Вже який рік мій дорослий 52 річний син живе зі мною під одним дахом, і я не можу мати свій власний простір, про який так мріяла після відходу чоловіка. Коли я натякнула, що хотіла б переставити меблі у вітальні, Павло відразу сказав: — Мені так незручно буде дивитися телевізор
Соломії Петрівні вже не вісімнадцять, але вона досі почувається невпевнено, коли справа стосується сина Павла. Йому цього року виповнилося п’ятдесят два, а він і досі живе з нею у двокімнатній квартирі, що залишилася від її батьків. Цей факт тисне на Соломію вже довгі роки, але вона ніяк не наважиться порушити цю тему.
Квартира не дуже велика, і кожен має свій куток. Соломія Петрівна спить на старенькому дивані у вітальні, яку вона облаштувала під свою спальню-вітальню. А Павло займає їхню колишню з чоловіком спальню. Чоловіка Соломії не стало майже п’ятнадцять років тому, відтоді й почалося її мовчазне випробування.
Коли не стало чоловіка, Павло якраз розлучався зі своєю дружиною. У них не було дітей, і він не мав, куди йти. Він попросився пожити у матері – тимчасово, як він тоді сказав. Соломія, звісно, погодилася. Хіба ж могла вона інакше? Він був її єдиний син, її кровинка. Але те, що мало бути тимчасовим, розтягнулося на роки.
Соломія Петрівна – жінка м’яка за вдачею, вона завжди уникала конфліктів. Її чоловік, покійний Микола, був зовсім іншим – рішучим, часом навіть різким. Але саме його рішучість часто допомагала їм у житті. Соломія ж завжди поступалася, мовчала, намагалася згладити гострі кути. І тепер ця її риса обернулася проти неї.
Павло – чоловік дорослий, працює, має свою професію. Але він ніколи не поспішав знову налагоджувати особисте життя чи шукати власне житло. Він звик до комфорту, який йому створила мати. Соломія завжди готувала, прала, прибирала, доглядала за квартирою. Павло лише приходив з роботи, вечеряв і йшов до своєї кімнати дивитися телевізор чи читати.
— Мамо, а що ми сьогодні маємо на вечерю? – питав він, не відриваючи погляду від телефону.
— Я приготувала твої улюблені голубці, – відповідала Соломія, ставлячи на стіл тарілку.
— Дякую, мамо, ти найкраща.
Ці слова завжди гріли їй душу, але водночас викликали гіркоту. Вона відчувала, що її використовують, що її життя повністю підпорядковане дорослому синові. Вона мріяла про тишу, про можливість розпоряджатися власним часом, про те, щоб просто посидіти у вітальні, де зараз спить, і почитати свою улюблену книжку в тиші, а не ховатися в кухні.
Одного разу її сусідка Галина, з якою вони подруги багато років, прямо запитала:
— Соломіє, а твій Павло так і не збирається з’їжджати?
— Та от, Галю, все якось не виходить, – зітхнула Соломія.
— Як це не виходить? Він же дорослий чоловік, працює. Нехай шукає собі квартиру. Ти ж маєш право на своє особисте життя!
— Я розумію, Галю, але як я йому це скажу? Він образиться, подумає, що я його виганяю.
Галина лише знизала плечима.
— Виганяєш – це жорстке слово. Ти просто хочеш жити своїм життям. Ти маєш повне право на це.
Ця розмова змусила Соломію Петрівну ще більше замислитися. Вона почала згадувати, як раніше мріяла про старість. Вони з чоловіком хотіли подорожувати, проводити час на дачі. Тепер чоловіка не стало, а вона, замість того, щоб жити в спокої, відчувала себе прислугою для власного сина. Вона розуміла, що Павло, можливо, й не усвідомлює, як це їй незручно. Він просто звик до такого стану речей.
Соломія часто намагалася поговорити з ним про це, але щойно вона починала, її охоплювала тривога.
— Пашо, синку, я хотіла поговорити з тобою про… – починала вона.
— Про що, мамо? – відволікався він від свого заняття.
— Ну… про те, що, може, тобі вже час подумати про своє житло, – видавлювала вона із себе.
Павло дивився на неї здивованим поглядом.
