в тій клініці, де вона працювала, вони й зустрілися.
Донька Тамари Петрівни, Світлана, і мій чоловік, Олексій, закінчили ліцей із відзнакою. Світлана зараз керує регіональним відділом міжнародної фармацевтичної компанії. Мій чоловік відкрив і успішно розвиває мережу автомийок у місті. Обидва вони справді досягли висот у кар’єрі.
А я — просто Богдана, яка працює і виховує двох дітей. Звичайно, Тамара Петрівна не раз натякала мені, що мій “інтелектуальний рівень” значно нижчий за їхній сімейний стандарт.
— Богдано, ти повинна більше читати. Не можна ж так обмежуватися тільки роботою і кухнею. У нашій сім’ї всі завжди прагнули до знань, — могла вона сказати за вечерею.
Я не вважаю себе нерозумною. Університет я закінчила, роботу свою люблю. Але, звичайно, до рівня “головний фінансист” чи “керівник мережі” мені далеко.
Коли Тамара Петрівна жила в Португалії, ми регулярно спілкувалися по відеозв’язку. І, як усі батьки, ми з Олексієм ділилися успіхами наших дітей. Звісно, ми трохи прикрашали реальність. Микита, який у нас у четвертому класі, і першокласник Сашко, були для нас найкращими. Може, ми трохи перебільшували їхні здібності, але ж це було з добрих міркувань, щоб вона не хвилювалася і тішилася.
Проте, коли вона приїхала й оселилася в нас, діти опинилися, як то кажуть, “під мікроскопом”. Вона почала проводити з ними час, перевіряти домашні завдання. І незабаром зрозуміла, що наші хлопці, м’яко кажучи, не були “блискучими” відмінниками. Микиті важко давалася математика, а Сашко ще не дуже швидко читав.
— Богдано, це просто неможливо! — висловила вона мені одного ранку, коли ми пили каву на кухні. — Дитина в четвертому класі не може не знати таблицю множення на сім! А в першому класі потрібно вже читати, а не впізнавати букви!
— Тамаро Петрівно, ну що ж ви хочете? Не всі діти можуть бути вундеркіндами і відмінниками. Вони стараються, просто їм потрібно більше часу, — намагалася я заспокоїти її.
— Стараються? — вона пирхнула, відставляючи чашку. — Я бачу, як вони “стараються”. Це називається недбалість! І не твоя, ні. Це ваша недбалість, Богдано. Ваша! У нашій родині всі завжди досягали успіху, бо були розумні. А якщо ти не почнеш їх підтягувати репетиторами, наймати найкращих педагогів, то буде велика проблема. Повір, я знаю, про що кажу! Ти потім згадаєш мої слова.
Я внутрішньо обурилася. Я не вважаю своїх дітей “недолугими”, вони звичайні, активні хлопці. Але й навішувати на мене ярлик “поганої матері” через їхні шкільні оцінки — це вже занадто.
Я не сказала їй нічого різкого. Просто кивнула.
— Добре, Тамаро Петрівно, я вас почула. Ми з Олексієм обов’язково подумаємо про це.
Але її слова все одно зачепили. Це було постійне протиставлення: її “розумна” сім’я і я, яка, на її думку, тягнула їхній інтелектуальний потенціал униз.
І от увечері того ж дня, коли Олексій ще не повернувся з роботи, а я прибирала на кухні, я почула її розмову з дочкою Світланою, яка відбувалася у вітальні. Говорила вона тихо, але наш будинок старий, і стіни пропускали звук.
— Так, Світлано, я тобі кажу! Я подивилася їхні зошити. Це просто жах. І ти знаєш, я думаю, це все від неї. Богдана, вона ж… ну, ти сама знаєш, не Світило науки. А вони ж як пластилін, від кого беруть приклад, такі й виростають.
— Мамо, припини! Не можна ж так! Олексій теж батько, і він виховує їх, — відповіла Світлана.
— Олексій зайнятий, він заробляє гроші. А хто сидить із ними над уроками? Вона! І який результат? — продовжувала Тамара Петрівна свої “дослідження”.
— Я тепер так шкодую, що привезла їм ці гроші. Якби я знала, які “геніальні” ці онуки, то навіть не подумала б про такий подарунок. Одного євро було б забагато, чесне слово! Я їх обдарувала на знак поваги до Олексія, але тепер я просто засмучена. Вони ж могли вирости такими ж, як ми, але, схоже, вона зробила все, щоб цього не сталося.
Мене охопила така хвиля образи, що я ледве стрималася, щоб не влетіти до кімнати. Мої скроні пульсували. Вона навіть про подарунок пошкодувала, який зробила з такою показовою “гордістю”.
Я повільно відійшла від дверей, намагаючись дихати рівно. “Спокійно, Богдано. Вона тут лише кілька днів. Скоро поїде”, — повторювала я собі. Я вирішила нічого не говорити Олексію, поки Тамара Петрівна була в нас. Не хотіла я “шторму” в домі. Коли вона поїде, тоді ми поговоримо з чоловіком про це.
Вона поїде, і тоді ми, нарешті, зможемо поговорити відверто. З чоловіком, не з нею. Бо я розумію, що вона не змінить своєї думки. А мені потрібна його підтримка. Я впевнена, що Олексій любить своїх синів і цінує мене. Але його мати — це його мати. І це завжди найскладніше.
Як ви вважаєте, чи мала моя свекруха право так говорити? І чи справді я, як мати, винна в тому, що наші з чоловіком діти не показують видатних результатів у школі?
