Я була впевнена, що моя майбутня свекруха, Ганна Петрівна, щиро хоче допомогти з організацією нашого весілля. Але коли я дізналася, що вона задумала за моєю спиною, я отетеріла.
Назар дивився на мене з напругою і втомою в очах, і вперше я відчула справжній страх, що на кону не лише наше весілля, а й усе, що ми разом будували. Щось було не так, і я мала з’ясувати, що саме.
Моя мрія про весілля була простою, але такою рідною. Я уявляла його в старій дерев’яній садибі на околиці села, де пахне свіжоскошеною травою, а замість химерних люстр над головою мерехтять гірлянди з теплим світлом. Довгі дерев’яні столи, заставлені домашніми пирогами, глечиками з компотом і квітами з бабусиної клумби. Ми з Назаром танцюємо босоніж під гітару нашого друга Степана, а гості сміються, співають і діляться історіями до самого світанку. Жодних позолочених залів чи офіціозу — лише ми, наші близькі та щирість моменту.
Але Назар прийшов у моє життя разом зі своєю мамою, Ганною Петрівною. Її уявлення про ідеальне весілля було зовсім іншим — наче з глянцевого журналу. Вона одразу взяла ініціативу в свої руки, а Назар лише знизав плечима: «Це ж просто деталі, Віко. Не переймайся». Але для мене ці деталі були серцем нашого дня.
«Дітки, я для вас дещо придумала!» — оголосила Ганна Петрівна, сідаючи за наш кухонний стіл із широкою посмішкою. Її очі сяяли, ніби вона щойно виграла джекпот. «Я знайшла ідеальне місце для весілля! У центрі Києва, в ресторані з панорамними вікнами, мармуровими колонами і кейтерингом від шеф-кухаря, який готував для зірок!»
Я отетеріла, тримаючи в руках чашку з чаєм. Назар навіть не ворухнувся, лише кинув на мене швидкий погляд, який ніби казав: «Тримайся, Віко».
«Ганно Петрівно, ми з Назаром думали про щось простіше, — обережно почала я. — Щось за містом, у садибі. Без усієї цієї розкоші. Щось… наше».
«Наше? У селі? — вона ледь стримала сміх. — Вікторіє, ти серйозно? Весілля в якійсь хатині, де кури бігають і мухи гудуть? Це ж ваш день, він має бути ідеальним!»
«Ідеальним для нас, — відповіла я, відчуваючи, як у грудях наростає тепло. — Ми хочемо, щоб усе було щиро. З нашими друзями, з природою, з душею».
«Душею? — Ганна Петрівна пирхнула. — Душею весілля не організуєш. Ти уявляєш, скільки це коштує? Дозволь мені взяти це на себе. Я знаю, як зробити так, щоб усі заздрили!»
Назар потер скроні й тихо сказав:
«Мамо, може, ми все-таки знайдемо компроміс?»
Я подивилася на нього з недовірою. Компроміс? Це мало бути наше весілля, а не шоу для Ганни Петрівни!
«Ти що, Назар, теж вважаєш, що садиба — це соромно?» — спитала я різкіше, ніж хотіла.
«Я цього не сказав, — він зітхнув. — Просто… може, варто дати мамі трохи допомогти?»
Я відчула, як усе всередині стискається. Я була нареченою, але почувалася так, ніби мене витісняють із власного свята.
Контроль вислизав із моїх рук, як пісок. Ганна Петрівна діяла, як вихор: вона забронювала ресторан у центрі міста, не спитавши нас, найняла фотографа, чиє ім’я звучало як назва якогось французького вина, і навіть замовила весільний торт із п’ятьма ярусами, хоча я мріяла про домашній медовик від моєї тітки Олі. Назар лише знизав плечима: «Мама знає, що робить. Навіщо нам це все ускладнювати?»
Я була нареченою, але відчувала себе гостею на чужому святі. Щодня Ганна Петрівна надсилала мені повідомлення з ідеями: то каталог суконь із блискітками, то пропозиція запросити струнний квартет, то фото кришталевих келихів. Усе це було не про нас. Я мріяла про весілля, де ми з Назаром будемо собою, а не персонажами з її уявного сценарію.
