— Я дала цим дорослим “блогерам” вибір: або вони дорослішають і платять за комуналку, або я припиняю фінансування їхніх “чакр”. Завтра дізнаємося, що переможе: материнська любов чи здоровий глузд бухгалтера!

— Я дала цим дорослим “блогерам” вибір: або вони дорослішають і платять за комуналку, або я припиняю фінансування їхніх “чакр”. Завтра дізнаємося, що переможе: материнська любов чи здоровий глузд бухгалтера!

Грудень цього року видався мерзенним. Не золотим і урочистим, як на листівках, а гнилим, промозглим, із тим сірим, пробираючим до кісток дощем, який, здається, йде не з неба, а сочиться просто з повітря. Дар’я Петрівна стояла на зупинці, щільніше загортаючи комір старенького  пальта.

Пальто було добре, фінське, куплене ще в ситі роки, коли чоловік був живий, а долар коштував вісім гривень. Зараз воно вже втратило лиск, подекуди потерлося на рукавах, але гріло справно. На відміну від думки про те, що вдома знову чекає друга зміна.

Автобус, як на зло, спізнювався. Табло байдуже висвічувало «12 хвилин», але Дар’я знала: це брехня.

Брехня, як і те, що ціни не зростають, а інфляція — всього 5%. А Дар’я, головна бухгалтерка будівельного тресту, цифри відчувала шкірою. Вона знала, що десяток яєць подорожчав на п’ять гривень за тиждень. А куряче філе скоро стане делікатесом, який подають лише на свята. У сумці Дар’ї лежала палка «Краківської» ковбаси. По акції — 109 гривень. Батон нарізний, пакет молока та пачка сиру. На більше рука не піднялася. До зарплати залишався тиждень, а на картці бовталися сирітські 2000 гривень.

– 2000 на трьох дорослих людей. Господи, дай мені терпіння! — прошепотіла Дар’я, дивлячись, як до зупинки нарешті підповзає брудно-синій тролейбус, набитий людьми, як бочка оселедцями. – Або грошей дай. Хоча б на таксі.

Додому вона ввійшла близько сьомої години. У передпокої було темно, але світло з кухні пробивалося в коридор жовтою смугою, в якій танцювали порошинки.

Перше, об що спіткнулася Дар’я, були кросівки. Величезні, 45-го розміру, модний Nike, які Ярослав випросив пів року тому «для статусу». Вони валялися прямо посередині проходу, розкинувши шнурки, як щупальця. Поруч, сором’язливо притулившись до плінтуса, стояли ботильйони Єви, бежеві, замшеві, абсолютно непристосовані до київського бруду. Дар’я зітхнула, звично відсунула взуття ногою до стіни і поставила важку сумку на пуф. У квартирі пахло дивно. Сумішшю дорогих парфумів (Євиних), чимось пригорілим і застарілим запахом немитої підлоги.

— Я вдома, — крикнула вона в порожнечу. Тиша.

Тільки з кімнати сина долинали приглушені вибухи та крики. — Хілл мене! Хілл, ідіот!

Ярослав рятував світ. Черговий віртуальний світ, поки реальний повільно, але вірно котився до чортячої матері. Дар’я пройшла на кухню і опустилася на табуретку, навіть не роздягаючись. Ноги гуділи. Варикоз, зароблений роками сидячої роботи та біганини по податкових, давав про себе знати. Вона подивилася на раковину. Раковина була повною. Це була не просто гора посуду, це був пам’ятник людській ліні. Зверху, як вишенька на торті, громоздилася сковорода із засохлими залишками яєчні. Жовток застиг на бортику жовтим цементом. Поруч лежала каструля з-під вчорашнього борщу. Порожня. Але не помита. На дні сирітсько рожевіла калюжка соусу.

— Ну, звичайно, — тихо сказала Дар’я. — Борщ ми зжерли. А каструлю мамі залишили. Мама ж любить квести: відмий пригар без «Фейрі».

