Я дозволила дочці після розставання з Любомиром пожити у себе, і хоча було важко, та я мовчала. Та одного дня я почула її телефонну розмову, що стосувалася мого переїзду в село, бо для Уляни я “перешкода”
Я була настільки приголомшена, що не відчувала ніг. Стояла посеред кімнати, а всередині був лише гул, як від старої лінії електропередач. Уляна ж дивилася на мене так, ніби я позбавила її якогось права, даного при народженні, а не просто попросила піти з мого будинку.
— Мамо, ти що, з глузду з’їхала? Куди я піду? З чим?
— Іди, куди хотіла, Уляно, — мій голос був рівним, чужим, позбавленим будь-яких емоцій, які я приховувала останні тридцять років. — Шукай свого Любомира, який обіцяв тобі золоті гори. Шукай подруг, які підказують тобі, як краще від мене позбутися.
— Яке позбутися? Я нікому нічого не говорила! — вона майже кричала.
— Говорила, Уляно. Я все чула. Як я тобі заважаю, як ти хочеш, щоб я поїхала до нашої тітки у село, а ти тут влаштуєшся. Я тобі — застаріла перешкода, так?
На обличчі дочки вперше за весь цей час з’явилося щось, схоже на справжній переляк, а не на її звичайну театральну образу. Вона не очікувала, що я почую ту розмову з Оленою. Вона вважала мене настільки непомітною, настільки зануреною у свої дрібні клопоти, що навіть не завдала собі клопоту зачинити двері.
Уляна, моя єдина дочка, якій я присвятила все своє життя, поїхала. Залишилася порожнеча, і ця порожнеча була не просто тишею, а фізичним болем, який витіснив усе, що я відчувала раніше. Я згадала, як усе почалося. Адже так не мало бути.
Мені було трохи більше двадцяти років, коли я залишилася сама. Чоловік, батько Уляни, не стало його рано, надто рано. Я підняла Уляну сама у місті, де не мала нікого, крім роботи. Я працювала на ринку, торгуючи квітами. Важка праця, але приносила хоч якісь гроші. Зранку до вечора, взимку і влітку. Мої руки завжди були обвітрені і пахли вологою землею та трояндами. Уляна цим запахом згодом почала нехтувати.
Я пам’ятаю, як вона була маленькою. Це було моє сонечко, мій маленький промінь, заради якого я йшла на все.
— Мамо, купи мені цю ляльку. Бачиш, у неї сукня, як у принцеси, — просила вона років у п’ять.
Лялька коштувала половину моєї тижневої зарплати. Я пам’ятаю, що купила. Тоді вона обійняла мене так міцно, що мені здалося, ніби я не торгую на ринку, а справді живу в палаці. Я не знала слова баланс. Я знала слово — щастя дочки.
З роками її бажання зростали, а обійми ставали все рідшими. У середній школі вона почала соромитися моєї роботи.
— Нащо ти знову в цій старій куртці? — якось вона запитала перед батьківськими зборами. — Всі думають, що ми злидні.
— Це моя робоча куртка, Уляно, — відповіла я, хоча всередині стало гірко. — Куплю нову, коли продам партію хризантем.
Але я так і не купила. Гроші пішли на її новий дорогий планшет, бо всі однокласники мали такі самі, а моя дочка не повинна бути гіршою. Це була моя мантра. Не повинна бути гіршою. Я брала підробіток, ішла прибирати офіси після ринку, щоб оплатити їй репетиторів, модний одяг, поїздки на екскурсії. Я мріяла, щоб вона вступила до інституту і отримала таку освіту, яка б дозволила їй не дихати пилом і холодом на ринку, не мати вічно втомленого вигляду.
Вона вступила. На платне відділення. Я раділа, віддаючи всі свої накопичення. Здавалося, ось-ось і мої муки закінчаться.
Але на третьому курсі з’явився Любомир.
— Він такий гарний, мамо! І він бізнесмен! В нього власне бюро з розробки чогось там, — говорила вона, і очі її сяяли не світлом знань, а блиском золота, яке вона вже бачила у своїх руках.