А потім стався дзвінок, який усе змінив. Мені зателефонувала пані Марія, власниця садиби, де ми з Назаром планували наше весілля.
«Пані Вікторіє, мені дуже незручно, але я змушена скасувати ваше бронювання, — її голос тремтів. — Ганна Петрівна зателефонувала і сказала, що ви передумали. Що ви знайшли щось… більш престижне».
Я стояла посеред кухні, стискаючи телефон так сильно, що пальці побіліли. Коли Назар повернувся додому, я не стрималася.
«Чому твоя мама скасувала нашу садибу?» — випалила я, ледве стримуючи сльози.
Він здивовано підняв брови. «Що? Вона що?»
«Назар, вона скасувала наше місце! Не спитавши мене, не поговоривши з нами! Мій сон, наше весілля — вона просто взяла і все перекреслила!»
Він зітхнув і потер обличчя руками. «Може, вона просто хотіла допомогти? У неї добрі наміри, Віко».
«Добрі наміри? — я підвищила голос. — Це наше весілля, Назар! Чи ти хочеш, щоб вона за нас усе вирішила, включно з тим, хто стоятиме біля вівтаря?»
Він мовчав, і ця тиша була гіршою за будь-які слова. Я відчувала, як втрачаю контроль не лише над весіллям, а й над нашими стосунками.
Одного вечора я поверталася додому раніше, бо забула гаманець. Біля під’їзду я побачила Ганну Петрівну, яка розмовляла по телефону. Її голос був різким, майже наказовим.
«Не хвилюйся, усе йде за планом. Скоро ви знову будете разом», — сказала вона, не помічаючи мене.
Я відступила за ріг будинку, відчуваючи, як серце калатає в грудях. «Скоро ви знову будете разом»? З ким вона говорила? І чому її слова звучали так, ніби вона плете якусь інтригу?
Я ледве дочекалася, поки вона піде, і зателефонувала Назару.
«Назар, нам треба поговорити, — сказала я, намагаючись звучати спокійно. — Скажи мені, твоя мама спілкується з Оксаною?»
Оксана була його колишньою дівчиною. Вони розійшлися за рік до того, як ми познайомилися, але я знала, що Ганна Петрівна завжди її обожнювала. «Моя Оксанка», — так вона її називала, коли думала, що я не чую.
Назар замовк на мить, а потім відповів: «Не знаю. Може, якось згадувала її. Але це не важливо, Віко».
«Не важливо? — я не могла стриматися. — Я чула, як вона сказала по телефону: «Скоро ви знову будете разом». Що це означає, Назар? Вона хоче нас розлучити?»
«Ти серйозно? — він підвищив голос. — Ти підслуховуєш мою маму? Віко, це вже занадто!»
«Занадто? — я відчувала, як усе всередині кипить. — Вона скасовує наше місце, вирішує за нас, а тепер говорить щось про те, що хтось із кимось буде разом! І ти мені кажеш, що я перебільшую?»
«Може, вона просто хоче, щоб усе було ідеально!» — вигукнув він.
«Ідеально для кого, Назар? Для неї чи для нас?»
Він не відповів. Він стояв, дивлячись на мене з сумішшю роздратування і безпорадності, і я вперше відчула, що між нами пролягла тріщина. Щось було не так, і я мала дізнатися правду
Я не могла спати. Ім’я Оксани крутилося в моїй голові, як заїжджена платівка. Я знала, що Ганна Петрівна ніколи не сприймала мене всерйоз. Вона завжди порівнювала мене з Оксаною — «Оксанка така господиня», «Оксанка так гарно вишиває», «Оксанка знала б, як поводитися в такій ситуації». Але щоб дійти до того, щоб намагатися нас розлучити? Це було занадто.
Наступного дня я взяла відгул на роботі і поїхала до кав’ярні, де працювала Оксана. Я знала, що вона там бариста, бо Назар якось згадував. Сидячи в машині навпроти, я нервово гризла нігті, поки не побачила її — високу, з довгим каштановим волоссям, у фартуху з логотипом кав’ярні.
«Оксана, привіт. Можемо поговорити?» — я підійшла до неї, коли вона вийшла на перерву.
