Я довго думала, чи варто залишати тихий, але надійний дім Ігоря заради непередбачуваного Богдана, поки одного вечора не пролунало: — Ти заслуговуєш на інше життя, — це вирішило все. Та коли я зачинила за собою двері, я навіть не підозрювала, що вони зачиняться назавжди, перетворивши мою свободу на самотність
Життя Ігоря та Марусі було схоже на тиху річку. Не швидку, але глибоку і надійну. Вони будували свій дім, виховували донечку Оленку, і все, здавалося, йшло за заздалегідь спланованим, хоч і простим, але стійким графіком. Ігор був чоловіком, що твердо стояв на землі. Він працював з ранку до вечора, забезпечуючи сім’ю, поважав старших і був добрим батьком. Маруся ж була наче весняний вітер — прагнула більшого, шукала яскравих кольорів там, де бачила лише спокійну зелень.
— Ігор, чому ми ніколи не робимо чогось спонтанного?
— Марусю, ми робимо багато. Ми будуємо майбутнє. Я з тобою.
Але Марусі бракувало невідомо чого. Її душа вимагала свята, пристрасті, непередбачуваності, чого не міг дати Ігор з його чіткими планами та розкладом.
Одного разу на святі у знайомих вона зустріла Богдана. Він був зовсім іншим. Легкий на підйом, з вогником в очах, з обіцянками золотих гір і щоденних пригод. Він говорив їй про те, як може бути цікаво, як варто жити лише заради емоцій. Ігор проти нього здавався сірою тінню. Богдан зачарував Марусю, немов циганська пісня. Через кілька тижнів вона прийняла рішення, яке перевернуло життя їхньої маленької родини.
— Я мушу піти, Ігор.
— Куди ти підеш?
— До Богдана. Я втомилася від цієї одноманітності. Ти заслуговуєш на кращу жінку, а я заслуговую на інше життя.
Ігор не сперечався. Він лише подивився на неї своїми стомленими очима, в яких відбилася гірка печаль.
— Оленка залишиться зі мною.
— Так, ти кращий батько. Я забираю лише свої речі.
Розлучення пройшло тихо, без скандалів. Ігор зробив усе, щоб донька не відчула глибокої травми. Але Оленка, хоч їй було лише сім, поводилася як доросла, яка намагається сховати свій біль. Вона рідко питала про матір і ще рідше усміхалася.
Маруся переїхала до Богдана. Спочатку все було чудово. Вони проводили час весело, жили безтурботно, але скоро вона почала помічати, що блиск Богдана — це лише зовнішня позолота. Богдан був чарівним, поки в його кишені водилися гроші або поки він не мав робити нічого, що вимагало б зусиль. Він швидко втрачав роботу, міг цілими днями лежати на дивані і вимагати до себе уваги.
— Чому ти не можеш знайти стабільну роботу, Богдане?
— Навіщо мені стабільність? Я вільний художник. Я не хочу бути як твій Ігор, працювати за копійки.
Але копійки закінчувалися. І Богдан почав вимагати, щоб Маруся продала деякі речі зі старого життя, щоб «інвестувати» в його «великі ідеї». Її гроші зникли швидко, а обіцянки так і залишилися обіцянками. У будинку почалися постійні суперечки. Богдан не любив, коли йому перечили, і його весела вдача швидко перетворювалася на неприємну впертість.
Якось, через два роки такого життя, Маруся зрозуміла: вона зробила не просто помилку, а дуже велику помилку. Вона залишила своє справжнє щастя заради ілюзії. Її донька, яка іноді приїздила до неї, завжди була напруженою і просилася швидше назад до батька.
— Мамо, а ми скоро додому поїдемо?
— Оленко, ми тут живемо тепер. Тобі тут не подобається?
— Ні. Тут голосно. І Богдан мені не подобається.
Ця дитяча щирість була останнім поштовхом. Маруся зібрала речі, попросила Богдана більше її не шукати і поїхала. Вона попрямувала не до своїх батьків, а до Ігоря. Вона сподівалася, що він, такий добрий і порядний, зможе її пробачити.
Вона зателефонувала йому.
— Ігор, це Маруся. Я хочу поговорити.
— Що сталося?
— Я пішла від Богдана. Я зрозуміла, як я була неправа. Я прошу тебе, дай нам шанс.
Ігор відповів стримано.