— Бізнесмен? А де він вчився, Уляно? — я поставила єдине розумне запитання.
— Нащо йому вчитися? Він сам навчився! Ти просто не розумієш сучасний світ, — вона відмахнулася від мене, як від набридливої мухи.
Я тоді відчула, що втрачаю її остаточно. Я намагалася застерегти, просила бути обережною, закінчити навчання.
— Ти просто заздриш, що я буду жити не як ти! — випалила вона в останній нашій розмові перед її від’їздом. — Не в цій пропахлій землею квартирі, де все старе, як і ти!
Вона поїхала. Вона вийшла заміж за Любомира через три місяці, кинувши інститут. Я не була на тому весіллі. Вона навіть не покликала. Надіслала фото у білій сукні в повідомленні. Я тоді проридала всю ніч, а вранці, вмившись холодною водою, пішла на свій ринок продавати букети. Що ж, її вибір. Моя дочка стала дорослою, її життя.
Пройшло півтора року. Я отримувала рідкісні, сухі повідомлення, іноді фотографії з незрозумілих дорогих курортів. Уляна не потребувала мене, і я намагалася з цим жити.
Але одного листопадового вечора, коли вже стало темно і я збиралася пити свій трав’яний чай, пролунав дзвінок. На порозі стояла Уляна. Не в шикарній сукні, а в старому пальті, з блідим обличчям. І з невеликою сумкою.
— Мамо, можна я побуду в тебе трохи? — запитала вона тихо.
Я відкрила двері. Звичайно, можна. Вона була моєю дитиною, моєю кровиночкою.
Уляна розповіла, що Любомир її вигнав. Вона була при надії, але це його не зупинило.
— Ми посварилися. Через гроші, — Уляна дивилася в підлогу. — Я не розрахувала. Я… трохи витратила його кошти. Він сказав, що я його ганьблю і не відповідаю його рівню.
Вона говорила про те, що розтратила його гроші, так, ніби вона просто переплутала пакети в магазині. Ні слова про те, що вона тепер сама і чекає на дитину. Тільки про образу.
Перші місяці я дбала про неї, як могла. Готувала їжу, купувала необхідні речі, хоча моєї пенсії та мізерного заробітку на ринку ледь вистачало. Вона лежала, дивилася телевізор, вимагала особливої уваги.
— Мамо, мені потрібно щось особливе, — якось вона заявила. — Лікар сказав більше гуляти, але не біля твого будинку, тут же лише старі хати.
— Тут парк є, Уляно. Гарний парк.
— Ой, не сміши мене! Це сміттєзвалище, а не парк. Мені потрібно на природу, на свіже повітря, як у журналах. Дорогу їжу, а не твою гречку.
Я мовчала, намагалася терпіти. Ну, вагітна ж, гормони. Я згадувала себе, коли чекала на неї. Я працювала до останнього дня.
Але її вимоги ставали щодня все більш абсурдними.
— У тебе тут так пахне старим, — вона одного разу прикрила носа, коли я зайшла з ринку, принісши свіжу зелень. — Ти не могла б купити якийсь нормальний парфум для дому? І взагалі, чому ти досі працюєш?
— Уляно, якби я не працювала, нам не було б чого їсти. І на твою дорогу сукню до пологового теж не вистачило б.
— Ти ж отримуєш державні виплати, — вона подивилася на мене, як на нерозумну. — Пенсію ж дають!
— Пенсія — це сльози, доню. Чотири тисячі. Нам на двох і дитині, яка скоро буде, цього не вистачить навіть на комунальні послуги.
— Тоді продай щось, — вона знизала плечима. — Продай свої старі речі. Мені потрібні гроші на коляску. Я бачила одну модель. Вона коштує двадцять тисяч.
Я віддала їй свої останні накопичення, які збирала на ремонт квартири. Купила їй цю коляску, бо не могла дивитися на її сльози, хоча знала, що вона просто маніпулює мною. Мені було соромно за свою слабкість, але в мені кричав мій материнський інстинкт: дитина повинна мати все найкраще.
