— Я більше не буду квартиранткою у власному домі, Олеже! Або твоя мати прямо зараз знімає цей халат і їде до себе, або ти зустрічатимеш Новий рік наодинці зі своїми сімейними рецептами та іграшковими обіцянками.

 — Я більше не буду квартиранткою у власному домі, Олеже! Або твоя мати прямо зараз знімає цей халат і їде до себе, або ти зустрічатимеш Новий рік наодинці зі своїми сімейними рецептами та іграшковими обіцянками.

Злата завмерла на порозі вітальні, не вірячи власним очам. Її серце, яке ще вчора було сповнене передсвяткового піднесення, стиснулося від побаченого. Замість вишуканих сріблястих куль та тонких скляних бурульок, які вона так ретельно та з любов’ю розвішувала вчора ввечері, на гілках ялинки красувалося дещо зовсім інше.

Старі радянські іграшки — потерті червоні зірки, вицвілі скляні шишки, облуплений Дід Мороз із відбитим носом. Усе це виглядало так, ніби хтось пограбував запилену антресоль і висипав її вміст на ялинку. Це навіть не були колекційні іграшки або родинні реліквії – це ще можна було зрозуміти. Саме мотлох, який ніхто не старався реставрувати та дбайливо зберігати. Скляні “буси” наприклад, були частково побиті, нащерблені, з облізлою фарбою.

— Що ви зробили з ялинкою? — голос Злати здригнувся від образи.

Інна Романівна вийшла з кухні, витираючи мокрі руки кухонним рушником. Її обличчя випромінювало непохитну впевненість у власній правоті. 

— Привела до ладу, — спокійно відповіла вона. — Ці твої китайські дрібнички виглядали дешево. Не по-новорічному якось. А справжня ялинка має виглядати як традиція, а не як вітрина магазину.

— Але це моя ялинка! Я вчора пів дня витратила на її оздоблення! — Злата обернулася до чоловіка. — Олеже, скажи своїй мамі, що це ненормально!

Олег провів рукою по волоссю. Цей жест Злата вивчила напам’ять: так він робив завжди, коли опинявся між двох вогнів і не знав, що сказати. Він виглядав винуватим, але нерухомим, як статуя. 

— Мамо, може, не варто було? Злата ж старалася…

— Я теж стараюся! — хмикнула Інна Романівна. — Приїхала вам допомогти до свята, а замість вдячності чую лише докори. Може, мені взагалі нічого не робити?

Злата відчула, як усередині все стискається. Чотири дні тому свікруха з’явилася на їхньому порозі з величезною сумкою, оголосивши, що залишиться до самого Нового року. Чотири дні Злата терпіла зауваження, перестановки в кухонних шафах і нескінченні «поради». Але ялинка стала останньою краплею.

— Знаєте що? Я піду в душ, — сухо кинула Злата.

Вона розвернулася і попрямувала до спальні. Зачинивши за собою двері, вона притулилася до одвірка і заплющила очі. 28 грудня. До Нового року ще три довгих дні. Три дні в одній квартирі з жінкою, яка вважає себе тут головною.

Відкривши очі, Злата завмерла. На ліжку лежали акуратно розправлені простирадла. Не ті, що вона застелила вранці — її улюблені, ніжно-блакитні з білими квітами. Це були старі бязеві комплекти, які Інна Романівна, очевидно, привезла з собою. Блідо-рожеві, запрані до напівпрозорості, вони навіть виглядали жахливо.

— Олеже! — крикнула Злата, відчиняючи двері. — Йди сюди. Прямо зараз!

Чоловік з’явився за хвилину, озираючись так, ніби чекав удару. 

— Що сталося? — Ось це сталося! — Злата ткнула пальцем у постіль. — Твоя мати залізла в нашу кімнату і змінила тут постіль!

 — Ну, може, вона хотіла як краще? Попрати там… — Олег знизав плечима. — Вона ж не зі зла.

— Не зі зла? Вона перевертає мою квартиру догори дриґом! 

— Нашу квартиру, — тихо поправив він. 

— Так, нашу! Але чомусь вона вважає, що може розпоряджатися тут, як у себе вдома!

З вітальні донісся звук телевізора — Інна Романівна ввімкнула якесь ток-шоу на повну гучність.

 — Послухай, давай не будемо влаштовувати скандал, — Олег спробував обійняти дружину. — Мама просто хоче допомогти. Їй самотньо вдома. Потерпи три дні, Злато. Після Нового року вона поїде, обіцяю.

— А якщо я не хочу терпіти? — питання зависло в повітрі. Олег подивився на дружину, потім на двері вітальні, і чесно зізнався: 

— Тоді я не знаю, що робити.

Злата схопила телефон і вийшла на балкон. Морозне грудневе повітря трохи остудило її гнів, але всередині все ще палало. Їй потрібно було виговоритися комусь, хто не шукатиме виправдань.

— Світлано, я зараз вибухну, — сказала вона, щойно подруга відповіла. — Знову свікруха. Вона переробила ялинку і залізла в нашу постіль!