— Я можу поговорити про Оленку. Але про нас… Не думаю, що це гарна ідея. Ти дуже образила і мене, і доньку. Я не можу просто забути це.
Маруся відчула, що Ігор зачинив двері, але вона вирішила спробувати через його родичів. Вона знала, як сильно Ігор поважає свою матір, Катрусю, і свою сестру, Галину. Вони завжди були до неї прихильні. Вона вирішила приїхати до них без попередження.
Баба Катруся та Галина сиділи на веранді, коли Маруся постукала. Вони дивилися на неї без ворожості, але й без колишнього тепла.
— Марусю. Чого ти прийшла?
— Бабо Катрусю, Галинко. Я прийшла просити пробачення. Я наробила дурниць. Я хочу повернутися до Ігоря. Він пробачить мені, якщо ви його попросите.
— Ти думаєш, це так легко? Попросити і пробачити. Ти знаєш, як Ігор пережив твій вчинок?
— Він сильний. Він не показував своїх почуттів.
Галина втрутилася.
— Ти думала, що він сильний, бо не плакав і не кричав. Але його серце було розбите. Він цілий рік прокидався посеред ночі. Він не міг дивитися на Оленку, бо вона нагадувала йому про щастя, яке ти зруйнувала. Ти поїхала шукати пригод, а він залишився з дитиною, щоб збирати уламки твого рішення.
— Це все в минулому. Я змінилася. Я тепер знаю, що таке справжні цінності.
— Ти дізналася, що таке справжні цінності, лише коли Богдан виявився нікчемною людиною. Тобі просто стало важко. Ти повертаєшся, бо там тобі стало некомфортно, а не тому, що ти згадала, як тобі добре було з Ігорем.
Баба Катруся похитала головою.
— Ти пам’ятаєш, як ти мені казала, що Ігор — нудний і не для тебе. Я не тримаю зла, дитино. Але я люблю свого сина. Я бачила, як йому було. Він знову знайшов спокій, він знову почав усміхатися. А тепер ти приїжджаєш, щоб знову зруйнувати його життя?
— Я не хочу руйнувати. Я хочу все виправити.
— Ти не можеш виправити те, що вже зробила. Ігореві потрібна жінка, якій він може довіряти. Тобі він вже не довіряє. Це найважливіше. Сім’я тримається на довірі. Ти її забрала.
У цей момент Ігор зайшов у двір. Він почув частину розмови. Він підійшов до них, поклав руку на плече матері і подивився на Марусю. Його погляд був сумний, але твердий.
— Марусю, вони мають рацію. Я почув усе. Я радий, що ти в порядку, і я радий, що ти пішла від того чоловіка.
— Ігоре, то, може, ти мене пробачиш? Заради Оленки, заради нашого спільного минулого?
— Минулого немає. Воно залишилося там, де ти його залишила. А Оленка…
— Оленка звикла до стабільності. Я не маю права знову вносити сум’яття у її життя. Ти завдала нам дуже великої кривди. Я знаю, що ти шкодуєш. Але шкодування не повертає довіри. Я більше не можу прокидатися і думати, чи не підеш ти знову, коли зустрінеш когось більш яскравого чи несподіваного. Я відповідаю за доньку, і їй потрібен спокійний, передбачуваний дім. Я не зможу тобі його дати, якщо ти повернешся.
Галина додала.
— Ти забула, що у нас є своя гордість. Ми не можемо дозволити тобі знову скривдити Ігоря. Він наш син і брат. І ми його захистимо.
Маруся зрозуміла, що це кінець. Вона втратила їх усіх. Вона втратила не лише чоловіка, а й усю його сім’ю, яка була частиною її життя. Вона пішла, не сказавши більше ні слова, несучи тягар свого усвідомлення. Вона обрала яскраве, але порожнє життя, і тепер залишилася з його наслідками.
Життя ж Ігоря та Оленки продовжилося. Воно було тихим, але наповненим любов’ю та довірою. Ігор присвятив себе доньці, а родичі підтримували його.
Як ви вважаєте, чи має право людина, яка усвідомила свою помилку і щиро розкаялася, на другий шанс після такої глибокої зради, чи рішення Ігоря та його родини захистити свій спокій було цілком виправданим?
Будь ласка, поділіться цією історією зі своїми друзями. Нам дуже важлива ваша думка — поставте вподобайку і напишіть свій коментар, що ви думаєте про цей вибір.