А потім почалися розмови про квартиру.
— Мамо, ми не можемо тут жити. У цій квартирі 45 квадратних метрів. Це дуже мало.
— Але це все, що у нас є, — я подивилася на неї втомлено.
— Ти могла б поїхати до тітки. У село. Там свіже повітря. А мені ці гроші від продажу. Я додам і куплю щось краще у місті. Для онука!
Вона навіть не запитувала, вона вимагала. Вона вже вирішила, як мені жити далі. У старому, розвалюючомуся будинку в селі, без опалення і нормальних умов. А вона, моя дочка, житиме на мої гроші в новобудові.
— Я нікуди не поїду, Уляно, — відповіла я одного разу твердо. — Це мій дім, і я його нікому не віддам.
Началася холодна буря. Вона перестала зі мною розмовляти, демонстративно зітхала, коли я заходила в кімнату, і намагалася знайти у мене ознаки старості.
— Ти забула, де ключі від комори, — кинула вона мені, коли я шукала їх п’ять хвилин. — Пам’ять у тебе вже не та.
— Я просто втомилася, Уляно.
— Ні, ти просто старієш, — це був вирок, винесений мені моєю дитиною.
Тоді я ще не знала, що найгірше чекає на мене в той самий день, коли я повернулася додому раніше. Я почула голоси. Уляна з Оленою пили чай на кухні. Я тихенько зняла свої старі туфлі і підійшла до дверей.
— …І я не знаю, що з нею робити! — жалілася Уляна. — Вона сидить тут, як прикута.
— Слухай, — відповіла Олена, її голос був байдужий і прагматичний. — Вона твоя мати. У неї старий будинок у селі, ти ж казала. Змусь її поїхати туди. Поясни, що тобі потрібен простір.
— Я вже натякала, але вона нічого не розуміє, — Уляна зітхнула. — Вона просто застаріла перешкода на моєму шляху. Я вже не знаю, як її зрушити з місця. Я ж заради дитини намагаюся. Хочу, щоб у нього було гарне життя, а не в цьому місті.
— А що, якщо… — Олена замовкла, а потім продовжила пошепки, — …знайти лікаря і сказати, що вона не зовсім при собі? Може, опіка допоможе?
Уляна засміялася, і цей сміх пролунав, як скрегіт металу по склу.
— О, це ідея! Щось типу: не може за собою доглядати, не розуміє, що говорить. А я, як єдина дочка, візьму її під опіку!
Я більше не могла слухати. Я зайшла на кухню.
— Виходь, Уляно. І ти, Олено, теж можеш йти.
Вони обидві підскочили. Уляна миттєво зблідла.
— Мамо! Ти… ти щось чула?
— Я чула все. Від першого слова до останнього. Ти хочеш зробити мене недієздатною, щоб заволодіти цією старою квартирою. Ти хочеш відправити мене у село, бо я для тебе — застаріла перешкода.
— Мамо, я не це мала на увазі! — кинулася вона до мене. — Я просто…
— Замовкни, — я підняла руку, і цей жест, мабуть, був настільки незвичним для мене, що вона зупинилася. — Збирай свої речі. Ти маєш пів години.
— Ти мене виганяєш? — Уляна подивилася на мене очима, повними несправжніх сліз.
— Так. Виганяю. Я завжди любила тебе більше, ніж себе, Уляно. Але я не дозволю тобі себе принижувати і руйнувати моє життя. Я не віддам тобі своє житло. Ти хотіла гарного життя? Шукай його сама.
— У мене немає грошей! Я ж вагітна!
— Ти доросла людина. Я у твої роки вже п’ять років сама забезпечувала тебе і себе. Іди працюй. Іди до свого Любомира. Він же бізнесмен. Нехай тебе підтримує.
Олена швидко, як миша, вислизнула з квартири. Уляна кричала, що я ненормальна, що я не мати. Вона кричала так голосно, що почали відчинятися двері сусідів.
