На 78-му році життя не стало дідуся Григорія, маминого батька. Це був відсторонений, небалакучий чоловік, який жив сам по собі в однокімнатній «чешці» у спальному районі, неподалік від центру міста. Його дружина, бабуся Ніна, пішла з життя ще п’ятнадцять років тому. З того часу дід господарював сам, чудово даючи собі раду з побутом і категорично відсікаючи будь-які спроби місцевих молодиць зазіхнути на його серце чи житло.
Крім моєї мами, у нього було ще двоє дітей. Сина Андрія не стало рано, а донька Алла — мамина старша сестра — була повною її протилежністю: галаслива, пробивна й безцеремонна. Дідові допомагали всі, але саме тітка Алла завжди була «на передньому плані», створюючи імітацію бурхливої діяльності.
Мій батько, який не надто любив своячку, казав, що вона «працює на публіку». Якщо тато купував тестю новий холодильник, він просто мовчки привозив його, наймав вантажників і встановлював. А от якщо тітка Алла купувала якусь дрібну поличку для взуття, вона влаштовувала справжнє шоу, тож усі сусіди й родичі тижнями обговорювали саме ту поличку, забуваючи про дорогий холодильник.
Я тоді вчився в одинадцятому класі й у сімейні чвари не втручався. Те, що діда не стало, сприйняв спокійно — він був людиною відлюдькуватою, онуків не балував, а мене в сімнадцять років більше цікавили друзі та дівчата. Мій двоюрідний брат Михайло, син тітки Алли, був уже дорослим — йому виповнилося двадцять три. Тож дідова квартира дісталася йому.
Мій тато хотів усе по-справедливості: продати житло і поділити гроші навпіл між сестрами. Але тітка Алла буквально пішла вабанк: мовляв, вона без чоловіка, тулиться з Михайликом у тісній хрущовці, хлопцю треба будувати особисте життя, а вона ж «стільки зробила для тата Григорія!». А в Анатолія (тобто в мене) батьки живі-здорові, квартира трикімнатна, простора — можу ще років десять з ними жити.
Вона так насіла на маму, що та просто махнула рукою, аби тільки не чути тих криків. Батько знизав плечима, пошкодував мамині нерви й погодився відступити. Щоправда, він забрав усі хороші речі, які сам колись купував дідові: холодильник, диван із кріслами та старовинний письмовий стіл, що дістався йому в спадок від батьків.
Шухляди того столу були забиті якимось паперами, папками, старими квитанціями та фотокартками. Ні в кого не було бажання з цим возитися, а викидати мама заборонила — пам’ять все ж таки. Тому весь цей непотріб згребли у велику картонну коробку, заклеїли скотчем і закинули в комірчину. А я з задоволенням окупував старий зручний стіл.
Доросле життя мене, м’яко кажучи, не пестило. Спочатку все йшло як по маслу: я відучився, змінив кілька робіт і зрештою разом із найкращим другом Ігорем відкрив невелику кав’ярню-пекарню. Справа пішла вгору. Тоді ж я зустрів Марину — вродливу, розумну дівчину, яка приїхала підкорювати столицю. Вона стала моєю правою рукою, а згодом і цивільною дружиною.
Я був упевнений, що схопив бога за бороду: кохана жінка, вірний друг, успішний бізнес. Залишалося тільки збудувати дім і виростити сина. Тоді я ще не знав про напис на персні царя Соломона: «І це теж мине».
За три місяці я втратив усе. Ігор переконав мене взяти великий кредит на розширення мережі, оформивши в заставу квартиру моїх батьків (їх на той час уже не стало). Якимось дивом він вивів усі гроші за кордон і зник разом із Мариною.
В один момент я залишився ні з чим. Навіть пекарню довелося продати разом із квартирою, щоб розрахуватися з банком. На залишок я купив крихітну квартиру на самій околиці міста.
Я кинувся до «друзів», яким колись допомагав сам, але у відповідь чув лише: «Ну, ти тримайся там… буває». Ніхто не запропонував реальної допомоги чи бодай нормальної роботи.
Того вечора я повернувся додому пізно, розчавлений черговою порцією байдужості. Купив пляшку, щоб хоч якось заснути й не думати про вікно на п’ятнадцятому поверсі. Раптом погляд упав на ту саму стару коробку з дідовими паперами, яку я чомусь тягав за собою під час усіх переїздів. Стер пил, відкрив.
Як і очікував — старі знімки діда з незнайомцями, листи, надруковані ще на машинці. Але на самому дні лежала тека, від якої я аж присвиснув. Там були акції та сертифікати «монстрів» 90-х та інших пірамід. Я й не знав, що суворий дід міг так вляпатися. Але під цим непотребом лежали папери компаній, назви яких мені здалися знайомими.
Я почав шукати інформацію в інтернеті. На п’ятій чи шостій назві я просто онімів. Компанія, яка ледь не збанкрутувала у 90-х, неймовірно розрослася у 2000-х. Акції, які дід колись купив за копійки, тепер коштували цілий статок, а дивіденди по них накопичувалися роками.
Коротко кажучи: я знайшов тямущу юридичну фірму, яка допомогла мені легалізувати спадщину. Частину паперів я продав, решту залишив як капітал. Тепер у мене є гарна квартира й машина. Але я нікому не зізнаюся.
Живу підкреслено скромно. Родичам кажу, що квартиру знімаю, а машину «позичив у шефа», бо працюю в нього водієм. Ходжу в потертих джинсах, скаржуся на величезні мінуси й «перебиваюся» дешевою локшиною, коли хтось заходить у гості. Коли просять позичити, роблю перелякані очі й починаю скиглити про черговий платіж.
Більше я нікого не підпускаю близько. Не вірю нікому. Іноді анонімно допомагаю дітям чи самотнім стареньким, але роблю це лише після ретельної перевірки.
Єдине місце, де я відчуваю себе собою — це притулки для тварин. Там мене не обманюють. Я купую корми, ліки, даю гроші. У моїй квартирі вже живуть троє: кульгавий пес Пірат, рудий кіт Філімон з відмороженими вухами та одноокий сірий Боня. Я знав, що їх навряд чи хтось забере, тому вони тепер зі мною.
До мене часто заходить Катя — волонтерка з притулку. Вона допомагає доглядати за моїм «зоопарком», а потім ми довго п’ємо чай і розмовляємо. Коли її довго немає, я починаю сумувати й постійно перевіряю месенджер. Мої звірі теж чекають на неї.
Здається, настав час щось змінювати й нарешті відкритися хоча б одній людині.
