Тетяні здавалося, що цьому ніколи не буде краю. Ті гойдалки, що підіймали її вгору, туди, де вона чула голос коханого чоловіка, а потім різко кидали вниз, туди, де все було чорним та страшним.
Зараз здавалося, що вона знову нагорі. Чоловіка поруч не було, і Тетяна вже внутрішньо приготувалася стрімголов летіти вниз, але нічого не відбувалося.
Вона трохи почекала, потім спробувала розплющити очі. Різке світло і миттєвий біль. Навколо щось запищало, замигало, і в ту ж мить над нею схилилося чиєсь обличчя.
Тетяна розплющила очі. Зрозуміла, що в лікарні, що навколо метушаться люди, що вже більше не летить у прірву. Дивно, але вона аніяк не могла збагнути, що тут робить і як сюди потрапила.
Вони їхали з Колею на машині. Потім він сказав, що йому потрібно… потрібно… Тетяна не могла пригадати, що саме. Він вийшов, а вона поїхала далі, і вже на спуску до дому кермо перестало слухатися. Точно, вона пам’ятає, як у паніці крутила його, а машина не реагувала. Потім Тетяна з розмаху вдарила ногою по гальму — і все. Не могла згадати, чи зупинилась таки машина, чи ні.
Тетяна зітхнула.
Чоловічий голос миттєво відгукнувся:
— Зараз полегшає, не хвилюйся.
Сонька сиділа в схованці. Вона чудово розуміла, та й бабуся казала їй сто разів, що якщо Соня потрапить на очі начальству, то бабусю виженуть з роботи, і тоді ні солодощів, ні нових бантиків не буде, бо пенсія в бабусі така, що вистачало лише на найнеобхідніше.
Соня, між іншим, часто думала, що якби це непотрібне «найнеобхідніше», якого вона ніколи й не бачила, прибрати, то пенсії вистачило б і на бантики, і на солодощі, і не довелося б їм із бабусею ходити на роботу.
Хоча дівчинці тут подобалося, вона навіть вирішила, що коли виросте, обов’язково стане лікаркою і всіх-всіх рятуватиме.
За цією тітонькою вона вже давно спостерігала. Тітка була в палаті сама, тому й ховатися тут було легко. Правда, сьогодні тітка прокинулася, лікарі набігли, але Соня добре сховалася. Ніхто не знайде. Аби тільки бабуся не кинулась шукати, а то їй дістанеться.
Тільки вчора бабуся її лаяла: «Соню, що ти робила на третьому поверсі?» Дівчинка вдавала, що їсть і нічого не чує. Розуміла, бабуся не відстане, але треба ж було щось вигадати.
— Бабусю, ну я випадково йшла-йшла сходами, а потім — бац! — і третій.
— Ну й що, завадило розвернутися й повернутися на другий?
— Бабусю, та ти що? Там так цікаво, так гарно!
Валентина Андріївна суворо глянула на неї.
— Ще раз дізнаюся, що ти там була, сидітимеш вдома, готуватимешся до школи.
— Ну, ба-а…
— Все, суперечки закінчені.
Соня ображено сопнула. На третьому поверсі було все найцікавіше. І ця жінка, в палаті якої вона зараз ховалася, теж була на третьому. Там взагалі коїлося таке! Жінка спала кілька днів, а до неї чоловік приходив. Але він не страждав, а радів і весь час казав комусь по телефону: «Почекай, залишилося зовсім трохи, і дуже скоро я стану багатим».
Соні він не сподобався, і ось щойно вона його бачила. Він ненадовго зайшов у палату, навіть не зрадів, що дружина при тямі, навпаки, скривився і вийшов.
Соня дочекалася, поки всі розійдуться, і вислизнула за двері. Треба показатися бабусі, а то вона кричатиме на неї.
Бабуся мила підлогу, глянула на неї, посміхнулася.
— Піди на вулицю. Погода чудова, але тільки з подвір’я лікарні нікуди.
— Добре.
Соня стрибаючи кинулася на вулицю. Тут можна спокійно гуляти, не боятись, що побачать. Вона любила посидіти в найвіддаленіших куточках парку. Туди, як правило, ніхто не заходив.
— Не знаю, що відбувається. Це я її розбудив? І що ти мені пропонуєш? Цікаво, як?
Соня притулилася спиною до стовбура дерева. Голос здався дуже знайомим. Дівчинка обережно визирнула. Так і є! Той самий чоловік, чоловік пацієнтки, що щойно прийшла до тями.
«Цікаво, чого він такий злий? Начебто дружина одужує, треба радіти».
— Все, давай, чекаю. Я тут, у лікарняному парку, біля ставка.
Соня вирішила, що обов’язково дочекається того, з ким розмовляв цей чоловік. Вона почувала себе справжнім детективом.
