— Вже тиждень одні макарони, — кривився чоловік, — дай вже м’яса, собі ж приготувала котлети

— Вже тиждень одні макарони, — кривився чоловік, — дай вже м’яса, собі ж приготувала.

Цього вечора Артем зовсім не хотів повертатися з роботи додому. Саме тому він вирішив йти пішки, і всю дорогу думав про те, як його зустріне Людмила. Він розумів, що вона навряд чи буде задоволена тією пропозицією, яку він їй зробить, і, скоріш за все, одразу ж із порога висловить свої претензії. Тому весь шлях Артем обмірковував аргументи, які мали б переконати його дружину у правильності його рішення. Проте так нічого вагомого й не придумавши, Артем нарешті підійшов до свого дому.

— Зараз мені ще й догану влаштують, що я затримався на роботі більше ніж на годину, і довелося розігрівати вечерю, — похмуро подумав він, піднімаючись сходами. Артем чудово знав, як трепетно його дружина ставиться до режиму харчування й як не любить, коли щось порушує їхні плани на вечір.

Вже з того, як Людмила відчинила двері, Артем зрозумів, що вона дуже незадоволена і серйозної розмови не уникнути. Але Людмила лише впустила його до квартири й кинула через плече:

— Мий руки й проходь на кухню. Вечеря вже давно готова. Я на тебе зачекалася.

Вечеря минула у повній тиші, хоча зазвичай молоде подружжя обговорювало у цей час, як минув день, ділилося враженнями та планами на майбутні вихідні.

— Дякую, люба, все дуже смачно, — нарешті сказав Артем, встаючи з-за столу, — тобі дуже добре вдаються котлети з гречкою. У жодної господині ці страви не виходять такими смачними, як у тебе.

— Дякую за комплімент, але зачекай, не йди. Я хочу тебе дещо запитати, і ти, напевно, здогадуєшся, про що, — спокійно, але з металевими нотками у голосі сказала Людмила.

Артем слухняно сів і подивився на свою молоду дружину.

— Артеме, я чекаю пояснень, — почала Людмила, — сьогодні ти мав отримати зарплату, і ти завжди одразу ж переказував мені п’ятнадцять тисяч, як ми й домовлялися. Я ж одразу сплачувала іпотеку та всі комунальні платежі, а потім ми вже разом їздили за покупками. Ми завжди вирішували все разом. Так? Де ще вісім тисяч?

— Так, так, — коротко відповів Артем.

— Все правильно, але чому ти сьогодні переказав мені лише сім тисяч? А як же всі інші витрати? Я сплатила іпотеку й комуналку з наших заощаджень, адже не можна порушувати договір із банком, ти знаєш, що я цього боюся найбільше. А тепер у нас немає грошей або майже немає на інші витрати. А ти пам’ятаєш, що у мене п’ять пар чобіт у пункті видачі, і якісь із них точно треба купити, бо мої вже непридатні. Я тобі про це ще тиждень тому казала. Сподівалася сьогодні зайти, але ні! Якщо я й куплю, то нам не буде чого їсти до наступної зарплати. Ти нічого не хочеш мені пояснити?

— Так, люба, я дійсно переказав тобі лише сім тисяч. Розумієш, моя мама дуже хворіє…

— Як? А чому ти мені нічого не сказав? Сподіваюся, нічого серйозного? То ти їй гроші переказав?! Ой, пробач, Артемчику, що я так на тебе накинулася. Що з Надією Борисівною?

— Ні, ти мене неправильно зрозуміла. Мама не зараз захворіла, у неї періодично тиск піднімається, а ми не надто часто їздимо до неї…

— Артеме, ну не можна ж так лякати. Я подумала, що щось серйозне трапилося. Що поробиш, твоя мама вже немолода жінка, вона дійсно часто нездужає, але з тиском люди живуть довго. Тож я не зрозуміла, ти їй гроші переказав? Вона вирішила звернутися до платної клініки?

— Ні, Людмило, я не їй гроші переказав, а поклав собі на депозит. Зараз відсотки дуже вигідні.

— Як це на депозит?! Артеме, ти що? У нас іпотека! Нам ще довго її платити. Добре, якщо зарплата буде зростати, а якщо ні? А ти вигадуєш якийсь депозит. З якого дива? І чому не порадився зі мною? Я від тебе такого не очікувала. Ти без попередження взяв і скоротив ті гроші, які ми разом кладемо в загальну касу. Ти отримуєш тридцять тисяч, я — двадцять дві. Ти залишаєш собі частину гроше, а частину переказуєш мені на картку. Звісно, я докладаю зі своєї зарплати на харчування та інші витрати. Я на собі постійно економлю, а ти вирішив щось відкладати. Ще й придумав таку дивну причину, як хвороба своєї мами. Що з тобою, Артеме? Я тебе просто не впізнаю.

— Ти завжди мене не дослухаєш, а потім робиш свої висновки, — трохи ображено пробурчав Артем. — Я не про хворобу мами хотів сказати… Вірніше, про хворобу, але не про ту… — він остаточно заплутався у своїх поясненнях і замовк. Людмила теж мовчала, тільки пильно дивилася на чоловіка, очікуючи пояснень про гроші.

