fbpx
Дозвілля
Виховувала Соломійку як свою доньку, а через шістнадцять років вона поїхала до рідної мами, якій все життя була не потрібна. Як відпустити?

Знаю по собі, що часто слово «мачуха» сприймається, як щось негативне, навіть в казках. Я в дитинстві читала «Попелюшку», дивилася фільм і просто палала гнівом до несправедливої мачухи, навіть не здогадуючись, що таке « почесне звання» буде і у мене.

Тільки ось вийшло все навпаки: це я займалася всім господарством, навіть найбруднішої роботи не цуралася, а цього не оцінила рідна падчерка! Та ще так зробила, що вцілила в душу!

В юності я дізналася, що дітей мати не можу, тут я пропущу подробиці через що саме. Може тому я ніяк не могла вийти заміж: перед потенційними нареченими я нічого не приховувала. Гуляти вони зі мною гуляли, і стосунки були, але пропозиції ніхто не робив. Я була зручною жінкою – ніколи не приструню аргументом, що «випадково залетіла», ось  за мене і не хвилювалися. Але до 30 років охопила така туга, у всіх подруг родини, а я самотня.

Вирішила спробувати щастя через оголошенню в газеті: тоді ще не було інтернету, початок 2000х. Це мав бути серйозний чоловік, готовий до створення сім’ї. Я знайшла такого, причому вже з дитиною: самотній батько, живе в своєму будинку в передмісті, має доньку півтора років, мати їх покинула. Стали листуватися, а потім зустрілися у нас в місті, він з Соломійкою приїхав. Малеча така, наче сонечко ясне, волоссячко світленьке, очі блакитні. Я скоріше в неї відразу закохалася, ніж в цього чоловіка.

Ну що, вирішили ми жити разом. Моя мама плакала, коли відпускала – куди ж ти, міська, в село, та ще й дитя на себе береш, може, ще знайдеш в місті своє щастя?! Але я вже твердо вирішила – у мене є сім’я! Виявилося, що матір їх покинула, поїхала до якогось великого кохання, з дитиною він її не брав. Вона ніколи не дзвонила і не писала, їй було байдуже! Через рік я вийшла заміж, Соломійка мене мамою називала. Я навчилася робити все: городи полоти, картоплю копати, за курми і свинями доглядати. Носом не крутила від запаху і неприязні – це те, що нас годує. Чоловік працював, а я донькою займалася.

У Соломійці я душі не чула і з рук її не спускала, поки маленька була. Обожнювала її одягати – собі зайвого не куплю, але їй сукню мереживну на свято завжди візьму. Увечері чоловік з роботи приходить, я йому швидко щось на стіл і до доньки біжу, казку на ніч читати. Я знала, що Соломійка любить їсти, готувала їй смачненьке, дуже хвилювалася через будь-яке нездужання, навіть якщо вона просто чхне. Коли в школу пішла, всі вчителі дивувалися, настільки добре вже підготовлена: майже читає і вміє рахувати. Ласкава була дівчинка, розумна, тільки ось років в 14 почала мінятися – спочатку пручатися, грубіянити, під ніч приходити.

Звичайно ж, Соломійка знала, що я для неї мачуха, адже в селі живемо! Ось саме з 14 років Соломійка мені про це постійно нагадувала – якщо я на неї насварю за непослух, то вона мені відповідає: «Ти не мати, не маєш права мене повчати!». Я в сльози, вона мене обіймає, вибачається, в щічки цілує. У селі говорили, що донька в рідну матір вдалася – і зовні схожа ставала, і вперта така ж, волелюбна. Я навіть ревнувала, слухаючи такі розмови.

А потім в інтернеті доньку знайшла її бабуся по матері. Почала писати, що хотіла б бачити внучку, вона вже зовсім на схилі літ. А потім до листування приєдналася і рідна мати – мовляв, вибач, доню дорога, винувата я перед тобою, приїжджай до мене. У неї квартира двокімнатна у великому місті, у чоловіка машина є, і все у них в чудово. Донька притихла, почала якось мене цуратися, косо дивитися. Я відчувала – ой не до добра це! Перестала бути зі мною ласкавою, навіть не обійме!

А два роки тому Соломійка поїхала – до неї, цієї матусі, зозулі. Має право – повнолітня. Я так плакала, просила залишитися, пропонувала в місті жити зі своєю бабусею (моєю мамою), хоч і не рідною, але все ж! Донька ніяк, просто зібрала речі і поїхала. Спочатку телефонувала, тепер перестала. Дзвоню я – вона рідко відповість, тільки на свята піднімає слухавку і взаємно вітає без ласки в голосі. У соціальній мережі дивлюся на її фото, і серце крається: там вона з мамою в обнімку – то вдома, то в місті гуляють, то за святковим столом. Як найкращі подружки! Навіть «подобається» ставити не хочеться.

Ось, покинула Соломійка мене, тепер і знати не хоче! Живу я з чоловіком, який світу божого за чаркою не бачить – йому байдуже. Напевно, я його десь упустила через сліпу любов до доньки, робила для нього все машинально – погодую, сорочки попрасую, та й добре – а в іншому він сам розбереться! Ось і почав випивати з друзями, а мені було все одно – прийде додому і відіспиться! А він зовсім опустився, я тільки зараз це помітила. І так мені зараз важко! Як ось так – все життя віддати доньці, а вона вибрала іншу маму. Як відпустити?

Фото ілюстративне.