— Викликайте кого хочете, Антоніно Степанівно! Хоч національну гвардію! Але поки я жива, у моїй спальні шкарпетки будуть лежати хаотично, а не за кольорами веселки!
Антоніна Степанівна вважала, що ключі від квартири її сина Максима — це не просто залізяка на брелоку у формі серця. Це був її «мандат на турботу», її «перепустка в материнське безсмертя». Вона отримала ці ключі три роки тому, коли Максим і Світлана тільки-но в’їхали в нову двокімнатну квартиру.
— Це на випадок пожежі, повені чи якщо ви ключі всередині забудете, — урочисто промовила вона тоді.
Світлана, невістка, тоді лише ввічливо посміхнулася. Вона ще не знала, що «пожежею» Антоніна Степанівна вважатиме відсутність першої страви в холодильнику, а «повінню» — одну немиту чашку в раковині.
Минуло три роки. Тепер кожен вівторок і четвер, о десятій ранку, коли молодята були на роботі, двері квартири тихо відчинялися. Антоніна Степанівна заходила всередину з грацією розвідника на ворожій території. Вона не просто прибирала — вона проводила «ревізію життя».
— Господи, знову цей безглютеновий хліб, — бурмотіла вона, заглядаючи в хлібницю. — Бідний Максимко, він же як тінь став. Хіба чоловік може жити на печиві з насіння?
Вона витягала з сумки «контрабанду»: каструлю з наваристим борщем на свинячих реберцях, домашні паштети та сирники, засмажені до золотистої скоринки. Вона ретельно ховала свої скарби на дальніх полицях холодильника, заставляючи їх банками з «корисною» невістчиною їжею. А потім починалося найголовніше — перекладання речей.
Антоніна Степанівна вірила, що Максимові шкарпетки мають лежати за кольорами, а не «тим хаосом, який влаштовує ця художниця». Світлана була ілюстратором, і її ставлення до порядку Антоніна називала «творчою розпустою».
Світлана терпіла довго. Вона помічала, що рушники у ванній змінили колір, що сковорідки переїхали з нижньої полиці на верхню, і що в її житті постійно з’являється присмак чужого лаврового листа.
Але фінал настав у середу, коли Світлана повернулася додому раніше через скасоване замовлення. Вона зайшла до спальні і побачила Антоніну Степанівну, яка з натхненням перебирала її спідню білизну, примовляючи:
— Ну хто так складає? Це ж треба в рулончики, щоб місце економити. І мереживо це… хіба воно гріє?
Світлана застигла в дверях.
— Антоніно Степанівно, а що ви робите в моєму комоді? Свекруха навіть не здригнулася. Вона повільно розвернулася, тримаючи в руках пару мереживних панчох.
— Ой, Світланко, ти вже вдома? А я от забігла… подивитися, чи не потрібна допомога. Бачу — потрібна. У тебе тут такий безлад, що навіть миша б повісилася від депресії.
— Це мій безлад, Антоніно Степанівно, — голос Світлани був тремтячим, але сталевим. — І це мій комод. І мій дім. Будь ласка, покладіть мої речі і віддайте ключі.
Конфлікт тривав годину. Антоніна Степанівна плакала, згадувала, як вона «ночі не спала, поки Максима ростила», і як «тепер її виганяють на мороз як стару собаку». Ключі вона так і не віддала, просто вибігла з квартири, грюкнувши дверима так, що з полиці впала декоративна ваза (яку вона сама ж і подарувала).
Того вечора Світлана не стала чекати на Максима. Вона викликала майстра.
— Міняємо замок, — сказала вона чоловікові, коли той повернувся. — На сучасний. З електронним кодом і біометрією. Щоб ніяка «стара собака» не могла зайти без запрошення.
— Мама просто хоче як краще… — почав було Максим, але побачивши погляд дружини, одразу передумав. — Гаразд. Замок так замок. Тільки… ти їй скажи якось м’яко.
— М’яко не вийде, Максе. М’яко було три роки. Тепер буде надійно.
Наступного вівторка, рівно о десятій, Антоніна Степанівна звично підійшла до дверей. Вона була озброєна важкою сумкою, в якій чекав свого часу свіжоспечений пиріг із капустою. Вона дістала свій ключ, вставила його в замкову щілину і… зрозуміла, що щось не так.