Вона встала, зняла пальто, повісила його на цвяшок. У шафу в коридорі вона вже не вміщалася через Євині пуховики. У дівчини було три куртки на різні відтінки настрою. Наділа домашній халат, закатала рукави. У холодильнику було порожньо. Вчора вона варила п’ятилітрову каструлю борщу. П’ятилітрову! Розраховувала, що вистачить дні на три. Наївна. Два здорові організми, що сидять вдома цілодобово, працювали як біореактори з переробки їжі. Зник борщ. Зникла половина батона. Зник сир, який вона ховала у дверцятах за ліками.

— Мам, ти прийшла? — на кухні намалювався Ярослав.

У свої 28 він виглядав… ну, скажімо так, фактурно. Животик уже нависав над гумкою домашніх штанів, щетина була густою і чорною. Голитися йому було ліньки, та й брутальність зараз у моді. Очі червоні від монітора. У руках він тримав порожній кухоль із написом «Бос».

— Прийшла, Ярославе. Як бачиш, не розчинилася в тумані, — Дар’я ввімкнула воду. — Їсти хочеш?

— Ну, так, — він почухав живіт. — Перекусив би. А що ти купила? Смачненьке є щось?

— Є, синку. «Краківська». Твій улюблений делікатес. Сто гривень за палку. Будеш?

— Знову ковбаса, — скривився він. — Я думав, ти м’ясо купиш. Стейків. Або хоч риби червоної. Єва казала, їй омега-3 не вистачає. Волосся січеться.

Дар’я повільно закрила кран. Повернулася до сина. У руках у неї була та сама брудна сковорода.

— Омега-3, — кажеш? — перепитала вона спокійним голосом, від якого в її підлеглих зазвичай починався нервовий тик. — А Єва не хоче заробити на цю омегу? Баночка вітамінів коштує тисячу гривень. Зміна в «АТБ» на касі — тисяча двісті. Два дні роботи, і в Єви волосся як у Рапунцель. І ще на ковбасу залишиться.

— Ой, ну почалося, — Ярослав закотив очі й плюхнувся на стілець. Стілець жалібно скрипнув. — Мам, ти знову про свій «АТБ». Єва — творча особистість. Вона зараз проходить марафон із «розпакування особистості». Це інвестиція у майбутнє. Вона скоро блог розкрутить, рекламу продаватиме. Там мільйони крутяться.

— Ярославе, — Дар’я сперлася стегнами об стільницю. — Я ці казки про мільйони чую третій рік. Спочатку ти в нас був великим трейдером, просадив мої п’ятдесят тисяч на крипті. Потім ти був вебдизайнером, намалював два криві логотипи і сказав, що клієнти тупі. Тепер Єва в нас блогер. А їсте ви обоє щодня. І борщ мій п’ятилітровий зникає не віртуально, а цілком реально.

У кухню впливла Єва. У рожевому плюшевому костюмі з вушками на капюшоні. На ногах пухнасті капці-зайці. Виглядала вона, треба визнати, свіжо. Виспалася. До полудня, мабуть, дрихла.

— Здрастє, Дар’я Петрівна, — проспівала вона тонким голоском. — Ой, який у вас вигляд втомлений. Вам би лімфодренаж поробити. Я бачила в Instagram техніку, можу показати. Безкоштовно.

— Дякую, Євочко, — отруйно відповіла Дар’я. — Мій лімфодренаж зараз буде біля раковини. Безкоштовно та дуже ефективно. До речі, а чому посуд не помитий? У вас же начебто ручки не відсохли?

Єва надула губки й подивилася на Ярослава. — У мене манікюр свіжий, — сказала вона, демонструючи довгі нігті кольору запорошеної троянди. — Гель-лак ще не закріпився. Майстер сказала добу в гарячій воді не поратися.

— А у Ярослава що? — уточнила Дар’я. — Теж гель-лак? Чи релігія не дозволяє?

— Я зайнятий був, — огризнувся Ярослав. — Я проєкт роблю. Мам, до речі, ми хотіли поговорити. Серйозно.

