Я була готова до скромних умов, але побачити криницю замість водогону у дворі — це було вже занадто, і я мимоволі подумала про те, як довго витримаю без звичного комфорту, не підозрюючи, що цей тиждень змінить усі мої уявлення про справжній комфорт
Це було два роки тому. Минуло вже стільки часу, а я досі пам’ятаю той приїзд, той подив, те відчуття ніби потрапила на іншу планету. Я завжди жила у великому місті. Моє життя — це швидкість, кава на бігу, ділові зустрічі і вічна нестача часу. А тут — сільська тиша, свіже повітря і, м’яко кажучи, дуже скромні умови життя моїх далеких родичів. Я поїхала до них з великим скепсисом і бажанням чимшвидше повернутися додому. Але вже за тиждень я усвідомила, як сильно помилялася щодо справжніх цінностей.
— Лесю, ти насправді вважаєш, що твоя робота в столиці важливіша за сімейне свято?
— Кириле, я ж пояснила, у мене терміновий проєкт. Не можу просто так узяти й поїхати. Я ж не відпочивати їду.
— Та ти хоча б раз на рік могла відкласти свої великі справи заради мами. Вона ж так чекала, так готувалася до свого ювілею.
— Я подзвонила, привітала. Гроші переказала. Чого тобі ще треба?
— Не гроші! Їй потрібна ти! Жива, справжня, тут! У нас! Ти вже забула, як виглядає наш дім? Чи може тобі вже соромно за нього?
— Припини! Яка різниця? Ми розмовляємо по телефону, це вже добре.
— Ні, Лесю, це не добре. Ти відгороджуєшся від нас своїм успіхом і своїм містом. А наша мати… вона старіє, розумієш? І твого дзвінка їй замало. Приїжджай. Хоча б на кілька днів. Це моє останнє прохання.
— Добре, добре. Я спробую відпроситися. Але обіцяти нічого не буду. Ти ж знаєш мого шефа.
Я справді не хотіла їхати. Ювілей моєї тітки Валентини, молодшої сестри мого батька, яка живе в невеликому містечку на заході країни, здавався мені приводом, щоб уникнути важливої наради, але не більше. У мене був завал на роботі, а моя квартира після ремонту вимагала постійної уваги. Але дзвінок мого двоюрідного брата Кирила був настільки емоційним і настільки на межі, що я відчула провину.
Останній раз я була в них, коли мені було років десять. Пам’ятаю, тоді мені все здавалося великим і чарівним — город, старенька криниця, сусідський кіт, який щодня приходив до нас снідати. Але з того часу минуло майже двадцять років.
Мій батько Сергій, який завжди намагався мене заохотити до родинних зв’язків, цього разу не тиснув.
— Донечко, вирішуй сама. Ти доросла, і робота для тебе зараз важлива. Але Валя буде дуже рада.
Він, як завжди, був розсудливий. Зрештою, я вирішила. Купила квиток на поїзд. Це невеликий райцентр, звідки потрібно було ще близько години їхати автобусом до їхнього містечка.
Поїздка була виснажливою. Спочатку сім годин у нічному експресі, потім пересадка на старенький, майже розвалюхний автобус. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє користувалася громадським транспортом. Звикла до свого комфортного автомобіля.
Коли я вийшла з автобуса, Кирило вже чекав мене. Він майже не змінився, хіба що став трохи більшим. Він обійняв мене міцно-міцно, і я відчула, як напруга останніх тижнів трохи спала.
— Нарешті! — усміхнувся він, беручи мою валізу. — Я думав, ти вже не приїдеш. Мама ледь не щогодини питала, чи ти вже виїхала.
— Вибач, що так довго. Робота. І цей автобус… це щось.
Ми йшли ґрунтовою дорогою, а навколо розкинулися акуратні будиночки, потопаючі в зелені. Було тихо, так тихо, що я чула спів пташок, а не вічне гудіння міста.
І ось ми підійшли до їхнього дому. Дерев’яна хатинка, побілена, але видно, що не нова. Дах, пофарбований у сірий колір, вікна, завішані чистими, але простими фіранками. І перед будинком — величезний квітник. Тут було все: від простих ромашок до вишуканих троянд.
— Проходь, Лесю. Ласкаво просимо!
Усередині було ще скромніше, ніж я могла собі уявити. Низька стеля, вибілені стіни, старенькі меблі, пофарбовані ще в радянські часи. Замість сучасного телевізора — невеличкий екран, який показував лише три канали. На кухні — газова плита і велика піч. Жодного натяку на посудомийну машину чи сучасну кавоварку. І ще — запах. Запах чогось свіжого, домашнього, запашної випічки і трав.
— О, Лесю! Ти приїхала! — тітка Валя, моя тітка, вийшла мені назустріч. Вона була в простому платті, на фартуху — сліди борошна. Вона обійняла мене так тепло, так ніжно, що я ледь стримала сльози.
— З ювілеєм вас! — я простягнула їй велику коробку з модним шовковим шарфом.
— Ой, що ти! Це ж не треба було! — вона дивилася на подарунок з неприхованою радістю.
