— Ти що, думаєш, я дозволю синові жити з цією сільською дівчиною?! — не витрималав я, грюкнувши кулаком по столу так, що тарілки задзвеніли. — Я дам тобі рівно тиждень на розлучення, Дмитре! Інакше я сама втручуся!
Дмитро стояв навпроти, блідий, але очі його горіли рішучістю. Поруч нього — ця Мар’яна, з червоними щоками й опущеними очима, тримала в руках серветку, ніби хотіла сховатися за нею.
— Мамо, — сказав він тихо, але твердо, — це моя сім’я. І ти не маєш права вказувати.
Я відчула, як усе всередині мене закипає. Мій єдиний син, якого я виростила сама, після того як його батько пішов до іншої, — і ось тепер він стоїть і захищає цю дівку з провінції, без роду, без приданого, без майбутнього!
— Твоя сім’я?! — перебила я, підходячи ближче. — Ти думаєш, що знаєш, що таке сім’я? Я тебе виховувала, Дмитре! Я не спала ночами, коли ти хворів! Я працювала на двох роботах, щоб ти мав усе! А ти привозиш додому бібліотекарку з гуртожитку?
Мар’яна здригнулася, але не сказала ні слова. І це ще більше мене розлютило. Слабка. Безхребетна. Як вона взагалі може бути поруч із моїм сином?
— Я йду, — сказала я, збираючи сумку. — Але запам’ятай: тиждень. Інакше я приїду сама. І заберу тебе звідси.
Я вийшла, грюкнувши дверима. В машині я сиділа довго, тримаючи кермо так, що пальці побіліли. “Він ще пошкодує”, — думала я. “Він ще зрозуміє, що я мала рацію”.
Я завжди знала, що мій син заслуговує на краще. З дитинства я вчила його: “Дмитре, ти не просто хлопець. Ти — чоловік, який має будувати міцну сім’ю. А для цього потрібна дружина, яка розуміє, що таке статус, що таке гроші, що таке майбутнє”.
Його батько пішов, коли Дмитру було сім. Залишив нас із боргами й порожньою квартирою. Я тоді працювала в податковій, перевіряла декларації, бачила, як живуть люди.
Бачила, як жінки з хороших сімей піднімають чоловіків, як дають їм зв’язки, можливості, перспективи. І я вирішила: мій син матиме все це.
Я влаштовувала йому побачення. Приводила додому доньок моїх колег, подруг, навіть начальниці. Ось Світлана — закінчила Лондон, працює в банку, заробляє 5 000 доларів на місяць, має квартиру в центрі.
Ось Оксана — батько депутат, мати власниця салону краси. Ось Вікторія — спадкоємиця мережі аптек.
Але Дмитро. Дмитро завжди посміхався ввічливо й казав: “Мамо, дякую, але я сам”.
І ось одного дня він привів її. Мар’яну. З маленького містечка на Черкащині. З гуртожитку. З братом, який рубав дрова й тримав три корови. Вона стояла в моїй квартирі в простій сукні, з пирогом у руках, і сказала:
— Добрий день, Олено Петрівно. Я Мар’яна. Дмитро казав, що ви любите яблучний пиріг.
Я подивилася на неї. На її руки грубі, з мозолями від роботи. На її волосся — проста зачіска, без салону. На її очі — щирі, але наївні. І зрозуміла: це кінець.
— Дякую, — сказала я холодно. — Поклади на стіл.
Вона поклала. І пішла на кухню допомагати Дмитру. А я сиділа й думала: “Ні. Не дозволю”.
Я почала приїжджати до них без запрошення. Перевіряти. Критикувати. Бо це був мій обов’язок — показати синові, де він помиляється.
— Цей борщ — як вода! — казала я, пробуючи. — Ти що, не вмієш солити?
Мар’яна червоніла, але мовчала. Добре вихована? Ні. Просто не мала що сказати.
— А в хаті? — продовжувала я. — Пилюка на полицях! Штори не випрані! Ти що, не вмієш прибирати?
