— Вирішив, що зможеш тихо піти? — Світлана стояла в дверях, немов тінь. — Зрадник завжди залишає сліди, Борисе, а ти залишив мені ключі від свого життя.
Борис прокинувся від відчуття, що в кімнаті занадто холодно. Навіть під ковдрою було незатишно. Він розплющив очі й побачив, що вікно на кухні широко відчинене навстіж.
– Оленко, ти чого відчинила? Застудишся ж, — пробурмотів він, підводячись.
Але це була не Олена
Світлана стояла в дверях спальні, немов тінь. Її обличчя, завжди доглянуте і припудрене, тепер було блідим, як крейда. Очі чорніли, і здавалося, що вони не бачать його, а дивляться крізь нього. На ній був його халат — великий, махровий, який він купив ще на початку їхнього шлюбу. Халат, який мав би лежати в їхній квартирі за два квартали звідси.
У руках вона тримала зв’язку ключів, на яких висів брелок у формі маленького синього слоника.
— Вирішив, що зможеш тихо піти? — Голос Світлани був рівним, моторошно спокійним. — Зрадник завжди залишає сліди, Борисе, а ти залишив мені ключі від свого життя.
Борис відчув, як усередині все стискається. Його кинуло в жар, хоча в кімнаті було холодно.
— Світлано, що ти тут робиш? Як ти…
– Як я потрапила? — Вона злегка кивнула на ключі. — Ти залишив їх на нашому комоді. Усі. Від квартири, від машини, від сейфа. Навіть від поштової скриньки. Ти так поспішав до своєї “нової” принцеси, що забув про обережність. А дарма! Правду каже моя мати – ти завжди був довірливим пентюхом. А на такому й поїздити не гріх!
Борис швидко натягнув штани й кинувся до дверей, але Світлана стояла прямо в проході.
— Не тікай. Я не збираюся кричати чи влаштовувати сцену. Я прийшла подивитися, на що ти мене проміняв.
Двокімнатна орендована квартира, у якій Борис останні два місяці жив із Оленою, була невелика і затишна. Але зараз вона перетворилася на епіцентр зради.
– Це її? — Світлана кивнула на світлу блузку, що висіла на спинці стільця. — Дешева синтетика. Ти завжди казав, що ненавидиш синтетику.
— Світлано, я прошу тебе, піди. Ми про все поговоримо пізніше. Ми ж домовилися про розлучення…
— Домовилися? — Її обличчя скривилося в гіркій усмішці. — Ти домовився зі своїм відображенням у дзеркалі. Я думала, ти поїхав у відрядження. Ти сказав, що в тебе складний проєкт у Дніпрі.
Борис відчув, як обман, ретельно плеканий місяцями, сиплеться вщент.
— Це була брехня, визнаю. Але.я більше не міг так жити.
— А я могла? — Світлана зробила крок уперед. — Я варила тобі каву щоранку, прала твої сорочки, відмовлялася від своєї роботи, щоб тобі було комфортно. Ти ж не міг вибрати, кого любиш. Тож я вирішила допомогти тобі із цим вибором.
Вона різко відчинила шафу-купе, що стояла в спальні. Усередині висіли його костюми, а на нижній полиці лежали акуратно складені речі Олени. Світлана взяла маленьку червону сукню.
— Усе життя ти казав, що жінка має бути скромною. А це що? Навіщо їй це?
— Світлано, не треба ритися в її речах!
— Треба. Треба знати, що вона дала тобі такого, чого не дала я. Гроші? Ні, я заробляю більше. Статус? Я донька твого колишнього партнера. Що? Молодість? Так це пройде. А ось такий несмак – вона витягла рожевий спортивний костюм. – Це дешеве убозтво залишиться назавжди. І житимеш ти з огидною, товстою тіткою. У рожевому костюмі, який не налазить. І у дешевих капцях із зайцями.
Олена, здається, нарешті почула шум. Двері у ванну кімнату відчинилися. Вона стояла в дверях, загорнута у великий рушник. Її довге світле волосся було мокрим. Вона виглядала здивованою і наляканою.
— Борисе? Хто це?
— Ось і відповідь, — Світлана повернулася до Бориса. — Вона. Юна, чиста, наївна. Вона дивиться на тебе знизу вгору, як тисячу років тому я дивилася на тебе. Вона не знає, що ти нескінченно нудний і засинаєш о дев’ятій вечора
Олена, оговтавшись, щільніше затягнула рушник.
– Жінко, хто ви така? І що ви робите в нашій квартирі?
— Вашій? — Світлана засміялася, і цей сміх був жахливим. — Я — дружина цього чоловіка. Яка нібито у відрядженні. А ця квартира — орендована, чи не так? У Ганни Володимирівни? Ми з нею разом вчилися в університеті. Дуже кумедно, що ти знімаєш житло в нашої спільної знайомої, Борисе.
Борис відчув, як його піт просочує сорочку. Ганна. Звісно. Весь світ був пов’язаний зі Світланою.
