Володимир сів у машину. Ну, наче вже й усе. Контракт готовий. Він уважно його вивчив. Залишилося тільки підписати. Якісь сумніви, звісно, гризли десь всередині, але це, швидше за все, через те, що на такі вигідні умови він навіть не розраховував.
Єдине, що справді тягнуло за душу — це стосунки з Юлею. Він збирався із нею розлучитися, а тепер не розумів, що йому робити. Адже саме вона знайшла цих партнерів, допомогла вийти на контакт, і тільки завдяки їй зараз ця угода була на стадії підписання.
Ніхто не повинен був знати про неї. І лише за такої умови цей контракт чогось був вартий. І коштував дуже немало. Ризик був величезний. Якщо інформація потрапить до чужих рук, а Володимир про це не дізнається й підпише все, то це його просто розорить.
Він навіть головою потрусив. Ні, усе буде добре. Він впевнений у собі, впевнений у Юлі. Тож залишалося вичекати кілька годин — і справа в капелюсі.
Володя вирішив скоротати час. Речі в нього були із собою. Відразу після підписання він відлітає на кілька днів. Треба закупити нове обладнання, а робити великі закупівлі він звик сам, щоб потім не звинувачувати нікого, якщо щось піде не так. Тим більше — зараз. Володя відкривав нову галузь, тож буде дивитися, вибирати, розбиратися.
Якщо все піде гладко — а інакше й бути не може — то вже через рік усе окупиться, а далі він вже працюватиме лише в прибуток, причому досить непоганий.
Володимир залишив дорожню сумку в камері схову аеропорту, щоб не тягнути із собою, і піднявся до кафе. Зробив замовлення, присів за столик у закутку, взявся оглядати зал. Відвідувачів виявилося не так вже й багато. У цей час люди активно працюють, по кав’ярнях не тиняються. Зовсім скоро — Новий рік. Гроші полетять, мов пух.
Він чудово пам’ятав, як коли був маленьким, гроші на Новий рік починали збирати відразу, як тільки дітей відправляли до школи. З самого дитинства він ненавидів слова: «Не чіпай це на Новий рік». Дякувати Богу, зараз у нього немає таких проблем. Зараз він може собі дозволити влаштувати Новий рік коли завгодно й де завгодно.
У глибині душі Володя визнавав, що такий Новий рік не такий уже й цікавий. Його не чекаєш, затаївши подих.
І тут він побачив дівчинку років дванадцяти. Одягнена вона була зовсім не по погоді. Тоненька куртка, яка була вже їй помітно мала, й літня спідниця. Він зітхнув і знову згадав дитинство.
Батько частенько випивав. Легше було перерахувати дні в місяці, коли він не пив, ніж ті, коли приходив напідпитку. Але це він для себе був “в гарному настої”, а йому, маленькому Вовці й матері, було зовсім невесело.
Батько пив, поки не падав, не вмів зупинятися. А щоб пити, зрозуміло, потрібні гроші. І гроші ці бралися з родини. Кілька разів бувало таке, що на той самий Новий рік, щоб хоч трохи свята створити, мамі доводилося позичати.
Були й маленькі куртки, які віддавала сусідка, й діряві штани. Усе було. І тому, коли батько, не дійшов до квартири, а заснув на лавці біля під’їзду та й замерз, вони плакали, але плакали з полегшенням.
Дівчинка явно була голодна. Вона пройшла між столиками, потім сіла в закутку. До неї підійшла офіціантка, простягнула пиріжок. Дівчинка взяла, усміхнулася, щось сказала. Дивно, звичайно, зазвичай із таких закладів жебраків женуть.
Він уже допивав каву, як до кафе увійшло кілька чоловік. Відразу видно, що іноземці. І, як зрозумів Володя, жоден із них взагалі не розумів по-російськи. Вони довго намагалися щось пояснити офіціантці, а вона довго намагалася зрозуміти, потім махнула рукою на дівчинку.
Та одразу підскочила, вислухала, усе пояснила офіціантці, потім звернулася до гостей їхньою мовою. У Володимира очі на лоб полізли. Оце так, ще й як шарить.
Він підкликав офіціантку.
— Вибачте, а що це за дівчинка? Вона так добре знає англійську.