Дмитро захищав її. Завжди.
— Мамо, вона працює. Втомлюється. Я сам можу прибрати.
— Ти?! — сміялася я. — Ти чоловік! Ти маєш будувати кар’єру, а не мити підлогу!
Він зітхав. Але я бачила: мої слова доходили. Він починав сумніватися. Я знала.
А потім був той вечір. З борщем. З криком. З моїм ультиматумом.
Я поїхала додому. Сіла в крісло. Увімкнула телевізор. Але не дивилася. Думала.
“Він прийде. Попросить вибачення. Скаже: ‘Мамо, ти мала рацію'”.
Але минув день. Два. Тиждень.
Він не дзвонив.
Я дзвонила сама. Він не брав слухавку.
Тоді я поїхала до них. Відкрила своїм ключем — я ж мала дублікат, на всяк випадок.
Квартира була порожня. Речі Мар’яни зникли. На столі — записка:
“Мамо, я поїхав за нею. Не шукай нас”.
Я сіла на підлогу. Як він міг? Як міг син у якого я вклала все так бездумно руйнувати своє життя. Чому? Заради кого він це робить. Навіщо?
Я знала, де вона. Знала адресу її брата. Я ж працювала в податковій — могла знайти кого завгодно. Але не поїхала. Бо думала: “Нехай побуває там. Побачить, як живуть ‘прості люди’. Повернеться”.
Але він не повертався.
Тоді я поїхала сама.
Містечко було маленьким. Рівні дороги. Акуратні хати. Собаки гавкали. Я знайшла будинок Ігоря — брата Мар’яни. Зупинилася біля паркана.
Він саме саджав дерева біля будинку. Побачив мене. Зупинився.
— Ви хто? — запитав.
— Я мати Дмитра, — сказала я, піднімаючи підборіддя. — Де мій син?
Він усміхнувся. Недобре.
— А його тут немає. Поїхав із сестрою. Каже, що знайшов, що шукав.
Я відчула, як земля йде з-під ніг.
— Куди?
— Не скажу. Сказав: “Не шукайте нас”.
Я повернулася до машини. Сіла. Заплакала. Вголос. Як у дитинстві, коли втрачала щось дуже дороге.
Дома я сиділа в темряві. Телефон мовчав. Я дзвонила подругам, колегам, навіть начальнику — просила знайти адресу. Ніхто не знав.
Тоді я набрала номер Мар’яни. Вона взяла слухавку.
— Алло? — її голос був тихий, але спокійний.
— Мар’яно, — сказала я, намагаючись не зірватись при перших же словах, – Де ви є? Де мій син? що ти йому наговорила, як ти можеш стати між матір’ю і сином? Ти йому не пара, чуєш мене? Він ніколи не буде з тобою щасливим, я бачу зараз. Відпусти його у його світ. Не тягни у своє болото. Він народжений для кращого життя, для вищого світу.
Вона навіть не дослухала. Різкі гудки – ось відповідь на мою тираду. Набрала ще і ще раз, але мій номер уже було заблоковано.
Минуло вісім років. Я не могла заспокоїтись, усі думки лиш про сина. Єдине що я дізналась достименно – він виїхав за кордон.
Ніхто із його друів, колег чи наших родичів так і не сказав де він. Чи не знали, чи не хотіли говорити.
А нещодавно я випадково побачила його фото в інтернеті. Однокласник позначив його. Стоять усміхаються на риболовецькому судні у робочому одязі десь у Норвегії. і підпис: “Справжня дружба, справжня чоловіча робота”.
Я місця собі не знаходжу. Як так? Я вклала скільки сил і грошей у свого сина. дала найкращу освіту, найкраще життя, а він замість удячності одружився із цією Мар’яною.
Чи то щастя ловити рибу? Як він міг зрадити маму? Заради кого?
Чим я заслужила таке ставлення? За стільки років жодного дзвінка. Ну як так? А головне: чому?
Головна картинка ілюстративна.
