Я чекала сюрпризів під ялинку, але точно не такого: дві смужки на тесті. — Ми знайшли це, — сказав Борис, і обличчя нашої доньки, яке вмить стало білим, підтвердило те, що я намагалася не визнавати – зовсім скоро я стану бабусею.
Зовсім скоро прийде велике свято, і я поспішаю. До святкового столу треба приготувати багато страв, а ще ж прибрати дім і купити подарунки. Мене звати Світлана, мені сорок шість років, і я – жінка, яка завжди прагне, щоб усе було ідеально.
Усі мої мрії – це моя сім’я: чоловік Борис, йому п’ятдесят, і наша донечка Анастасія, якій лише вісімнадцять. Настю я народила доволі пізно, тому завжди сприймала її як свою маленьку принцесу, оберігаючи від усіх негараздів. Для мене вона все ще та дівчинка з бантиками, яка малює котиків. Я знала, що вона дорослішає, але мені хотілося, щоб цей час настав якомога пізніше.
Мій Борис завжди був чоловіком з дуже спокійним характером, урівноваженим, завжди підтримував мене. Навіть коли я робила щось надмірно емоційно, він завжди знаходив слова, щоб заспокоїти. Він – моя скеля.
Того дня я, як завжди, прибирала дім. Я готувалася до святкування, ми мали приймати гостей – родичів, які приїдуть з інших міст. Взялася за кухню. Там, у кутку, куди ми зазвичай складаємо старі газети та інший непотріб перед тим, як викинути, я помітила щось, що одразу привернуло мою увагу. Це була невелика коробочка.
Я підійшла ближче. Коробочка була біла, з написами, і вона мені здалася знайомою. Щось схоже я бачила колись у серіалах, або в старих фільмах, але ніколи – у себе вдома.
Це був тест.
Тест на вагітність.
Мене охопила хвиля неймовірних емоцій. Спершу – повна розгубленість, потім – паніка, а потім – страх.
Що це? Чий він?
У нашій родині такі речі не обговорювалися. Ми жили ніби в теплій бульбашці, де всі проблеми залишалися за межами дому.
Моя Анастасія. Вона ж ще дитина. Ще рік тому вона закінчила школу і вступила до університету. Вона ще не готова до такого серйозного кроку.
Я взяла його в руки. Серце моє відбивало шалений ритм. На ньому були дві чіткі смужки.
Позитивний.
Я просто застигла. У горлі пересохло. Мені здалося, що світ навколо мене зупинився. Уся святкова метушня, прибирання, готування – усе стало неважливим. Переді мною лежала правда, від якої я так довго тікала.
Я відчула, як мене охопило тремтіння. Я відразу зрозуміла, що це тест Анастасії. У кого ж іще? У Бориса? Звісно, ні. У мене? Звісно, теж ні. Отже, це вона.
Я швидко сховала коробочку в кишеню свого халата, ніби це був якийсь заборонений предмет, і вийшла з кухні. Мені треба було присісти, перевести дух. Я сіла у вітальні й намагалася опанувати себе. Мої думки мчали з неймовірною швидкістю.
Що я скажу чоловікові? Він, звісно, спокійний, але ця новина може вибити ґрунт з-під його ніг. Як це вплине на Настю? Вона ж навчається, має плани, мрії.
Я сиділа так, мабуть, годину. Нарешті почула, як замок вхідних дверей клацнув. Повернувся Борис.
— Привіт, люба. Ти чого така бліда?
Я здригнулася. Він одразу помітив, що щось не так.
— Привіт, Борисе, – промовила я ледь чутно. – Мені треба тобі дещо сказати.
Він зняв пальто і підійшов до мене, сів поруч.
— Що сталося, Світлано? Тобі недобре?
— Ні, зі мною все гаразд, – відповіла я, дістаючи з кишені тест.
Він подивився на білу коробочку, потім на мене, потім знову на коробочку. Його брови зсунулися.
— Що це, Світлано?
Я простягнула йому його.
— Подивися. Я знайшла це на кухні.
Він узяв його, придивився. Побачив дві смужки. Його обличчя враз змінилося. Спокій, який завжди був на його обличчі, зник. Його очі стали великими, а губи міцно стиснулися.