Дар’я відчула, як усередині стиснулася пружина. «Серйозно» у Ярослава завжди означало одне: потрібні гроші. Багато грошей.

— Давай, — сказала вона, дістаючи ніж і починаючи різати ковбасу. — Здивуй мене. Що цього разу? Новий комп’ютер? Курси з дихання маткою для Єви? Чи борг за інтернет, який я оплатила вчора?

— Ні, — Ярослав випрямився, розправив плечі, намагаючись виглядати солідно. Єва підійшла до нього і поклала руку на плече, як вірна соратниця революціонера. — Мам, мені потрібна машина.

Ніж у руці Дар’ї завмер. Вона відрізала надто товстий шматок, майже окраєць.

— Машина? — перепитала вона. — Пральна? Так вона в нас є, Індезіт, десять років гарує, тьху-тьху.

— Автомобіль! Мама, — Ярослав підвищив голос. — Транспортний засіб! Колеса! Тачка!

— І навіщо тобі, безробітному, тачка? Щоб за пивом їздити? Так доставка є.

— Ти не розумієш, — Ярослав схопився і почав ходити тісною шестиметровою кухнею, зачіпаючи ліктями холодильник. — Машина — це інструмент. Це свобода. Я без машини як без рук. Я роботу знайти не можу нормальну, тому що мобільності немає!

— А метро в нас засипали? — здивувалася Дар’я. — Чи автобуси скасували? Я ось їжджу, і нічого. Корона не падає.

— У метро їздять невдахи, — випалив Ярослав. — І офісний планктон. А я хочу займатися серйозними справами. Логістика, трансфери, зустрічі. Мені статус потрібен! Як я приїду на зустріч з інвестором? На самокаті?

— З яким інвестором, Ярославе? — Дар’я поклала ніж. Втома навалилася на неї гранітною плитою. — З тим, який тобі на донати в грі скидає?

— Дар’я Петрівна, даремно ви так, — вступила Єва. Голос у неї став жорсткішим, плюшевість зникла. — Ярослав — талановитий організатор. Йому просто потрібен старт. Машина — це актив. Ми все порахували. Якщо взяти кредит…

— Стоп, — Дар’я підняла руку. — Яке слово ти зараз сказала? Кредит?

— Ну, так, — кивнув Ярослав, зупиняючись. — Ми подивилися варіанти. Kia Sportage 19-го року. Можна знайти за півтора-два мільйони гривень. У хорошому стані. Не бита, не фарбована.

— Два мільйони, — повільно повторила Дар’я. — Два мільйони гривень. Ярославе, у нас борг за квартплату за минулий місяць висить. Тому що ти на день народження другові п’ять тисяч подарував із моєї картки.

— Я віддам, — відмахнувся він. — Мам, ти слухай бізнес-план. Ми беремо тачку. Я починаю рухатися. Таксую в «Комфорт Плюс», беру замовлення приватні. Єва допомагає з рекламою. За пів року я відбиваю половину.

— Хто бере? Ми? — тихо запитала Дар’я, дивлячись синові прямо у вічі.

Ярослав зам’явся. Почухав ніс. Єва відвела погляд і почала з цікавістю розглядати магніт «Геленджик» на холодильнику.

— Ну… Ти береш, — буркнув Ярослав. — У мене ж трудової немає. І кредитної історії. Ну, там мікропозика була одна, я тобі не казав. Загалом, мені не дадуть. А тобі дадуть. Ти ж головбух, у тебе біла зарплата, стаж. У «Приваті» тобі взагалі під пільговий відсоток схвалять.

Дар’я мовчала. 

— Тобто, — почала вона, ретельно добираючи слова, щоб не зірватися на крик (сусідка знизу, Марія Іванівна, дуже чутко спала і любила викликати поліцію на будь-який шум). — Ви пропонуєте мені, жінці 56 років, у якої тиск скаче, як курс біткоїна, взяти на себе хомут у два мільйони? Плюс відсотки. Це скільки платіж буде? Тисяч п’ятдесят на місяць?

