Я сиділа на кухні, тримаючи телефон так міцно, що пальці побіліли. Двері відчинилися, і до хати увійшла вона — Олена, у короткій куртці, з дорогими черевиками, які ми з чоловіком купили їй минулого року на день народження. Вона навіть не постукала.
— Добрий день, тітко Маріє, дядьку Петре, — сказала вона холодно, ставши посеред кімнати. — Я довго думала і вирішила прийти ще раз. Ви ж розумієте, що Артем хотів би, щоб я не залишилася на вулиці. Він завжди казав, що ви допоможете.
Я підняла очі. Голос мій був тихий, але твердий.
— Олено, ти прийшла через два дні після похорону просити 300 000 гривень на «житло». Ми тобі відмовили. Ти прийшла через тиждень — просити машину, бо «твоя стара». Знову відмовили. Тепер ти знову тут. Що цього разу?
Вона знизала плечима, ніби ми розмовляли про погоду.
— Я просто хочу, щоб ви виконали останню волю Артема. Він казав мені: «Якщо щось станеться, мама з татом не залишать тебе». Він обіцяв. А ви тепер робите вигляд, що нічого не було.
Мій чоловік Петро встав з-за столу. Його голос тремтів від стримуваної злості.
— Його остання воля була жити. А ти того вечора подзвонила йому о 23:47 і сказала, що тобі терміново треба в аптеку по косметику, бо завтра «важлива зустріч». Він поїхав. І не повернувся. Ти це називаєш «останньою волею»?
Олена навіть не здригнулася.
— Це була доля його. Ніхто не винен. А я залишилася сама. Без квартири, без машини, без нічого. Ви ж багаті люди, вам не важко.
— Нам важко, — сказала я, і голос мій нарешті прорвало. — Нам важко щодня прокидатися і знати, що сина немає. А ти приходиш і чекаєш гроші, ніби ми тобі винні за те, що він тебе кохав.
Вона підняла брову.
— Якщо ви не хочете по-доброму, то я піду до суду. Я його законна дружина і я отримаю те, що повинна отримати.
— Іди, — тихо сказав Петро. — І більше не приходь. Наступного разу ми тебе навіть не впустимо.
Вона посміхнулася куточком губ, розвернулася і пішла, грюкнувши дверима так, що скло в серванті задзвеніло.
Ось так почалося.
Мене звати Марія, мені п’ятдесят сім. Ми з Петром прожили разом тридцять п’ять років. Артем був нашою єдиною дитиною.
Він був добрим, трохи наївним, завжди хотів, щоб усі навколо були щасливі. Коли йому було двадцять три, він привів до хати Олену.
Гарна, усміхнена, з довгим волоссям і величезними очима. Ми одразу прийняли її як доньку. Купили їм квартиру в новобудові, щоб молодим було де жити.
Потім машину, бо «Олені незручно на маршрутках». Потім ще одну, бо перша «вже не престижна». Ювелірку, шубу, поїздки на Мальдіви. Ми не рахували. Думали — це для сина.
Вони одружилися через рік. Весілля було на сто п’ятдесят людей, ми заплатили 70 000 гривень за ресторан. Артем сяяв. Олена теж, але я помітила, як вона весь вечір поводила себе мов цариця і відносилась до мого сина мов до підлеглого, а не коханого чоловіка.
Перші дзвіночки з’явилися швидко. Артем почав затримуватися на роботі, бо «треба закрити кредит на квартиру». Але кредити ми закрили ще два роки тому. Потім він перестав брати трубку, коли дзвонили друзі. Потім почав бліднути, худнути. Я запитала одного разу:
— Синку, що сталося?
Він тільки посміхнувся втомлено:
— Та все нормально, мамо. Просто Олена хоче ще одну поїздку. А я постараюся.
Останній рік він майже не бував у нас. Олена казала, що «їм незручно їхати через все місто». Але коли потрібні були гроші на новий ремонт у квартирі — приїжджала сама. Завжди з посмішкою, завжди з обіймами, завжди з фразою: «Ви ж нас розумієте, правда?»
