Я чула, як чоловік тихенько просив маму не чіпати мене і приготувати лише сирники, але не минуло й пів години, як свекруха переказала мені зовсім інше, “справжнє” меню з пирогів і борщу. Вона думала, що я сплю і не чула першої розмови, але цей вечір готування став для неї повним несподіваним відкриттям, коли я накрила на стіл одразу два варіанти вечері
Це справді непросто — ділити кухню з людиною, яка має власне уявлення про ідеальний графік і меню. Я із запізненням приїхала з нічної зміни на кондитерській фабриці і нарешті провалилася у свій сон. Чоловік, Михайло, збирався на роботу, намагаючись не шуміти, але його останні слова до матері, Лідії Степанівни, я все ж вловила.
— Мамо, я тебе прошу, Оксану сьогодні не турбуй, вона ледь стоїть на ногах. На вечерю просто сирники приготуєте і якийсь легкий салат. Вона не повинна після ночі стояти біля плити, — прошепотів він у коридорі.
Не минуло й двадцяти хвилин, як у мою кімнату зайшла свекруха.
— Оксано, ти чула? Михайлу треба щось ситне на вечерю приготувати. Він попросив приготувати його улюблені пироги з капустою і деруни зі сметаною. І щоб тісто було на справжньому молоці, я вже дістала. Я піду до саду, а ти не гай часу.
Я не відразу зрозуміла, що відбувається. Який там сон, якщо Лідія Степанівна вже стоїть у дверях і диктує мені план на вечір.
Життя наше кардинально змінилося навесні 2022 року. Ми з Михайлом одружилися у січні того року, тільки-но пережили святковий марафон і вже планували шукати собі затишну орендовану квартиру у Вінниці, де ми обоє працювали і де почувалися комфортно.
Але ті події, що сколихнули країну, змусили нас швидко змінити плани. Михайлові батьки жили у власному просторому будинку під Черніговом, і коли ситуація там трохи заспокоїлася, вони запросили нас пожити у них. Свекор та свекруха – люди добродушні, особливо Степан Петрович. Вони розуміли, що зараз не до розкошів і приватних кутів, тож наш переїзд був вимушеним, але дуже вчасним рішенням.
У них також є старша донька, Світлана, але вона давно вже живе у чоловіка в Івано-Франківську. Так ми і опинилися в родині, де панували чіткі, неписані правила, встановлені Лідією Степанівною.
Ось тут я й відчула на собі, що означає “жити під одним дахом зі свекрухою”, про що так багато говорять.
Лідія Степанівна, загалом, чудова жінка. Активна, працьовита, у неї завжди все вичищено і випрано. Але коли справа доходила до домашнього господарства, особливо кухні, вона перетворювалася на полководця.
Я сама виросла у селі, знайома з важкою працею, тому руки не опускала, і роботи я не боялася. Але якщо чесно, я ніколи не відчувала особливої пристрасті до кулінарії. Мені легше було перекопати город, ніж придумати, що готувати на вечерю. Проте, я приймала це як невіддільну частину жіночої долі.
Михайло про це знав. Він завжди підтримував мене, розумів, що моя робота на фабриці, особливо нічні зміни, виснажує. До нашого переїзду, коли ми жили окремо, він часто брався за приготування страв сам, а коли жили тут, він намагався захистити мене від надмірних навантажень.
Поки мене не було, Лідія Степанівна справді готувала сама, але з моєю появою вона, здається, вирішила “перекласти” частину обов’язків, які, на її думку, мала виконувати молода невістка.
Я працюю на фабриці позмінно, часто маю нічні чергування, які закінчуються о сьомій ранку. Повертаюся додому розбита, єдине, про що мрію, — це про тишу і можливість проспати хоча б до обіду.
Цього разу було саме так. Я прийшла з роботи близько сьомої ранку, ледве дійшла до спальні і впала, як підкошена.
О дев’ятій годині Михайло збирався виходити. Він працює на будівельному майданчику, тож встає рано.
Він намагався поводитися дуже тихо, але наш старий будинок мав скрипучі підлоги, і я все одно чула кожен його крок. Я заплющила очі, прикидаючись, що сплю, але уважно прислухалася. І тут, біля самих дверей, я почула його тихий, але твердий голос, звернений до Лідії Степанівни.