— Сорок дві! Ми рахували, — радісно підхопила Єва. — Якщо на п’ять років розтягнути.

— Сорок дві тисячі, — кивнула Дар’я. — У мене зарплата сімдесят. Чистими. Віднімаємо сорок дві. Залишається двадцять вісім. Комуналка взимку — десятка. Залишається вісімнадцять. На трьох? Це по шість тисяч на особу на місяць. Або по двісті гривень на день. — Вона взяла калькулятор, що лежав на підвіконні. Професійна звичка, рахувати все одразу. І потикала кнопки. — Двісті гривень, Ярославе. Це пачка сигарет, які ти куриш. Або два твої улюблені йогурти. А ще проїзд, ліки, пральний порошок, інтернет. Ми що, повітрям харчуватися будемо? Чи фотосинтезом, як Євині квіти?

— Та я ж працювати буду! — закричав Ярослав. — Ти чому мене не чуєш? Я з першого місяця почну приносити гроші. Я ці платежі сам гаситиму! Мені просто потрібно, щоб ти оформила! Просто підпис постав!

— А якщо не почнеш? — запитала Дар’я. — Якщо захворієш? Якщо машину розіб’єш? Якщо інвестори твої зіллються? Хто платитиме? Банк не чекатиме, поки в тебе чакри відкриються. Вони прийдуть до мене. І опишуть цю квартиру. Цю кухню, цей стіл, цей холодильник. І підемо ми з тобою, синку, на теплотрасу. Єва-то до мами у Львів поїде, у неї там тил. А ми куди?

— Ви завжди налаштовуєтеся на негатив, — звинувачувально тицьнула пальцем Єва. — Це програма бідності. Ви самі притягуєте невдачі своїм ниттям. Ярославу потрібна віра. Материнська віра. А ви йому крила підрізаєте.

— Єва, дитино, — Дар’я встала. У ній раптом прокинулася та сама «залізна леді», яка одного разу вибила борг у братків у 90-ті, коли працювала в кіоску. — Крила підрізають тим, хто літати намагається. А тим, хто на шиї сидить, підрізають кормову базу.

Вона підійшла до холодильника. Відчинила його. Дістала палку «Краківської». Відрізала собі два шматки хліба, поклала зверху ковбасу. Решту ковбаси загорнула в пакет і поклала в кишеню халата.

— Значить так, — сказала вона, відкушуючи бутерброд. — Кредитів не буде. Це перше. Машини не буде. Це друге. Якщо хочеш працювати водієм, йди в таксопарк, бери в оренду і гаруй. Жовта «Шкода», шашечки, план по виручці. Як усі чоловіки роблять.

— Не буду я на дядька горбатитися! — визвірився Ярослав. — Там рабство!

— А тут що? Санаторій? — Дар’я прожувала шматок. — Третє. Із завтрашнього дня ми переходимо на роздільний бюджет. Я купую їжу тільки собі. Ви, дорослі люди, особистості, без п’яти хвилин мільйонери, ось і забезпечуйте себе самі.

— У сенсі? — Ярослав отетерів. — Ти нас голодом моритимеш? Рідного сина?

— Рідний син має руки, ноги та голову. У «Сільпо» через дорогу висить оголошення: потрібні вантажники. Зарплата 15 тисяч. Плюс списані продукти можна брати. Уперед!

— Я не вантажник! Я менеджер! У мене вища освіта!

— У тебе диплом із забігайлобудівельного інституту, який ти п’ять років мучив. І який зараз під ніжкою шафи лежить, щоб не хитався. Все, Ярославе. Лавочку закрито. Атракціон небаченої щедрості закінчено.

Дар’я взяла свою чашку, налила окропу. Кинула пакетик найдешевшого чаю «Принцеса Нурі».