Перші кілька днів були важкими. Я почувалася не у своїй тарілці. Мене дратувала відсутність швидкого інтернету. Я не могла працювати повноцінно, а без роботи я відчувала себе розгубленою. Я не могла собі уявити, як можна жити без замовлення їжі з ресторану. Тут же — тітка Валя готувала щодня. Вона вставала з першими променями сонця, місила тісто, пекла пироги.
— Лесю, ти чому не їси? — спитала вона якось ввечері, коли ми всі разом вечеряли за великим дерев’яним столом.
— Я не голодна, тітко Валю.
— Та ти ж цілий день нічого не їла, тільки ту свою каву пила. Скуштуй мого борщу. Він наваристий, як ти любиш.
Я спробувала. І він був справді неперевершений. Густий, з ароматом свіжої зелені.
— Це дуже смачно, — визнала я, і тітка Валя усміхнулася, як дитина.
Ми розмовляли. Багато. Вона розповідала мені про своє життя, про свою роботу у місцевій бібліотеці, про те, як вони з дядьком Степаном, який не стало п’ять років тому, будували цей дім. Кирило розповідав про свої сільські справи, про те, як допомагає мамі по господарству, як планує розширити їхній невеликий сад.
Я, звичайно, теж розповідала про своє життя. Про свій високий заробіток, про свої поїздки за кордон. Але чим більше я говорила, тим більше відчувала, що це не має тут значення. Їм було цікаво, але їхнє життя було зосереджене на інших речах.
Одного разу ми з Кирилом пішли на місцевий ринок. Він купував насіння для саду, а я просто ходила й розглядала. Усі навколо віталися з Кирилом, називали його на ім’я, радилися. Це був зовсім інший світ. Світ, де люди знають одне одного, де сусідство — це не просто назва, а справжня спільнота.
— Чого ти така замислена? — спитав Кирило, коли ми поверталися.
— Я просто дивуюся, як тут усе по-іншому. У місті ти можеш прожити десять років в одному будинку і не знати, як звуть твого сусіда. А тут — усі знайомі, усі спілкуються.
— Так, це правда. Тут повільніше, але, мені здається, тут справжнє життя. Немає цієї гонитви за грошима, за успіхом. Ми просто живемо.
Я почала допомагати тітці Валі. Спочатку це було просто з ввічливості, але потім я втягнулася. Я збирала ягоди для варення, допомагала прополювати грядки. Мої руки, звиклі до клавіатури, спочатку боліли, але потім я відчула дивне задоволення. Фізична праця заспокоювала. Я вперше за довгий час відчула, що роблю щось справді корисне.
Найбільше мене здивував вечір. Ми сиділи на веранді, пили трав’яний чай, який тітка Валя збирала сама, і просто дивилися на зірки. У місті такого неба не побачиш — усе затьмарює світло ліхтарів. А тут — мільйони зірок, як намистинки, розсипані по чорному оксамиту.
— Красиво, правда? — тихо спитав Кирило.
— Дуже. Я вже й забула, яке воно, нічне небо.
Цей тиждень пролетів непомітно. Ювілей пройшов весело і по-домашньому. Зібралися сусіди, друзі, інші родичі. Було багато сміху, пісень і, звичайно, смачної їжі. Я відчула себе частиною чогось великого і важливого. Частиною сім’ї, від якої я так віддалилася.
Напередодні мого від’їзду тітка Валя обійняла мене і прошепотіла:
— Дякую, що приїхала, Лесю. Мені було дуже приємно. І ти не змінюйся.
Я стояла на пероні, коли прийшов мій поїзд. Кирило стояв поруч із моєю валізою.
— Ну що, повертаєшся у свій великий світ? — усміхнувся він.
— Повертаюся. Але тепер я знаю, що у мене є інший світ. Світ, де на мене чекають.
— Приїжджай частіше. Не чекай наступного ювілею.
— Обіцяю. І, Кириле… вибач мені за ті слова по телефону. Я була неправа.
— Усе добре, Лесю. Просто не забувай про нас.
Я сіла у вагон і помахала йому рукою. Поїзд рушив, віддаляючи мене від цього маленького містечка, від цієї простої, але наповненої любові оселі. Я дивилася у вікно на поля, на ліси, на маленькі будиночки, і відчувала, що везу з собою щось дуже важливе. Не матеріальне, не те, що можна купити за гроші. А щось, що змушує тебе зупинитися, вдихнути на повні легені і зрозуміти, що справжнє щастя — воно не в кар’єрі чи новому автомобілі, а в теплі людських стосунків, у запаху свіжоспеченого хліба і в зоряному небі над головою.
Я повернулася до свого міста, до свого офісу, до свого звичного ритму. Але я вже не була тією Лесею, якою поїхала. Тепер, коли я п’ю каву вранці, я згадую про трав’яний чай тітки Валі. Коли я їду в машині, я згадую про тишу їхнього містечка.
Чи змогла я повністю змінити своє життя після тієї поїздки? Ні. Але я почала інакше розставляти пріоритети. Я частіше телефоную батькам, частіше згадую про тітку Валю. Я зрозуміла, що мій успіх нічого не вартий, якщо я віддаляюся від людей, які мене люблять.
А ви? Чи є у вашому житті такі місця, куди ви приїжджаєте з небажанням, а потім розумієте, що саме там знаходиться те, чого вам так бракувало?