Ключ не просто не крутився — він навіть не входив повністю. Замість звичного латунного отвору на неї дивилася чорна скляна панель із цифрами, що світилися холодним блакитним світлом.
— Ах ти ж… хакерша! — прошипіла Антоніна Степанівна. — Замок змінила! Від матері забарикадувалася!
Вона спробувала натиснути на кнопки. Панель видала противне «пік-пік» і засвітилася червоним. Спроба номер два — знову невдача. Антоніна Степанівна відчула, як гнів піднімається від п’ят до самої макушки. Вона не збиралася здаватися.
Вона дістала телефон. Хотіла подзвонити Максиму, але згадала, що він на нараді. Подзвонити Світлані? Ні за що! Це означало б визнати поразку. І тоді в її голові народився план. План, гідний актриси великих і малих театрів.
Вона набрала номер міської служби порятунку.
— Алло? Рятувальники? Допоможіть! Я стою перед своїми дверима, — вона спеціально наголосила на слові «своїми», — і не можу зайти! У мене цей… електронний замок заклинило! А в мене там каструля на плиті! Пожежа буде! Рятуйте стареньку!
Через п’ятнадцять хвилин у під’їзді з’явилися двоє молодих хлопців у формі.
— Де горить, бабусю? — запитав один, розглядаючи сучасну панель. — Поки не горить, але ось-ось почне! Я пароль забула… чи він збився… Ой, голова моя дірява! — вона театрально притиснула руки до обличчя. — Відкрийте, синочки, я вам пирога дам!
Хлопці почали вивчати замок.
— Ого, це «Сайбер-Лок 3000». Тут просто так не зламаєш. Треба господарів викликати для ідентифікації. — Так я ж господиня! Ось паспорт, там прописка за іншою адресою, але я тут… тимчасово проживаю по совісті!
У цей момент ліфт відчинився, і з нього вийшла Світлана. Вона не мала бути вдома, але забула планшет і повернулася. Картина, яку вона побачила, була гідна пензля Рєпіна: двоє рятувальників із ломами та її свекруха, яка намагається довести, що «каструля вже шкварчить».
Картина перед дверима була епічною: двоє плечистих хлопців у спецформі розкладали інструменти, а Антоніна Степанівна, розчервоніла й захекана, вказувала пальцем на чорну панель нового замка, наче на особистого ворога.
— Що тут відбувається? — голос Світлани розрізав повітря, як скальпель.
Рятувальники полегшено зітхнули. Вони вже встигли вислухати історію про «голодного синочка», «невістку-інопланетянку» та «каструлю, що от-от вибухне».
— О, так ви господиня? — запитав той, що старший. — Тут ваша… е-е-е… мама каже, що замок заклинило і всередині пожежа.
Світлана повільно перевела погляд на свекруху. Антоніна Степанівна навіть не змигнула. Вона випросталася, поправила берет і видала:
— А що мені лишалося робити, Світлано? Ти ж замкнулася! А якби в Максима апендицит? А якби трубу прорвало? Ти про це подумала, хакерша ти міська?
— Антоніно Степанівно, — Світлана зробила глибокий вдих, намагаючись згадати всі поради свого психолога про «кордони». — Тут немає пожежі. Тут немає Максима — він на роботі. І тут немає ваших ключів, бо я їх змінила. Хлопці, дякую, ви вільні. Це сімейне непорозуміння.
Рятувальники, перезираючись, почали збирати речі.
— Е ні, чекайте! — вигукнула Антоніна. — А виклик? А штраф за неправдивий виклик? Світлано, плати! Ти ж у нас багата, ілюстраторка!
Хлопці виявилися напрочуд мирними.
— Та ладно, бабусю. Головне, що не горить. Але ви, дівчата, розберіться. Бо наступного разу приїдемо з болгаркою — і хана вашому модному замку.
Коли важкі кроки рятувальників стихли на сходах, у під’їзді запала тиша, яку можна було різати ножем.
Світлана зневажливо відвернулася від свекрухи і підійшла до дверей.
— Зараз я зайду, візьму ваш пиріг, віддам вам сумку і ми попрощаємося на довгий, дуже довгий час.