Надія Іванівна з першого поверху визирнула:
— Що тут відбувається? Уляно, чому ти кричиш?
— Вона виганяє мене! Свою дочку! Вагітну! — Уляна плакала вже справжніми слізьми, бо її план руйнувався.
— Я не виганяю, Надіє Іванівно, — сказала я спокійно. — Я прошу її піти, бо вона планує мене обдурити. І відправити мене доглядати стару тітку в село. Вона більше тут не житиме.
Сказавши це, я виставила її речі у коридор і зачинила двері.
У коридорі стояла тиша. Я впала на диван і просто дивилася у стелю. Що я зробила? Я вигнала єдину дитину. Але що ж я мала робити? Дозволити себе знищити?
Двері знову відчинилися. Це була Надія Іванівна.
— Галино, ти як?
— Нормально, Надіє Іванівно.
— Важко, я розумію. Але вона не має права так з тобою говорити. Я ж пам’ятаю, як ти ночами не спала.
Я розповіла їй про всі вимоги, про манго, якого не було в селищі, про коляску за цілий статок, про ті слова, які я почула. Надія Іванівна слухала і лише хитала головою.
— Ти виховала їй усе найкраще, а вона тобі — це. Вона звикла, що ти завжди підтримаєш. Я думаю, що ти правильно зробила. Це важкий, але необхідний урок.
Слова сусідки не заспокоїли, але й не додали докорів. Я жила далі, працювала, але вже без того вогника. Мені було самотньо.
Пройшло вісім місяців. Уляна жодного разу не подзвонила. Я дізналася від спільних знайомих, що вона народила хлопчика і живе у своєї тітки в сусідньому місті. Любомир не повернувся. Вона працювала на якійсь тимчасовій роботі.
Одного травневого дня, коли я повернулася з ринку, мене чекав сюрприз. На лавці біля мого будинку сиділа Уляна. Втомлена, з візком, у якому спала дитина.
— Привіт, мамо, — її голос був тихим, ледве чутним.
— Привіт, Уляно, — я відкрила двері. — Чого ти тут?
— Я просто… я не могла більше. Я хотіла тебе побачити, — вона кивнула на візок. — Це твій онук. Його назвала Матвій.
Я нахилилася. У візку спав маленький хлопчик. Він був схожий на неї, коли вона була маленькою. Це було моє серце.
— Ти в порядку? — запитала я, відчуваючи, як усередині щось підіймається.
— Мені важко, мамо. Я… зрозуміла багато чого. Я була егоїсткою.
— А що ти хочеш зараз? — я подивилася на неї. Це вже не була та пихата і вимоглива дівчина. Це була просто змучена жінка.
— Я не знаю, — вона заплакала. — Мені нікуди йти. Мені дуже самотньо. Я не прошу, щоб ти пустила мене назад. Я просто хотіла показати тобі Матвія. Я піду.
Я стояла і дивилася на неї. Вона була матір’ю. Вона страждала. Моє серце розривалося. Я не хотіла повторювати тієї помилки, коли я вигнала її. Але я не хотіла і повертатися до того життя, де мене вважали старою перешкодою.
— Ходімо всередину, Уляно, — тихо сказала я. — Поки що зайди. Поставиш візок у коридорі.
— Але… — вона подивилася на мене з надією.
— Потім поговоримо. Зараз втома. Я приготую чай.
Ми зайшли в квартиру. Вона не виглядала так, як раніше. Вона була втомлена, але доросла. Вона знову опинилася в моєму домі. Чи це другий шанс для нас обох? Чи це лише продовження тієї ж історії, але з новим, маленьким учасником?
Це запитання не давало мені спокою багато днів. Чи вчинила я правильно, давши їй прихисток? Чи здатна людина змінитись, коли життя змушує її поглянути правді у вічі?
А ви, дорогі читачі, що думаєте? Чи варто давати такий другий шанс, знаючи, що вас вже раз зрадили? Як би ви вчинили на моєму місці, коли на порозі ваша доросла дочка, яка привезла вам онука, але й сама колись назвала вас перешкодою?