— І посуд за собою помийте. Обоє. Інакше завтра я поставлю пароль на Wi-Fi. І буде у вас цифровий детокс. Для відкриття чакр дуже корисно.

Вона взяла тарілку з бутербродами й вийшла з кухні, залишивши їх перетравлювати почуте.

Вона зайшла у свою кімнату, щільно зачинила двері й притулилася до них спиною. Серце колотилося десь у горлі. Руки тремтіли. «Господи, що я роблю? Це ж мій син. Мій Ярослав. Як же так?» Але потім вона згадала ціни на яйця. Згадала свої клеєні чоботи. Згадала очі Єви, повні презирства до офісного планктону. І зрозуміла: війна почалася. І полонених вона не братиме.

Ранок почався з папірця. Дар’я Петрівна, ще сонна, намацала капці, почовгала на кухню, поставити чайник, вдихнути дозу буденного щастя у вигляді розчинної кави та п’ятихвилинної тиші, поки молодь дрихне. Але тиші не було. На столі, посеред крихт від учорашнього батона, лежав аркуш А4. Товстим фломастером було виведено:

МИ ВИМАГАЄМО ПОВАГИ ТА ПІДТРИМКИ. ДОКИ В ЦЬОМУ ДОМІ НЕ ПОЧНУТЬ ВІРИТИ В НАС І НАШІ ЦІЛІ, МИ ОГОЛОШУЄМО ГОЛОДУВАННЯ. СПІЛКУВАННЯ ТІЛЬКИ З ПОБУТОВИХ ПИТАНЬ.

МАШИНА НАМ ВСЕ ОДНО ПОТРІБНА.

Підписи: Ярослав та Єва. (Малюночок унизу: машинка із сердечком.)

Дар’я з хвилину просто мовчки дивилася на цей витвір. Потім посміхнулася. «Голодування. Ну все, Ганді з Махатмою нервово курять осторонь», — подумала вона, складаючи листок рівно навпіл і відкладаючи до хлібниці.

Відчинила холодильник, і посміхатися розхотілося. На полицях зяяла така порожнеча, що в неї, здавалося, можна було перекричати луну. Зникла вчорашня половина ковбаси. Зник оливковий майонез, який вона берегла до вихідних, щоб зробити улюблений вінегрет. Порожня форма від запіканки стояла прямо на полиці, не прикрита кришкою, на стінках засохлі сирні потьоки.

Зате у сміттєвому відрі Дар’я знайшла: обгортку від «Краківської», тюбик з-під майонезу, видавлений до хрускоту, баночку з-під оливок.

— Ага, — протягла вона. — Мабуть, голодування почалося вчора вночі. Безстрокове. До повного зникнення запасів.

Чайник загудів. Дар’я залила собі кухоль, відкусила вчорашній сухуватий пряник і присіла на краєчок стільця. Сонце ще не вставало, у вікні було сіро, двір порожній. Гарний час подумати дурниці.

«Ну, припустимо, я здалася, — розмірковувала вона. — Беру я кредит. Підписую все, що підсунуть. Перші місяці, як завжди, важкий період: ‘Мама, підстрахуй’. Я плачу. Потім у Ярослава складний клієнт, зламалася тачка, штраф прилетів. І знову я плачу. А там пенсія: 10 тисяч. І банк. І колектор із золотим зубом у дверне вічко. Краса».

Вона встала, допила чай, залишила кухоль у раковині й, не сказавши ані слова, пішла у ванну збиратися на роботу.

На роботі все було звично до болю. Принтер жував папір, директор носився коридором, розмахуючи текою, як прапором, а в бухгалтерії стояв той особливий запах: суміш кави, паперу і нервів.

В обід Дар’я, прихопивши свою контейнерну гречку з котлетою (домашнє, вчорашнє, вона завбачливо відклала), пішла до маленької кімнати відпочинку. Там уже сиділа Ірина Павлівна з відділу кадрів і методично знищувала тарілку борщу зі столовки.

— Ну що, Дарко? — зустріла вона її поглядом досвідченого психотерапевта. — Знову фізіономія «все пропало»? Що там твої?