— Людо, я вирішив відкладати гроші, щоб купити машину. Я порадився з кількома людьми, і вони пояснили, що купувати авто з рук зараз невигідно. Мало того, що можуть продати що завгодно, так ще й дорого. Усі зараз беруть нові у кредит. Якщо все порахувати, плюс інфляція, то зрештою це дешевше, ніж купувати п’ятирічну. Тому я теж хочу так. Звісно, усіх грошей на нову машину в нас зараз немає, але я вже знайшов автосалон. Тож я вирішив відкладати з кожної зарплати рівно половину, щоб якнайшвидше накопичити на мінімальний внесок. Ти ж знаєш, що моя мама живе від нас за триста кілометрів, і їздити до неї дуже незручно. Ти сама постійно нарікаєш, що автобус тільки один і їде в незручний час. Ми їздимо рідко, а у неї тиск, серце, цукор підвищується. Вона не молодіє. Мені потрібно частіше її відвідувати, щоб допомагати…

— Послухай, твоя мама не сама живе у тому селищі, там ще твоя сестра і брат. І у Надії Борисівни теж є друзі, які допоможуть у разі потреби. А ми їздимо, коли можемо. Я теж не можу кинути роботу чи брати відпустку без збереження зарплати, щоб їхати на кілька днів у селище. І чому це ти вирішив без мене, що тобі раптом потрібна машина? Це, на мою думку, має бути нашим спільним рішенням. І як ти думаєш, як я маю укладатися у той бюджет, який ти мені залишив? Я цього зробити не зможу. Ми просто будемо з тобою перебиватися з хліба на воду. Ой, вибач, на воду теж грошей не буде. І чому це я маю економити заради твоєї мами? Чи твоїх інших родичів? Вони ж нам не надто допомагали, коли ми одружилися.

— А чим вони могли нам допомогти? У мами крихітна пенсія, сестра працює фельдшеркою, у неї двоє дітей і чоловік, який лише влітку працює, а взимку сидить удома. У брата така ж ситуація. Вони живуть у райцентрі, де й зарплати нижчі, ніж у нас, і роботи немає.

— Якби захотіли, то допомогли б, — відрізала Людмила. — Але вони постійно заглядають нам у руки, вважають, що у нас тут усе з неба падає. Тільки й говорять про те, які у нас високі зарплати. А це високі — шістдесят п’ять тисяч? А тепер, якщо ти вирішив відкладати половину зарплати на машину, то нам взагалі доведеться голодувати. Ні, любий, я на таке не згодна! Машину купимо, коли виплатимо іпотеку або коли нам підвищать зарплату. Тоді й поговоримо. А поки доведеться їздити до мами рейсовим автобусами чи потягом.

— Людо, я не думав, що ти така черства й байдужа. Я розумію, що моя мама для тебе чужа, але це ж моя мама. Я її люблю і хочу бачити частіше. Я сумую за нею.

— А я що, забороняю тобі її бачити? Їзди хоч кожні вихідні. Хоча ні, кожні вихідні не вийде, адже й вдома справи є. Але раз на місяць, будь ласка, їзди.

— Людо, ну послухай, — Артем спробував зробити голос лагідним, але не витримав. — Я це зробив для нас, розумієш? Ми не можемо весь час жити тільки сьогоденням! Я хочу купити машину. У мене є план. Якщо ми відкладаємо зараз, то зможемо взяти нову машину у кредит. Це розумно! І це допоможе нам їздити до мами частіше. Ти сама завжди незадоволена транспортом!

Людмила голосно поставила чашку на стіл.

— Машина? — перепитала вона, наче йому почулося. — Ти серйозно?! Ти навіть не порадився зі мною! А тепер хочеш, щоб я економила ще більше, щоб ти міг здійснити свою авантюру? Я на собі економлю щодня! Скажи, Артеме, скільки ти хочеш мене доводити до злиднів?

Артем на мить замовк. Потім різко випрямився.

— Людо, ти нічого не розумієш! Це не тільки для мене. Це для нас! Ти навіть не уявляєш, як важко бачити маму раз на три місяці! Вона хворіє, їй потрібна моя підтримка. І я зроблю все, щоб бачити її частіше. Навіть якщо тобі це не подобається!

Людмила різко піднялася з-за столу.

— Знаєш що, Артеме? Якщо тобі так важливо бачити свою маму — то працюй більше! Бери другу роботу, вози людей, роби що хочеш! Але я не дам себе вганяти у борги й злидні через твої фантазії.

Її голос лунав холодно, майже відсторонено, але слова були, як удари молота. Артем відчував, як у ньому закипає злість.

— Я — чоловік у цьому домі! І я маю право вирішувати, що краще для нашої родини! — вигукнув він, але сам почув, як голос тремтів від напруги.
Людмила засміялася коротко й сухо:

— О, тепер ти чоловік? Ну що ж, чоловіче, тоді живи сам і годуй себе сам. А я не збираюся їсти макарони весь місяць, щоб ти грав у свого “великого бізнесмена”!

З того вечора атмосфера вдома стала холодною, мов зимовий вітер. Людмила принципово готувала чоловікові лише макарони з сиром, а собі — котлети.

— Уже тиждень одні макарони! — невдоволено бурчав Артем, поглядаючи на її тарілку. — Дай хоч шматочок м’яса.

— Працюй більше — буде м’ясо, — відрізала вона.

Через кілька днів Артем вирішив діяти: узяв підробіток кур’єром. Але, походивши вечори з сумкою, дізнався про оренду машин для таксі. У голові миттєво визрів план: працювати з ранку й до вечора, збираючи на машину, а вихідними їздити до мами.

На жаль, усе знову закінчилося провалом: фінанси не сходилися, а сили швидко вичерпувалися. І тоді Артем зрозумів, що іноді гордість і впертість можуть зруйнувати навіть найкращі наміри.

Людмила, дивлячись на змученого чоловіка, нарешті зітхнула й мовила:

— Артеме, давай припинимо це змагання. Ми — родина. Давай вирішувати разом, а не удавати, що кожен із нас головний.

Артем мовчки кивнув. Йому було важко визнати свою поразку, але ще важче було втрачати гармонію у родині.

You cannot copy content of this page