— Жах, — у голосі Світлани чулося щире співчуття. — А Олег що? Як завжди, «мама не зі зла»? Слухай, у мого брата після розлучення була та сама історія. Свікруха лізла в усе. Знаєш, чим закінчилося? Розлученням. Бо чоловік так і не навчився ставити кордони. Поговори з ним жорстко, Злато. Або він вибирає тебе, або ви житимете втрьох до кінця віку.

Коли Злата повернулася в кімнату, Інна Романівна вже накривала на стіл. 

— Йдіть вечеряти! Я олів’є зробила за нашим сімейним рецептом. Олежка його обожнює з дитинства. 

— Дякую, я не голодна, — відрізала Злата і пішла в спальню, рахуючи до десяти.

Субота, 29 грудня, почалася о сьомій ранку зі звуку пилососа. Інна Романівна «наводила лад», ігноруючи право молодих виспатися. На кухні розгорівся черговий конфлікт: свікруха заявила, що продукти, які купила Злата, «не ті». Мовляв, ковбаса занадто дорога, а майонез не того бренду.

— Праздничний стіл має бути як належить! По-нашому! — наполягала жінка. 

— Як належить кому? Вам? — Злата відчула, як руки тремтять від люті.

Увечері Злата знову зателефонувала Світлані й почула новину, яка остаточно вибила грунт з-під ніг. Подруга розповіла, що свікруха на роботі (в поліклініці) розпускає про неї плітки: мовляв, Злата кар’єристка, дітей не хоче, і взагалі вийшла заміж заради квартири.

— А ще вона каже, що квартиру ви купили переважно на її гроші, — додала Світлана. — Що вона дала перший внесок.

Злата кинулася до Олега. 

— Це правда? Твоя мати давала гроші на квартиру? 

Олег зблід. 

— Так… 200 тисяч на перший внесок три роки тому. Я думав, це неважливо. 

— Неважливо?! Тепер зрозуміло, чому вона тут господарює! Ти брехав мені, Олеже!

31 грудня в квартирі панувала напружена тиша. Злата прокинулася пізно, з важкою головою. Вийшовши у вітальню, вона побачила, як Олег і мати вивчають якісь папери. 

— Мама знайшла виписку по іпотеці, — винувато сказав чоловік. — Хоче дати ще 200 тисяч, щоб достроково закрити частину боргу.

— Ми справимося самі! — твердо сказала Злата. — Нам не потрібні гроші, які стануть черговим приводом для контролю!

Інна Романівна підвелася, її очі звузилися.

 — Контроль? Я хочу допомогти синові! Я дала гроші на покупку, я маю право знати, як ви живете. А ти… ти б краще про дитину подумала. Два роки заміжня, а толку нуль. Може, не можеш? Тоді навіщо взагалі заміж виходила?

Тиша, що запала, була майже фізично відчутною. 

— Ви що сказали? — прошепотіла Злата. Вона повернулася до чоловіка. — Ти їй розповів? Розповів про мої проблеми зі здоров’ям, про які ми домовлялися мовчати?

Олег стояв, опустивши голову.

— Вона запитала… я не зміг збрехати… Вона так хоче онуків! Ну, я і розповів, як є. Ну, щоб вона не сподівалася дарма. 

— Не зміг? Це була наша таємниця! Прямо зараз, Олеже, відправ свою маму додому. Я з нею Новий рік зустрічати не буду. Або вона їде, або я.

Інна Романівна закричала про невдячність, про те, що вона все життя поклала на вівтар виховання сина. Але Олег, дивлячись на заплакану дружину, раптом випрямився. 

— Мамо… мабуть, вам справді краще поїхати. Нам усім треба остигнути.

Свекруха не повірила власним вухам. 

— Ти на її боці? Ти виганяєш матір у такий день?

 — Я не виганяю. Я просто прошу поважати наш дім.

Через 20 хвилин двері захлопнулися. Інна Романівна поїхала, залишивши після себе шлейф образ і важке мовчання. Вечір 31 грудня Злата і Олег провели майже без слів. На столі стояли страви, миготіла та сама ялинка з радянськими іграшками, які вони так і не встигли замінити.

— З Новим роком, — сказав Олег, піднімаючи келих. — З Новим роком, — відповіла Злата. Вони чокнулися бокалами. Звук був тихим і позбавленим радості.

— Я завтра поїду до неї, — тихо сказав Олег. — Але не вибачатися. Я віддам їй ті гроші. Візьму кредит, позичу, але віддам усе до копійки. Щоб у неї більше не було жодного аргументу вважати цей дім своїм.

Злата підійшла до нього і поклала голову на плече. 

— Це буде важко, Олеже. Вона не відступить просто так.

 — Я знаю. Але сьогодні я вперше відчув, що я — твій чоловік, а не її власність. І це найважливіший підсумок року.

Вони стояли біля вікна в темряві, дивлячись на чуже свято. Цей Новий рік не став ідеальним, він був гірким і виснажливим. Але саме на уламках старих ілюзій починало будуватися щось справжнє — їхнє власне життя, де правила встановлюють лише двоє.