Чекати довелося не так уже й довго. Десь через півгодини в цей самий тихий куток парку прийшла молода жінка. Соня навіть внутрішньо зітхнула, наскільки та була гарна. Але, хоч і дуже вродлива, бажання знайомитися ближче вона не викликала.
Чоловік кинувся її цілувати, а незнайомка відштовхнула:
— Давай до справи, все інше потім.
Сонька затаїлася, розуміючи, що відбувається щось недобре.
— Ось, тримай. Не зміг зробити так, щоб вона не прокинулася. Це потрібно випустити в крапельницю. До ранку будеш вільний.
— Та це ж вбивство!
— Вбивство — це жити на грошах і не мати змоги ними користуватися. Але якщо ти не хочеш, можеш далі з нею жити. Я собі швидко знайду нормального чоловіка з грішми, а не такого, як ти.
— Аллочко, ну ти чого, перестань. Я все зроблю, все так, як треба.
Соня тихо попятилася, а потім кинулася тікати. Було дуже страшно. Так страшно, що навіть коліна тремтіли.
Якийсь час вона відсиджувалася у комірці, де стояли швабри. Коли в лікарні стихло, Соня вибралася назовні, розуміючи, що не можна, але її немов магнітом тягнуло в ту саму палату, де вона останнім часом часто ховалася.
Бабусі поруч не було, вона займалася своїми справами, тож Соня обережно прокралася до дверей. Жінка не спала. Соня ще подумала, що з розплющеними очима вона виглядає набагато краще, ніж уві сні.
І вже хотіла тихенько прикрити двері, але Тетяна помітила її.
— Привіт, — слабо посміхнулася жінка.
Соня була дівчинкою ввічливою, тож просто так піти не змогла.
— Здоровенькі були.
Соня увійшла в палату і тихенько зачинила двері.
— А ти що тут робиш?
— У мене бабуся тут працює, підлогу миє. Ну, щоб грошей на все вистачало. А я з нею приходжу. Тільки вона не знає, що я тут. Як дізнається — о-о-о, задасть мені! Хоча так вона у мене добра.
Жінка знову посміхнулася, і Соня подумала, що їй дуже її шкода.
«Вона ж точно хороша, це ж видно. А от її чоловік…»
І тоді Соня наважилася, адже ніхто нічого не знав, крім неї.
— А як ви себе почуваєте?
Тетяна усміхнулась. Їй дуже сподобалася ця дівчинка.
— Вже краще. Слабкість сильна, але лікар сказав, що все добре, все мине.
— А спати не хочете?
— Поки що ні. Але взагалі я ще багато спатиму.
— Я б на вашому місці сьогодні не спала б. Зовсім. Навіть вночі. Особливо в ночі.
Тетяна здивовано підвела на неї очі.
— Чому?
— Не можу вам усе розповісти, але спати вам точно не можна. Ваш чоловік погане проти вас задумав.
Тетяна хотіла сказати, що Микола ніколи… що він її любить і що в них чудова сім’я, але не встигла. Дівчинка вже побігла.
Таня зморщилася. «Дитина з виду така приємна, а виявилася зовсім неприємною всередині. Ну та гаразд, вона забуде цю розмову, і, швидше за все, дівчинку навіть більше не побачить».
Тетяна трохи дрімала, а потім почула, як відчиняються двері. Розплющила очі, усміхнулася.
— Колю!
Чоловік дуже різко обійняв її і відразу відсторонився, сів на крісло біля стіни.
— Ну як ти, Таню?
Хотілося, щоб він сидів поруч. Хотілося тримати його за руку. Вона зітхнула.
— Поки що не дуже розумію…
І помітила, що руки Миколи безупинно змітають якісь невидимі пилинки з одягу. Це виглядало дивно. Такий невроз у чоловіка вона бачила лише раз, коли він на три дні завис із друзями на якійсь дачі. І, між іншим, вона досі не була впевнена, що то була саме дача.
— Ну, найстрашніше позаду. Таню, мені треба йти. Потім ще зайду.
— Колю, ти нічого від мене не приховуєш?
Він аж здригнувся.
— Таню, та ти, мабуть, ще не відійшла від ліків! Що я можу приховувати від тебе?
— Коля…
— Таню, мені потрібно бігти.
Він вийшов за двері і навіть не поцілував її.
Вона задумалася: «Що ж коїться? Чоловік, який так її любить, поводиться так дивно».
Тепер ніяк не вдавалося заснути. Все думала, думала, почала аналізувати його поведінку. Ніби збоку, чого раніше ніколи не робила, і нічого доброго з аналізу не вийшло. «Цікаво, що мала на увазі та дівчинка? А може, Коля таки вирішив забрати собі її бізнес?» Адже у них уже кілька разів заходила про це мова. Але Тетяна відразу обрубувала всі спроби. І чомусь зараз здалося, що все йде саме до цього. Тим більше — чудовий привід: її хвороба.