— Мамо, прошу, Оксану сьогодні не чіпай. Хай відпочине як слід, їй завтра знову на зміну. На вечерю нехай вона нічого складного не вигадує. Ми дуже давно хотіли сирники, такі як вона робить, ніжні, з родзинками, і щоб до них був салат із помідорів та огірків. Максимум сорок хвилин роботи. Ось це нехай і приготує. Я зателефоную, як буду виїжджати з об’єкта.
Михайло тихо сказав це і обережно зачинив за собою вхідні двері.
Я ледь посміхнулася, відчуваючи його турботу, і подумала: “Ось і чудово. Сирники — це легко, швидко і навіть приємно. Можна ще поспати годинку”. І лише зібралася поринути у глибокий сон, як пролунав стукіт у двері, а за ним, без жодного дозволу, зайшла Лідія Степанівна.
— Оксано, ти вже чула, Михайло пішов? — запитала вона бадьорим, гучним голосом, не зважаючи на те, що я намагалася затулитися ковдрою.
— Так, чула, — пробурмотіла я, ледь розплющивши очі.
— Добре. Він, знаєш, так просив. Каже, так скучив за справжньою домашньою їжею. Справжньою! — вона зробила наголос на останньому слові, і я відчула, як її погляд оцінює мене, хоча я була ледь жива від втоми. — Він дуже хоче на вечерю… три види пирогів з різною начинкою: з капустою, з картоплею і з вишнями.
А ще обов’язково наваристий борщ зі свинячими реберцями, щоб було “жирненько”, як він любить. Ти подивися, коли матимеш як, приготуй. Я ж сьогодні планую весь день провести на подвір’ї, все прибрати до снігу, і повернуся пізно. Головне, щоб встигла до його приходу з роботи.
А він, ти знаєш, повертається голодний. Я б на твоєму місці не затягувала, тісто, знаєш, любить тепло і час, — сказала Лідія Степанівна, навіть не питаючи мене про самопочуття, і з таким же гуркотом зачинила за собою двері, залишивши мене наодинці з цією “меню-катастрофою”.
Мій план на відпочинок зруйнувався в одну мить. Три види пирогів, наваристий борщ на ребрах, і це після нічної зміни, коли тіло ледь слухається.
Я відчула, як у мені повільно закипає обурення. Це був не просто запит про вечерю, це було справжнє випробування моєї витривалості та мого місця в цьому домі.
Вона знала, що я чула справжнє замовлення Михайла. І вона свідомо дала мені абсолютно протилежне завдання, щоб показати, хто тут господар і як повинна працювати “добра невістка”. Це була гра влади, приправлена ароматом борщу.
Я підвелася, відчуваючи себе втомленою і пригніченою. Але здаватися я не збиралася. Я сільська дівчина, і якщо треба, то я можу. Але я зроблю це по-своєму.
Перше, що я зробила, — це пішла на кухню. Розклала всі інгредієнти для борщу, пирогів та дерунів. Потім набрала Михайла.
— Привіт, коханий. Я прокинулася. Слухай, твоя мама щойно була у мене і сказала, що ти дуже просив на вечерю борщ на ребрах і пироги… три види. Щось я не пам’ятаю, щоб ти таке казав, — я говорила спокійним, рівним голосом.
Михайло одразу зрозумів, у чому річ.
— Що?! Ні! Ні в якому разі! Я ж просив маму, щоб вона тебе не турбувала. Я хотів тільки сирники, Оксано. Тільки сирники! Невже вона…
— Вона сказала, що ти “скучив за справжньою домашньою їжею” і що пироги мають бути готові до твого приходу, бо вона цілий день на іулиці буде прибирати.
Михайло тяжко видихнув у слухавку.
— Я зараз не можу говорити, тут гамір. Ти, будь ласка, послухай. Зроби, як вважаєш за потрібне. Я подзвоню тобі, коли буду виїжджати, і ми вирішимо, що я візьму собі в першу чергу. Ти зрозуміла?
Я зрозуміла все. Він не хотів відкритого конфлікту зі своєю мамою, поки я тут, але він дав мені карт-бланш.
Цей день став справжнім кулінарним марафоном. Я почала з борщу. Щоб він був “наваристим”, як замовила Лідія Степанівна, я варила його довго, ретельно, використовуючи найкращі ребра. Потім взялася за тісто. Для трьох видів пирогів потрібно чимало часу, особливо коли ти робиш усе сама.
Я місила, чекала, поки підійде, робила начинки. Капусту тушкувала окремо, картоплю варила і товкла, вишні діставала з морозилки. Кожен рух давався мені з великим зусиллям, але я працювала з якоюсь впертою рішучістю.