Вона здивовано підняла брови, але кивнула. Ми сіли за столик у куточку кав’ярні, і я одразу перейшла до справи.
«Я чула, як Ганна Петрівна говорила по телефону: «Скоро ви знову будете разом». Це було про тебе?»
Оксана відставила чашку і зітхнула. «Так, це було про мене. Вона приходила до мене. Двічі. Спочатку просто розпитувала, як справи, а потім прямо сказала, що я краща для Назара, ніж ти. Що ти, мовляв, не вписуєшся в їхню сім’ю».
Я відчула, як повітря виходить із мене. «І що ти їй відповіла?»
«Я сказала, що в мене своє життя, — Оксана знизала плечима. — Але вона не зупинялася. Просила, щоб я прийшла на якесь сімейне свято, поговорила з Назаром, «нагадала йому про себе». Я відмовилася, але вона… дуже наполеглива».
«Ти серйозно? — я не могла повірити. — Вона намагається нас розлучити?»
«Виглядає так», — тихо відповіла Оксана.
Я повернулася додому, тремтячи від гніву і розгубленості. Весілля перестало бути просто святом. Воно стало полем битви, де я боролася не лише за свою мрію, а й за наші з Назаром стосунки.
«Назар, Ганно Петрівно, сідайте. Нам треба поговорити», — сказала я, коли вони прийшли до нас додому. Я запросила й Оксану. Так, це було ризиковано, але я хотіла, щоб усе стало на свої місця.
«Що це за цирк, Вікторіє?» — Ганна Петрівна кинула на Оксану холодний погляд.
«Може, ви поясните, Ганно Петрівно, — тихо сказав Назар, але в його голосі відчувалася напруга. — Що відбувається?»
Я глибоко вдихнула. «Ганно Петрівно, ви скасували нашу садибу. Вибрали ресторан, сукню, навіть торт — усе без нас. Але це ще не все. Ви намагалися повернути Оксану в життя Назара. Ви хотіли, щоб ми розійшлися».
Запала тиша. Ганна Петрівна стиснула губи, але її очі горіли.
«Я лише хотіла кращого для мого сина, — нарешті сказала вона. — Ти, Вікторіє, не підходиш для нашої сім’ї. Весілля в садибі? Це несерйозно. Назар заслуговує на краще».
Назар різко повернувся до неї. «Мамо, це моє життя. І Віка — моя наречена».
«Ти не бачив, як мені важко, — тихо сказала я, дивлячись на нього. — Ти мовчав, коли вона все вирішувала за нас. Як я можу тобі довіряти після цього?»
Він опустив очі. «Віко, я помилився. Я не думав, що це зайде так далеко».
Але я вже не була впевнена, чи цього достатньо.
Минуло три тижні. Сукня висіла в шафі, запрошення лежали в коробці, а дата весілля в календарі залишалася порожньою. Назар намагався все виправити — він скасував ресторан, поговорив із пані Марією, щоб повернути садибу, і навіть сказав Ганні Петрівні, що більше не дозволить їй втручатися. Але я не могла позбутися відчуття, що щось зламалося.
Проблема була не в сукні чи садибі. Проблема була в тому, що коли мені було найважче, Назара не було поруч. Він бачив, як я страждаю, але не діяв. Він мовчав.
«Я тебе кохаю, Віко, — повторював він. — Давай усе виправимо. Ми зробимо весілля твоєї мрії».
«Але чи ти бачиш мене, Назар? — запитала я. — Чи ти бачиш, що мені боляче, коли твоя мама вирішує за нас? Чи ти бачиш, хто я насправді?»
Він не відповів. Ми сиділи на лавці біля нашого будинку, дивилися на зірки і мовчали. Весілля не скасували офіційно, але я не знала, чи хочу його. Я все ще кохала Назара, але чи достатньо цього, коли довіра похитнулася?
Я не знаю, що буде далі. Може, ми візьмемося за руки і знайдемо шлях вперед. Може, я зрозумію, що не можу йти далі з людиною, яка не захистила мене, коли це було потрібно. Але одне я знаю точно: я ніколи більше не дозволю нікому вирішувати за мене, як має виглядати моє щастя.
А ви б пробачили? Як би ви вчинили на моєму місці?