—Світлано, годі. Я не збираюся перед тобою виправдовуватися. Я покохав іншу. Це сталося. Я винен.
— Винен? — Вона підійшла до Олени, яка стояла, як статуя. — Ти його любиш? Цього сорокарічного чоловіка, який не може вибрати собі шкарпетки без допомоги?
— Я його кохаю! — твердо відповіла Олена. — І я знаю, що ви його не любите. Ви просто тримаєте його, тому що він зручний.
— Зручний? — Світлана демонстративно відчинила шафу і вийняла з кишені його піджака гаманець. — Подивися на це.
Вона витягла його банківські картки. Звичайну та золоту.
— Ця, — Світлана тримала золоту, — прив’язана до нашого спільного рахунку. На ньому — усі заощадження, усі наші інвестиції. І знаєш, що? Я щойно її заблокувала. Вона не працює. А ця, — вона взяла звичайну, — на ній ліміт у 500 гривень на день.
— Ти не маєш права! Це мої гроші! — Борис ледь не кричав.
— Маю. Шлюбний контракт. Пам’ятаєш, той, що ти підписав, коли ми одружилися? Ти думав, що це формальність? Компанію будував ти, але акції ми ділили порівну. А гроші на рахунках, до набуття чинності рішення суду, заблоковані. Крім мінімальних витрат.
Світлана кинула гаманець на ліжко.
— На два тижні тобі цього вистачить. А потім я передам справу нашому адвокату. Він дуже зацікавлений у тому, щоб ти залишився без нічого, Борисе.
— Ти це робиш не через гроші, — прошепотів Борис. — Ти мстишся. Ти хочеш мене знищити.
— Я хочу справедливості. Ти зламав наші 15 років, зламав мою довіру. Я хочу, щоб ти відчув, як це, коли в тебе відбирають усе. Усе, що ти будував, — вона озирнулася на маленьку квартиру. — Навіть цю орендовану діру.
Світлана підійшла до кухонного столу, на якому стояла ваза з квітами, подарованими Оленою. Вона несподівано змахнула рукою. Ваза з гуркотом упала на підлогу. Скло розлетілося, вода розтеклася.
— Це був останній раз, коли ти принизив мене, Борисе. Ти міг піти чесно. Міг поговорити. Але ти сховався, як боягуз. І тепер ти пожинатимеш плоди.
Вона знову подивилася на ключі в руці. Синій слоник.
— Ти знаєш, я привезла тобі подарунок. Від мене. На прощання. Бо я здогадувалася. А сьогодні все стало на свої місця.
Світлана пройшла до відчиненого вікна, яке він ще не встиг зачинити. Змахнула рукою. Ключі — ключі від його колишнього життя — полетіли вниз, дзенькнувши об асфальт.
— Я змінила замки у нашій квартирі. Ці тобі більше не знадобляться. А ті, від цієї квартири, тобі видасть власниця. Моя давня подруга, — вона посміхнулася. — Вона з тобою достроково розірве договір оренди. Їй неприємно, що ти такий негідник.
Борис був приголомшений. Усе. Він залишився без грошей, без житла, без упевненості в завтрашньому дні. Залишився лише з Оленою в чужій квартирі, з якої їх скоро виженуть.
— Ти монстр, Світлано.
— Ні, Борисе. Я просто жінка, яка більше не дозволить себе принижувати. І яка знає, як користуватися шлюбним контрактом, який ти вважав жартом.
Вона розвернулася. На порозі зупинилася, поправила халат.
— А цей халат. Я його заберу. Він мені знадобиться, щоб спати в моєму великому, теплому, чистому ліжку. Вже без тебе. До речі, тобі його теж купувала я.
Вона вийшла, зачинивши за собою двері. Тихо, акуратно. Як завжди.
Олена підійшла до Бориса, що стояв посеред розгрому. Вода, квіти, скло. Порожній гаманець.
— Борисе… що нам тепер робити?
Він подивився на неї. На її мокре волосся, налякані очі. На її бліду молодість, заради якої він зрадив усе. І зрозумів, що Світлана мала рацію. Він — нудний боягуз, який хотів почати все спочатку, не заплативши за це ціну.
— Йти, Олено, — сказав він глухо. — Треба зібрати речі та йти звідси. Доки вона не вирішила, що ми ще чогось заслуговуємо.
Вони почали збирати речі. Дві валізи. Дві валізи, які вмістили його 15 років шлюбу і два місяці нового життя. Борис і Олена вийшли з квартири, зачинивши за собою двері. Вони залишили там запах чужих парфумів, розбиту вазу і примарний слід синього слоника, який полетів у холодну безодню помсти.
Борис потягнувся за телефоном, щоб викликати таксі. Але тут же згадав про ліміт у 500 гривень. Він не знав, як вони доберуться до готелю. Або до вокзалу. Він не знав нічого.
Він відчув на своїх плечах холод. Холод, який проник у кімнату, коли Світлана відчинила вікно, і який тепер оселився в його житті.