Вона впевнено піднесла палець до сенсора. Панель мигнула. Світлана ввела код: дату народження Максима. Червоне світло. «Дивно», — подумала вона. Спробувала ще раз — дату їхнього весілля. Знову червоне.
— Що, не слухається залізяка? — в’їдливо прокоментувала Антоніна Степанівна, ставлячи сумку з пирогом прямо на брудну підлогу. — Отож-бо. Техніка відчуває, коли її зі злом ставлять.
Світлана почала нервувати. Вона згадала, що вранці, коли майстер налаштовував систему, вона змінила пароль на номер договору з банком, щоб було «надійніше». І цей номер був записаний… у планшеті. Який залишився в квартирі. Вона потягнулася за телефоном у сумочку. Порожньо.
— О ні… — прошепотіла Світлана. — Телефон у планшеті, планшет у хаті.
— Що «о ні»? — підхопила Антоніна. — Все, приїхали? Дві розумні жінки стоять під дверима, як сироти казанські. Де твій телефон?
— У квартирі. Разом із кодом.
Антоніна Степанівна повільно опустилася на сходинку.
— Ну що ж… — вона дістала з кишені хустинку і витерла лоба. — Ласкаво просимо до раю, Світланко. Тільки ключі від нього ми щойно просвистали.
Минуло пів години. Світла очікувала, що свекруха почне її пиляти, але Антоніна Степанівна мовчала. Вона дістала з сумки пиріг, розламала його навпіл і простягнула невістці шматок. — Їж. На голодний шлунок мозок не працює.
Світлана хотіла відмовитися, але запах теплої капусти був настільки рідним, що вона здалася. Вони сиділи на холодних бетонних сходах, жували пиріг і дивилися на облуплену фарбу на стінах.
— Знаєте, — раптом сказала Світлана, — я змінила замок не тому, що я вас ненавиджу. А тому, що я не знаю, де закінчується ваше життя і починається моє. Ви заходите в мою спальню і перекладаєте білизну. Ви знаєте, якого кольору в мене шкарпетки, але не знаєте, що я три дні малювала обкладинку для книги, за яку мені не заплатили. Ви бачите безлад, а я бачу втому.
Антоніна Степанівна зітхнула. Її плечі опустилися.
— А я заходжу, бо мені здається, що якщо я перестану перекладати ті шкарпетки, я стану непотрібною. Максимові я вже не потрібна — він великий начальник. Тобі — і поготів. А шкарпетки… вони мовчать. Вони дозволяють собою керувати.
— Максим такий самий, — несподівано засміялася Світлана. — Ви знали, що він тричі міняв пароль від свого сейфа на роботі і тричі його забував? Мені доводилося везти йому запасний ключ через усе місто.
— Весь у батька, — усміхнулася Антоніна. — Степан мій колись пішов за хлібом, зустрів кума, поїхав з ним на риболовлю і забув, що в нього вдома дружина і немовля. Повернувся через два дні з одним лящем і виразом обличчя «а що такого?». Я тоді теж хотіла замки змінити. Але не було за що.
Вони просиділи так ще годину, обговорюючи забудькуватість Максима, його дитячі витівки і те, як важко бути жінкою, яка намагається все тримати під контролем. Вперше за три роки Світлана побачила перед собою не «монстра-свекруху», а просто втомлену жінку, яка так само боїться самотності, як Світлана боїться втратити свою незалежність.
Коли Максим повернувся з роботи, він застав дивну картину: Світлана та його мати сиділи обнявшись на сходах і натхненно обговорювали рецепт маринованих грибів.
— Ой, Максе! — вигукнула Антоніна. — Відчиняй свою фортецю, бо ми тут уже всі запахи під’їзду вивчили.
Максим відчинив двері. Світлана зайшла першою, але на порозі зупинилася.
— Антоніно Степанівно, — вона повернулася до свекрухи. — Код від замка — дата нашого з Максом весілля. Я його не змінюватиму. Але обіцяйте: шкарпетки — це моя територія.
Свекруха хитро посміхнулася.
— Гаразд. Але борщ у вівторок — це моє. І не сперечайся, бо в тебе від того безглютенового хліба колір обличчя, як у того замка — сірий.
Максим стояв і кліпав очима. Він так і не зрозумів, що сталося за ці чотири години, але вперше відчув, що в його домі нарешті настав справжній рай. Не цифровий, а людський.