— Мамо, а навіщо? Мені тут добре. Я тобі допомагаю. А тобі самій буде сумно.
І Соломія Петрівна відступала. Його слова про те, що їй буде сумно, завжди були для неї вирішальними. Вона боялася самотності, хоча й розуміла, що її теперішнє життя – це самотність удвох.
Одного вечора, коли Павло пішов до своєї кімнати, Соломія Петрівна знову сиділа на кухні і пила чай. Вона відчувала себе нещасною. Раптом задзвонив телефон. Це була її давня подруга Оксана.
— Привіт, Соломіє! Як справи?
— Та ось, Оксано, як завжди. Сиджу, думаю, – відповіла Соломія.
— А про що думаєш, якщо не секрет?
— Та про Павла. Розумієш, мені так незручно. Я вже не маю сил, хочу просто тиші.
Оксана, яка завжди була прямолінійною, сказала:
— Соломіє, ти чекаєш, що він сам про це здогадається? Він ніколи не здогадається! Він дорослий, йому зручно. Якщо ти сама не скажеш йому, що хочеш, щоб він з’їхав, він житиме з тобою до кінця твоїх днів. Ти маєш бути рішучою.
Слова подруги боляче вразили Соломію. Вона зрозуміла, що Оксана має рацію. Її мовчання – це її власна пастка. Наступного дня Соломія Петрівна вирішила, що настав час. Вона набралася сміливості і ввечері, коли вони вечеряли, почала розмову.
— Павле, нам треба серйозно поговорити, – сказала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.
— Про що, мамо? – знову здивувався він.
Соломія зробила глибокий вдих.
— Синку, ти вже дорослий чоловік. Ти вже п’ятдесят два роки. Минуло багато років, відколи ти тут оселився. Мені важко. Я хочу жити сама. Я хочу мати свій простір.
Павло відклав виделку. На його обличчі з’явилося неприємне здивування.
— Ти мене виганяєш, мамо?
Ці слова були для Соломії, як удар. Вона відчула, що її знову починає охоплювати її звична тривога.
— Ні, синку. Я тебе не виганяю. Я просто прошу тебе зрозуміти мене. Я втомилася. Мені потрібен спокій. Ти можеш знайти собі гарне житло. Ти ж добре заробляєш.
Павло почав говорити про те, як він їй допомагає, як він про неї піклується, як вона буде самотньою. Він майстерно використовував її слабкості проти неї. Він намагався викликати у неї почуття провини. Але цього разу Соломія була готова. Вона згадала слова Галини та Оксани, і вона знала, що має довести цю розмову до кінця.
— Павле, я буду сумувати за тобою, але я хочу жити своїм життям. У мене є свої плани. Я хочу поїхати до сестри у Львів на кілька місяців, а потім на дачу. А поки ти тут, я не можу цього зробити.
Він мовчав, дивлячись на неї. Вперше за довгий час вона побачила в його очах не просто здивування, а роздуми.
— Ти справді цього хочеш, мамо?
— Так, Павле. Я справді цього хочу.
Розмова тривала ще довго, була важка, але Соломія Петрівна не відступила. Вона вперше була такою рішучою. Врешті-решт Павло погодився.
— Добре, мамо. Я почну шукати квартиру. Але це займе час.
— Я буду чекати, синку. Головне, що ти зрозумів мене.
Соломія Петрівна відчула величезне полегшення. Вона нарешті зробила те, про що мріяла так довго. Її чекало нове життя, спокійне, тихе, її власне. Вона усвідомила, що іноді, щоб отримати те, чого хочеш, потрібно просто перестати боятися і почати говорити. Вона зрозуміла, що її синові теж час жити окремо, самостійно, будувати своє життя, а не ховатися за маминою спідницею.
І тепер, дивлячись на порожню кімнату, де ще вчора жив її син, Соломія Петрівна не відчуває самотності. Вона відчуває надію і свободу.
Чи правильно вчинила Соломія, поставивши на перше місце власне бажання жити окремо? Або ж дорослий син повинен жити з матір’ю, щоб доглядати за нею?
Напишіть свою думку в коментарях. Ваша підтримка та роздуми дуже важливі для нас! Не забудьте поставити вподобайку, якщо вам сподобалася ця історія.