Дар’я важко опустилася на стілець. — Голодування оголосили, — сказала вона. — Через машину!

— Яку ще машину? — Ірина підняла брови. — Бідосі!

Дар’я коротко виклала план Ярослава: кросовер, кредит, мама, поручитель і гаманець. Про голодування, про два підписи на маніфесті, про порожній холодильник із ночі. Про те, як ковбаса зникла.

Ірина слухала, киваючи, і хмикнула.

 — Слухай, ну у твого талант: не працює, а живе краще за деяких наших інженерів. Три роки без трудової, а ковбаса «Краківська». Це ж треба вміти. А ти їх годуєш, от вони й розперезалися.

— Та, я знаю, що я сама винна, — відмахнулася Дар’я. — Переживала, коли він звільнився. Думала, відпочине, знайде себе. Потім Єва з’явилася, ну куди їх на вулицю? Молоді, кохання. А тепер вони всерйоз вважають, що я зобов’язана.

Зінаїда відклала ложку, витерла губи серветкою.

 — Дарко, — сказала вона, переводячи голос на той особливий, правдорізний. — У мене племінник такий самий був. Три роки вдома сидів. У танки грав, мамку допікав. Поки сестра не грюкнула дверима і не сказала: «З цього місяця за газ навпіл, за світло навпіл. Не хочеш — вільний». Поревів, поревів. Через два місяці працював вантажником у «Метро». Зараз одружився, іпотеку платить, як миленький.

— А якщо мій не зможе? — видихнула Дар’я. — Він же до життя не пристосований. Він у школі навіть бутерброд не міг собі намазати без мене.

— Зможе! — відрізала Іра. — Вони всі так. Поки мамка дупу підтирає, їм добре. Щойно туалетний папір зник, починають думати, де заробити. Закон природи. Навіть кішка, прости Господи, мишу зловить, якщо годувати перестанеш. А твій не дурніший за кішку.

Дар’я посміхнулася. — Кішка хоча б муркоче.

— Ось і твій замуркоче, коли по-дорослому заговориш. Ти тільки не відступай. Скажеш «А» — доведи «Б», а машину — в топку. Поки сам перший внесок не принесе, навіть не обговорювати.

Дім зустрів тишею. Занадто гучною, показною. Та сама, коли в театрі затихає оркестр, і всі чекають, коли на сцену викотять рояль.

У кухні папірець із маніфестом лежав на колишньому місці, але до нього додався новий арт-об’єкт. Над столом приліпили стікер, на якому Євиним почерком було написано: «Тут не поважають мрії».

Дар’я на секунду заплющила очі. «Ну все, мати-злодійка, вбивця натхнення», — зазначила вона про себе.

Відчинила холодильник. Там виявилися: каструля з водою, порожня, навіть без кришки. Банка з позавчорашніми огірками. Дві картоплини на нижній полиці. Половина цибулини в пакетику. Все. Ні тобі сиру, ні ковбаси, ні сосисок. Тільки гола правда життя.

— Українці не здаються, — сказала Дар’я, закатавши рукави. — Будемо вечеряти за військовими нормами.

Вона почистила цибулю, порізала її, поставила сковорідку. Олія шкваркнула. Запах смаженої цибулі поплив квартирою, як диверсант, що лізе через вентиляційні шахти прямо в носи голодуючих революціонерів.

Хвилин за п’ять двері кімнати Ярослава відчинилися. У коридорі з’явилася скуйовджена голова сина. Він пройшов у туалет, вдав, що його анітрохи не цікавить, що там на кухні шкварчить. Потім вийшов назад і завис у дверях кухні, як випадковий перехожий у гастрономі у вісімдесяті.

— Ти готуєш? — Голос його був ображено-недовірливий.

— Собі, — уточнила Дар’я, засипаючи на сковорідку варені макарони з пачки «Червона ціна». — У вас же голодування. Я поважаю чужий вибір.