Тетяна подзвонила. Миттєво з’явилася медсестра.
— Будь ласка, мені потрібен телефон на кілька хвилин. Треба зробити дуже важливий дзвінок.
Їй навіть не довелося боротися зі сном. Вона дивилася в стелю і думала про те, що даремно, мабуть, підняла весь цей переполох, потурбувала людей. «Ну не може ж мій Коля задумати погане. А гроші? Хто ж не любить гроші?»
Двері тихенько відчинилися і майже одразу зачинилися. Але Тетяна встигла помітити, що в палату хтось прокрався. Вона бачила, як силует наближається до її ліжка. Трохи примружила очі, щоб той, хто увійшов, подумав, що вона спить.
Силует постояв трохи і рушив до стійки, на якій висіли пляшки крапельниці.
Ще мить — і в палаті засвітилося світло. Зі шприцом у руці біля стійки стояв її розгублений Коля.
— Що ти робиш?
З-за ширми вийшли двоє чоловіків. Один з них обережно вийняв шприц із пальців Миколи.
Коли Тетяні сказали, який там був препарат і як би він на неї подіяв, вона ледь не втратила свідомість. «Ні, він не міг…»
— Тетяно Миронівно, вибачте, але це так. Вранці ви б просто не прокинулися. Уві сні у вас зупинилося б серце. Ваш чоловік на допиті все підтвердив і навіть розповів, звідки це і від кого.
Чесно кажучи, їй уже було нецікаво. Так, запитала, щоб запитати.
— Знаєте якусь Аллу Семенову?
Тетяна округлила очі.
— Так, моя далека родичка. Якийсь час жила в мене, поки влаштовувалася тут.
— Ну, скажімо так, вона — співучасниця вашого чоловіка і його коханка.
— Коханка?
В голові в Тані все склалося. Тепер усе стало абсолютно зрозумілим.
— Я зрозуміла. Дякую. І, будь ласка, ніякого поблажливого ставлення.
— Це ще не все. Ваш чоловік сам зіпсував машину і проїхав з вами зовсім небагато, знаючи, що на тому відрізку дороги немає крутих поворотів чи схилів, де машина могла б остаточно вийти з ладу.
Таня заплющила очі. Більше говорити нічого не хотілося.
З лікарні її виписали через два тижні. Вона приїхала в порожній дім, походила по кімнатах. Тут, у кожній кімнаті, все нагадувало про дні, проведені з ним.
Таня вийшла на вулицю, зітхнула і викликала таксі.
Лікар навіть встав, коли побачив її.
— Щось трапилося?
— Не зовсім. Підкажіть, у вас працює санітарка, бабуся, що бере на роботу онуку?
— Вони вас турбували? Ми негайно її звільнимо!
— Та ні, що ви! Навпаки, дуже хочу їм подякувати. Адже саме дівчинка попередила мене про небезпеку.
— От як? Ну, зараз знайдемо.
За годину Тетяна стояла біля невеликого будиночка в приватному секторі. Акуратний, маленький, побитий життям, але цілком собі житловий. Вона постукала.
Двері відчинила та сама мала.
— Привіт!
— Здоровенькі були! — Очі дитини засяяли. — Значить, ви не стали спати тієї ночі?
— Не стала. І ось приїхала подякувати тобі. Торт захопила, чаєм пригостиш?
— Звісно! Заходьте! Бабуся буде рада з вами познайомитися. Правда, я їй нічого не розповідала. Може, не будемо?
— Ну, давай не будемо.
Бабусі все ж таки довелося все розповісти. Не з тих вона була людей, яких провести можна. Тетяна зізналася, попросила не лаяти онуку.
— Та я ж не буду, що ви! Вона ж така сама, як батьки. Не може мовчати чи пройти повз, коли поруч творять несправедливість. Вони ж і загинули через це: втрутилися, заступилися за дівчину, хотіли захистити від хуліганів.
Таня кивнула.
— Дуже вам співчуваю. А Соня… вона врятувала мені життя, і я в великому боргу перед нею. Тож, якщо дозволите, я б хотіла взяти участь у її житті, допомогти показати світ, з навчанням теж.
Валентина Андріївна витерла очі.
— Та хіба ж я проти? Я тільки «за». Знаєте, у нас же більше нікого з родичів немає. Тож якщо ви станете нашою сім’єю, ми ж тільки раді.
Таня не втрималася, обняла відразу й бабусю, і Сонечку.
Потім вони всі разом поїхали на море, перебралися у великий будинок Тетяни, а першого вересня проводжали Соню в приватну гімназію.
