— Я більше не хочу бути вашим родинним банкоматом, Сашо. Якщо твоя любов до рідних вимірюється моїми неоплаченими рахунками та нашою нездійсненою квартирою, то, можливо, нам не по дорозі?
— Ти ж розумієш, 30 тисяч гривень для нас — це непідйомно. Це вся моя зарплата, до копійки! — Віра дивилася на чоловіка, сподіваючись побачити в його очах підтримку, але зустріла лише звичну розгубленість. Вона ще не знала, що цей телефон стане останньою краплею, яка зруйнує греблю її багаторічного терпіння, і що за право розпоряджатися власними грошима їй доведеться воювати не лише зі свекрухою, а й із власним чоловіком
Субота о дев’ятій ранку для Віри завжди була священним часом. Час тиші, запаху свіжомеленої кави та відсутності поспіху. Але цього разу тишу розірвав різкий дзвінок телефону. Віра завмерла посеред кухні з трубкою біля вуха, відчуваючи, як усередині народжується звичне занепокоєння.
— Вірочко, ти пам’ятаєш, що за два тижні Оленці виповнюється двадцять шість? — Голос свекрухи звучав бадьоро й беззапеляційно. Вона наче відчувала, коли в них починався законний вихідний.
— Пам’ятаю, Олено Вікторівно, — видихнула Віра, опускаючись на стілець.
— От і чудово. Я тут подумала, що ви з Сашенькою могли б подарувати їй новий телефон. Вона так давно мріє!
— Віра заплющила очі. Знову почалося.
— Ой, зараз скину тобі посилання. Модель остання, камера просто чарівна! Я б сама купила, але ж ти розумієш, пенсія в мене невелика, а Вітя щойно машину в ремонт здав…
Телефон у руці Віри завібрував. Вона відкрила посилання і похолола. На екрані світилася сума: 30 000 гривень.
— Галино Вікторівно, це дуже дорого, — голос Віри здригнувся.
— Ну що ти, для любої сестри Саші? Ви ж молоді, працюєте обоє. А Оленка в адміністратора отримує копійки. Думайте, тільки довго не тягніть, я сьогодні до вас заїду годині об одинадцятій обговорити деталі.
Свекруха поклала слухавку, не чекаючи відповіді. Віра залишилася сидіти на кухні, дивлячись на цифри, які дорівнювали її місячному окладу. Коли Саша вийшов із ванної, витираючи волосся рушником, вона просто простягнула йому смартфон.
— Твоя мама хоче, щоб ми подарували Олені телефон за тридцять тисячі.
Саша завмер. Пролистав сторінку, хмикнув.
— Дорого, звісно. Може, щось простіше знайдемо?
— Саш, це моя зарплата. Цілком. На Новий рік ми подарували їй сумку, на день народження твоєї мами витратили двадцять п’ять тисяч на мультиварку. А вони мені що подарували? Рушник за півтори сотні зі знижкою!
— Віро, ну досить вести рахунок, — Саша поморщився. — Це ж рідні люди.
Олена Вікторівна з’явилася рівно об одинадцятій. У білій блузці, з ідеальною зачіскою, вона увійшла у квартиру як повноправна господарка. Слідом дріботіла Олена в короткій сукні, вже сяючи від передчуття подарунка.
— Сашенько, Вірочко! — свекруха по-господарськи пройшла на кухню. — Я все продумала. Ви даруєте телефон, а я куплю до нього чохол і навушники. Тисяч за п’ять знайду.
— Мам, може, не треба так дорого? — обережно почав Саша.
— Сашенько, це ж твоя сестра! Їй телефон потрібен для іміджу, вона з клієнтами працює! — Галина Вікторівна підвищила голос. — Чи вам шкода грошей для рідної людини?
Віра відчувала, як усередині все закипає. Вони два місяці економили на всьому, відкладаючи по тридцять тисяч на перший внесок за квартиру. Кожна копійка була на рахунку.
— Ми не можемо дозволити собі такий подарунок, — твердо сказала Віра. — Ми збираємо на житло.
— На квартиру? — свекруха усміхнулася. — Ну то й що? Позбираєте довше. День народження — раз на рік. Чуєш, Сашенько? У вас «плани», а на сестру грошей шкода.
Розмова швидко переросла в скандал. Олена, шмигаючи носом, заявила, що Віра просто жадібна, а Галина Вікторівна, йдучи, кинула важкий погляд: «Подивимося, Вірочко, як ви далі жити будете, відмовивши близьким».
Коли двері за ними зачинилися, Саша вибухнув:
— Навіщо ти так накинулася на них? Могла б спокійніше!
— Спокійніше? Вони вимагають мою зарплату!