— Мам, ну ми пожартували, — пробурмотів він, переступаючи з ноги на ногу. — Дай поїсти, га?

У отворі за його плечем намалювалася Єва. Вигляд був млосний, але в очах — голодний блиск.

— У мене цукор упав, — трагічним шепотом повідомила вона, спираючись на одвірок. — Мені погано. У мене в очах темніє.

— Цукор у нас у цукорниці, — спокійно відповіла Дар’я. — Дві ложки в рот, і все посвітлішає. І голодування закінчиться.

Єва закашляла ображено, але до цукорниці не пішла. Дар’я вимкнула газ, поставила сковорідку на стіл, сіла. На тарілку накладати не стала, їла прямо зі сковорідки. Гарячі макарони з хрусткою цибулею пахли по-домашньому, по-бідному, але все одно апетитно. Ярослав проковтнув слину так, що його кадик смикнувся.

— Мамо, ну що ти… — не витримав він. — Ти що, знущаєшся? Ти реально за їжу гроші братимеш?

— За їжу — так, — кивнула Дар’я. — Ти дорослий чоловік. Тобі 28 років. Я тут прикинула: лише за останній місяць на тебе пішло 10 тисяч гривень. Якщо розділити на 30 днів, майже по 700 на день. Шведський стіл, між іншим. Із сьогоднішнього дня шведський стіл закрито на спецобслуговування. Порція — 200 гривень. Макарони, хліб, чай. Комплексний обід, вважай.

— З глузду з’їхала, — видихнув син. — Із рідного сина гроші за жертя брати!

— З рідного дорослого дармоїда, — поправила вона. — 200 гривень — не гроші. Он, ти вчора донат у гру на 300 кинув. Я СМС-ку від банку бачила. Так що не треба мені тут бідного студента вдавати.

Він почервонів, як помідор. Єва підібгала губи.

— У мене немає зараз готівки, — буркнув Ярослав. — Я ж удома сиджу.

— Переказом, — незворушно сказала Дар’я. — Карта в тебе моя прив’язана в телефоні, але в тебе ж ще й твоя є. Ті дві тисячі, що бабуся на день народження переказувала, не згоріли.

Він мовчки дістав телефон, люто потицяв по екрану. За хвилину в Дар’ї в кишені завібрував телефон. «Вам переказ 200 грн від Ярослав Я.»

— Молодець, — сказала вона. — Проходь у їдальню зону.

Поки він, бурмочучи прокльони, накладав собі макарони, з кімнати знову випливла Єва.

— А мені? — запитала вона тоненько. — Я теж хочу поїсти.

— У мене з тобою окремий договір, — відповіла Дар’я. — Ти мені за комуналку цього місяця збиралася тисячу дати. Зібрала?

Єва спалахнула. — У мене… не вийшло. Мені довелося купити новий курс із Таро. Старий не розкривав глибину моєї інтуїції.

— Угу, — кивнула Дар’я. — Інтуїцію ти, Євочко, розкрила на моїх борщах. Так що або Ярослав переказує ще 200, або ти п’єш чай із цукром і думаєш про Всесвіт.

— Мам! — обурився Ярослав із набитим ротом. — Та це вже перебір! Ти хочеш, щоб моя жінка голодувала?

— Я хочу, щоб твоя жінка бачила в тобі чоловіка, а не мій банківський рахунок. Все зрозуміло, сонечки мої?

Невістка похмуро кивнула, присьорбуючі чай.

Того вечора Дар’я Петрівна лягала спати з дивним відчуттям — не перемоги, ні. Швидше внутрішньої тиші. Вона дала цим дорослим «блогерам» вибір: або вони дорослішають і починають платити за світло, воду й власні амбіції, або вона припиняє фінансувати їхні чакри, марафони й великі мрії. Що переможе — материнська любов чи здоровий глузд бухгалтера — стане зрозуміло дуже скоро. Але вперше за багато років Дар’я точно знала: цього разу вона не відступить.