А потім сталася та ніч.
Я пам’ятаю кожну секунду. 14 лютого. Артем подзвонив мені о десятій вечора:
— Мамо, я заскочу завтра, добре? З тортом, як ти любиш.
— Звісно, синку. Чекаємо.
О 00:17 дзвінок з невідомого номера.
— Ви мати Артема Петровича?
— Так.
— Сталося непоправне.
Далі я пам’ятаю тільки як підлога пішла з-під ніг.
Прощались 18 лютого. Олена прийшла в чорному платті з глибоким вирізом і в сонцезахисних окулярах. Плакала голосно, але я бачила, як вона одночасно писала комусь у телефоні. На поминках сиділа поруч з якоюсь подружкою і шепотіла: «Треба буде квартиру переоформити швидше».
А 20 лютого вона вже стояла у нас на порозі.
— Тітко Маріє, я розумію, що зараз не час, але мені жити ніде. Артем обіцяв, що ви допоможете з квартирою побільше. Ми ж мріяли розширити житло. І ще кредит за машину залишився, 250 000. Ви ж не хочете, щоб я на вулиці залишилася?
Я стояла і не могла вимовити ні слова. Петро вивів її за руку на сходову клітку і тихо сказав:
— Іди. І не повертайся.
Але вона поверталася. Спочатку сама. Потім з подружкою, яка «просто проводжала». Потім почала писати:
«Ви ж не хочете, щоб люди знали, які ви жадібні?»
«Я можу розповісти журналістам, як ви вигнали вдову на вулицю»
«Артем би соромився за вас»
А потім прийшло повідомлення, від якого я мало не впала:
« Готуйтеся до суду. Я вдова і отримаю все».
Я зателефонувала найкращому другові Артема — Сашкові. Він приїхав того ж вечора.
— Тітко Маріє, — сказав він, опустивши очі, — я давно хотів вам сказати. Ми всі її терпіти не могли. Вона Артема просто висмоктала. Він останні пів року казав мені: «Саш, я вже не можу. Вона вимагає, вимагає, вимагає. Я вже на трьох роботах». А коли ми його кликали на футбол, вона влаштовувала сцени. Казала, що ми поганий вплив.
Ми з Петром сіли за стіл і довго мовчали.
Зателефонували до сватів, але розмовляти там не було із ким. Мама Олени заявила, що ми не маємо душі, що ми хочемо залишити їхню доньку без копійки, що ми наперед все спланували, а вона віддала нашому сину накращі роки свого життя.
— Артем її кохав і хоча б у пам’ять про нього ви повинні дбати про неї, як про власну доньку. Так би зробив кожен. Бо це ваш святий обов’язок. Нащо вам та квартира і ті авто. Воно все належало їхній сім’ї. то хай їй тепер залишається. Ви й так багаті.
Олена дзвонила ще кілька разів. Одного разу я взяла трубку.
— Тітко Маріє, — почала вона солодким голосом, — може, ми все ж таки домовимося? Я можу забути про все, але повинна ж я десь жити. То ви на мене квартиру перепишете? І ми розійдемося миром.
— Олено, — сказала я спокійно, — слухай уважно. Ми втратили сина, але не розум. Ти маєш три дні аби виселитись із нашого житла. А ти залишишся з тим, з чим прийшла до нашої сім’ї — з порожніми руками.
Вона кинула слухавку.
Я не знаю, чим все закінчиться. Але знаю одне: ми не відступимо. Бо це вже не про гроші. Це про пам’ять сина. І про те, щоб людина, яка його зруйнувала, не отримала жодної крихти з того, що він любив і за що боровся.
І коли одного дня вона зрозуміє, що ми серйозно, можливо, тоді вона вперше за довгий час згадає не про гроші, а про нього. Хоча я в це вже не вірю.
Але тій дівчині я ні копійки не залишу. Так, можливо, якби вона була іншою людиною ми б мали з нею інші відносини, але тут тільки так.
Ну хіба ми не праві?
Головна кратинка ілюстративна.