— Моя мама ростила мене одна на двох роботах! — крикнув Саша, хоча Віра знала, що його батько, Віктор Петрович, завжди був поруч і непогано заробляв. — Ти просто шкодуєш грошей для моєї родини!
Саша схопив куртку й пішов, гупнувши дверима.
Віра поїхала до подруги Ольги. Маленька, затишна однокімнатка подруги завжди була місцем сили. Вислухавши історію, Ольга тільки хитала головою.
— Віро, це називається «одностороння гра». Ти вкладаєш, вони споживають. І поки ти не перестанеш бути зручною, нічого не зміниться. Саша має бути на твоєму боці. Він одружився з тобою, а не з маминими забаганками.
Повернувшись додому, Віра спробувала поговорити з чоловіком ще раз. Вона навела цифри: за рік вони витратили на його родичів 87 тисяч, а отримали подарунків на 6. Але Саша тільки злився:
— Ти що, бухгалтерію завела? Мама — це святе. Ти не розумієш, через що вона пройшла.
Конфлікт зайшов у глухий кут. Саша поїхав ночувати до матері, залишивши Віру саму зі своїми думками та роздруківкою банківського рахунку, де на квартиру було відкладено 123 тисячі.
У вівторок Галина Вікторівна перевершила саму себе. Вона увірвалася в турагентство, де працювала Віра, і при колегах почала кричати:
— Ось ти де відсиджуєшся, поки моя Оленка сльози ллє! Ми тебе в сім’ю прийняли як рідну, а ти копійку пошкодувала!
Віра згорала від сорому. Тільки втручання Ольги, яка пригрозила викликати охорону, змусило свекруху піти. Увечері Саша, дізнавшись про це, нарешті прозрів. Візит матері на роботу до дружини став межею, яку не можна було переступати.
— Мам, досить! — кричав він у трубку. — Віра — моя дружина. Якщо ти хочеш бачити мене, ти будеш поважати її!
Але Галина Вікторівна тільки кинула слухавку. Олена ж, зателефонувавши пізніше, видала геніальне:
— Максим запропонував мені купити телефон у кредит. Може, ви тоді мені туфлі купите за 6 тисяч у бутіку?
Віра просто вимкнула телефон.
На день народження Олени вони все ж таки пішли, вирішивши подарувати стильну шкіряну сумку за 4 тисячі. Віра запакувала її в гарний папір, сподіваючись на мирний результат. Але свято у Галини Вікторівни перетворилося на судилище.
Коли Олена розгорнула подарунок, на її обличчі відобразилося розчарування.
— Сумка? — протягнула вона. — А я про телефон казала.
— У кого що є, — втрутилася свекруха, звертаючись до гостей. — Не всі можуть собі дозволити дорогі подарунки, дехто за кожну копійку на квартиру труситься.
Атмосфера за столом розжарилася до межі. Навіть Максим, хлопець Олени, не витримав:
— Олено, Віра права. Я он планшет тобі в кредит взяв, але це не означає, що твій брат має останнє віддавати.
Скандал спалахнув з новою силою. Галина Вікторівна кричала, що син її зрадив, а Олена ридала вголос. У результаті свекруха вказала їм на двері: «Йдіть! Раз вибрав «цю», живіть як хочете, але більше не приходьте!»
Минуло два місяці. Саша й Віра жили в тиші. Свекруха й Олена не дзвонили, а Віктор Петрович іноді таємно заїжджав до сина, зітхаючи: «Мати злиться, але охолоне колись».
Накопичувальний рахунок Віри та Саші досяг 150 тисяч гривень. Вони почали всерйоз переглядати варіанти квартир. Саша помітно подорослішав: він перестав бігти до матері за першим покликом і навчився говорити «ні».
Одного вечора, коли Віра поверталася з роботи, їй прийшло повідомлення від Саші: «Дивись, квартира в новому районі, однокімнатна, але світла. Через місяць зможемо внести завдаток». Віра усміхнулася.
У ту ж хвилину задзвонив телефон. Олена.
— Віро, ми з Максимом розлучилися. Він забрав планшет… Слухай, може, ви з Сашком все-таки купите мені той телефон? Мама каже, ви тепер багаті, на квартиру назбирали…
Віра подивилася на повідомлення від чоловіка з фотографією їхнього майбутнього дому, потім на виклик від зовиці. Вона глибоко вдихнула і спокійно відповіла:
— Ні, Олено. Зароби на нього сама.
Вона поклала слухавку й увійшла у свій під’їзд. Попереду було нове життя, де за кожну гривню і за кожне «люблю» не потрібно було звітувати перед чужими, жадібними людьми. Накопичувальний рахунок показував 155 тисяч, і це були найчесніші гроші в її житті.