Я відчувала себе воїном на кухні, який виконує свій обов’язок, але при цьому плекає власний, невидимий план. До обіду, коли я вже відчувала потребу знову лягти, борщ і перша партія пирогів були готові.
Я подивилася на годинник — минуло понад сім годин. Сну, звісно, вже не було.
Ближче до п’ятої вечора я закінчила останній пиріг. Кухня була пропахла різними ароматами: квашеною капустою, вишнями, сметаною. Я втомилася, але відчувала дивне задоволення від того, що виконала це абсурдне завдання. Але ж це ще не кінець.
Михайло подзвонив рівно о шостій, як і обіцяв.
— Оксанко, я виїжджаю, буду за півгодини. Що там у нас? Я такий голодний!
— Все гаразд, Михайле. У нас на вечерю… борщ на ребрах, пироги з трьома начинками і деруни. Все, як “просила” мама, — я зробила наголос на слові “просила”.
Він посміхнувся у слухавку.
— Ого! Ну ти й героїня! Але ж я просив сирники…
— А сирники і салат? Вони ж теж мають бути. Ти ж справді їх хотів, — сказала я з хитрою посмішкою.
Я кинула слухавку і швидко поставила на вогонь пательню. Дістала сир і яйця. За десять хвилин зробила швидке тісто для тих самих, простих, швидких, бажаних сирників. Поки вони смажилися на сковороді, я швидко нарізала салат зі свіжих помідорів та огірків.
Я розмістила два варіанти вечері: на одній частині столу стояли три тарілки з пірамідами пирогів, глибока тарілка з борщем, прикрашена сметаною та зеленню, а на іншій — скромна, але затишна тарілка з золотисто-коричневими сирниками та яскравий салат.
Рівно за п’ятнадцять хвилин Лідія Степанівна зайшла на кухню. Вона повернулася, забруднена землею, але з піднесеним виглядом. Вона очікувала побачити мене стомлену, можливо, зі сльозами, або що я не встигла і знову почую її зауваження.
Але побачила вона накритий стіл. І її обличчя почало повільно змінювати колір. З блідого воно стало рожевим, а потім налилося глибоким, виразним червоним кольором, як стиглий буряк.
— Оксано, що це? — голос її був тихий і напружений. Вона дивилася на тарілку із сирниками.
— Вечеря, Лідіє Степанівно, — відповіла я, спокійно розставляючи прилади. — Ваш син буде за кілька хвилин. Він замовляв сирники, які любить, і легкий салат, оскільки я після нічної зміни. А борщ і пироги… ну, це ж ви сказали, що він так просив, тому я вирішила, що треба приготувати і це, щоб він вибрав, що йому більше до вподоби.
Вона мовчала. Її погляд ковзав від пирогів до сирників, потім до мене. Я побачила, як у її очах промайнула повна ясність: я все чула. Кожне слово, сказане Михайлом у дверях. І я не лише виконала її “наказ” (щоб у неї не було причини мене дорікати), але й приготувала те, що насправді хотів її син, тим самим показавши їй, що її “гра” мені зрозуміла і що вона не спрацювала.
Це було повне роззброєння. Михайло зайшов на кухню, очі його одразу ж зупинилися на сирниках. Він підійшов, поцілував мене і радісно сказав:
— О, мої улюблені сирники! Ти найкраща!
Він узяв тарілку з сирниками та салат, не звернувши жодної уваги на грандіозний стіл з борщем та трьома видами пирогів.
Лідія Степанівна, тихо промовивши: — Я піду, помию руки, — поспішно вийшла з кухні.
Тоді я зрозуміла, що цей день, повний втоми та абсурдної кулінарної праці, дав мені значно більше, ніж просто вечерю. Він дав мені тишу. Наступні два дні, коли я знову мала нічні зміни, на кухні панувала дивна, майже ідеальна тиша.
Лідія Степанівна сама бралася за приготування, роблячи щось просте, і жодного разу не зайшла до мене в кімнату, щоб “переказати” замовлення сина. Вона, здається, прийняла цей негласний поєдинок, і на деякий час вирішила відступити.
Але ця історія стала для мене нагадуванням: життя під одним дахом — це постійний пошук балансу, навіть коли йдеться про вибір вечері.
А які історії про життя зі свекрухою чи тещею, які запам’яталися надовго, є у вашому арсеналі?