— Це… Це Настине? – запитав він.
Я кивнула, сльози вже текли по моїх щоках.
— Я не знаю, що думати. Наша донька…
Борис поклав тест на стіл. Він виглядав, ніби щось надзвичайно важке опустилося на його плечі. Він мовчав. Довго мовчав. Я чекала. Я знала, що він має щось сказати, але він просто сидів і дивився в одну точку.
Нарешті, він глибоко вдихнув.
— Світлано, ти права. Це не те, що ми очікували. Але це сталося. Настя доросла дівчина. Ми маємо з нею поговорити. Спокійно.
— Спокійно? Борисе, як спокійно? Їй вісімнадцять! Вона не закінчила університет!
— Так, це серйозно. Але кричати чи панікувати – не вихід. Наша донька потребує нашої підтримки, як ніколи.
Він мав рацію. Хоч як мені було складно це прийняти, його розсудливість завжди допомагала мені.
— Що ми їй скажемо?
— Ми просто поговоримо. Запитаємо, чому вона нам не розповіла. Ми маємо бути поруч.
Того вечора ми з Борисом вирішили чекати на Настю, щоб поговорити. Я відчувала себе втомленою, виснаженою. Складно було повірити, що за тиждень до великого свята я отримала такий “подарунок”.
Настя повернулася пізно. Вона увійшла, усміхнена, з великими очима.
— Привіт, мамо, тату! Я так втомилася, але іспит склала чудово!
— Привіт, доню, – сказав Борис, його голос був спокійним, але я чула в ньому нотки напруги. – Нам треба поговорити.
Настя одразу відчула щось недобре. Її усмішка зникла.
— Що сталося?
Борис підійшов до столу, взяв тест і показав їй.
— Ми знайшли це.
Настя подивилася на тест, потім на нас. Її обличчя стало білим як стіна. Вона опустила очі.
— Я… Я хотіла вам сказати, – прошепотіла вона.
— Чому не сказала раніше? – запитала я, мій голос тремтів. – Ми ж твоя сім’я.
— Я боялася. Дуже боялася. Боялася вашої реакції. Я знала, що ви будете розчаровані.
Вона почала плакати.
Я підійшла до неї й обійняла. Усі мої страхи, моя паніка – усе відійшло на другий план. Залишилася лише любов до моєї доньки.
— Ми не розчаровані, сонечко, – сказав Борис, підійшовши до нас. – Нам просто потрібно знати, що ти відчуваєш.
Настя підняла голову.
— Я хочу цього малюка. Я знаю, що це буде складно, але я готова.
Я подивилася на Бориса. У його очах я побачила розуміння.
— Добре, доню, – сказав він. – Ми тебе підтримаємо. Ми допоможемо тобі. Але ти маєш розуміти, що це змінить усе твоє життя.
— Я знаю, тату, – відповіла вона. – Я вже все обміркувала.
У ту мить я зрозуміла, що моя маленька дівчинка стала дорослою. Вона зробила вибір, і цей вибір був сміливим.
Попереду на нас чекало багато труднощів. Ми мали поговорити з батьками її хлопця, з’ясувати, як вона буде навчатися. Але головне – ми були разом. Сім’я, яка підтримує одне одного.
Свято прийшло до нашого дому з несподіваною новиною. Це був не просто подарунок під ялинку. Це було нове життя, нові випробування і нове, неймовірне щастя. Тепер я готуюся стати бабусею. І хоча мені ще важко це усвідомити, я вже відчуваю величезну любов до цієї маленької ненародженої дитини. Наша родина стане більшою.
Дорогі читачі, а що ви думаєте про такі ситуації? Як би ви вчинили на моєму місці? Як знайти в собі сили, щоб підтримати дорослу дитину в такий непростий час?
Якщо вам сподобалася моя історія, і ви хочете дізнатися, як складуться наші справи далі, поставте вподобайку. Це дуже важливо для мене, бо я відчую вашу підтримку. Буду дуже вдячна, якщо напишете свій коментар і поділитеся своїми думками. Ваші поради та думки будуть для мене дуже цінними.