Офіціантка усміхнулася.
— І не тільки англійську. Знаєте, вона просто надзвичайно розумна. Ось тільки життя в неї — не цукор. Нам дозволили не ганяти її й підгодовувати, а вона іноді виручає ось у таких ситуаціях.
Офіціантка відійшла, бо її покликали. А в кишені у Володі задзвонив телефон. Юля. Він зітхнув, узяв трубку.
— Милий, ти де? Ти не спізнишся?
— Я в аеропорту. А чому я маю спізнитися?
— Та я переживаю.
— Юль, не треба переживати. Я зараз виїжджаю, тут недалеко, і якраз повернуся до рейсу.
— Добре. А я хотіла запитати: ти поїхав, а код від сейфа мені не сказав? Раптом мені щось знадобиться.
— Юль, що тобі може знадобитися в моєму сейфі?
— Ну раптом, якісь питання…
— Усі питання вирішить Ігнат. Він знає код і знає, що робити.
— У сенсі, Ігнат? А я? Взагалі-то ми майже сім’я. І мені здається, керувати маю я, поки тебе нема.
— Ти правильно сказала. Майже.
— Володя, я щось не розумію тебе.
Голос її змінився. У ньому з’явилися роздратовані нотки.
— Ти все правильно зрозуміла. Вибач, потрібно бігти.
Володя відчув, як стрімко псується настрій. Він, хоч і контракт обіцяв велику вигоду, уже не раз пошкодував, що взагалі взявся за все це. Все так тонко, на ниточці, а Юля не здавалася йому надто надійною людиною, хоч і мріяла стати його дружиною.
Вже на виході його наздогнала дівчинка, та сама, що нещодавно допомагала іноземцям.
— Вибачте, це ви впустили?
Він подивився на те, що вона простягала, і похолодів. Це був контракт, той самий, який він зараз мав підписати й про який ніхто не повинен був знати.
— Дякую.
Володя швидко сховав папери до папки, і дівчинка, по ідеї, мала б піти, але вона дивилася на нього із цікавістю.
— Ці папери сьогодні тут вдруге гублять.
— Що? Як вдруге? Я тут вперше.
— Та не ви, до вас була якась пані, проводжала іноземця. Вони он там сиділи, і в них була та сама угода.
— Ця? Ні, цього не може бути. Ти помилилася.
— Ні, ні, ні, я ніколи не помиляюся, і пам’ять у мене відмінна. Я вам навіть можу розповісти, що було на першій сторінці.
Володимир слухав і розумів — навколо щось відбувається. Зараз він уже не сумнівався, що дівчинка говорила правду, але хто? Що? Він нічого не розумів.
Підкорившись якомусь внутрішньому пориву, Володя дістав телефон і відкрив фотографію Юлі.
— Це випадково не вона?
— Так, точно, та сама. Чоловік називав її Юлею. У нього не дуже виходила наша літера «Ю», тому й запам’яталася.
Володимир опустився на найближчий стілець. І що ж тепер робити? Він набрав номер.
— Ігнате, заблокуй усі доступи, щоб програму й взагалі всю бухгалтерію могли бачити лише ми.
— Роблю. Щось трапилося?
— Так, поки що не розумію, що. Зараз приїду.
Володя подивився на дівчинку.
— Як тебе звати?
— Наташа.
— Наташ, скажи, як тебе знайти, щоб подякувати? Мені зараз дуже ніколи, але я звільнюся й приїду.
— Ой, та годі, нічого не треба.
— І все ж…
— Та я тут недалеко живу. Виходить, поворот до аеропорту наліво, а на нашу вулицю праворуч — і третій дім справа.
— Добре, ми обов’язково побачимося.
Він майже біг сходами забрав сумку — і в машину. Щось підказувало, що варто поспішати.
А в офісі сидів похмурий Ігнат.
— Що трапилося?
— Три… три спроби злому. Система поки тримається, але так… усе переносимо на інший сервер, а сюди запускаємо вірус.
— Ти впевнений?
— Більш ніж.
Вони працювали до глибокої ночі. Володимир знайшов, з чийого комп’ютера злили всю інформацію. Знайшов і того, кому потрібен був контракт. Потрібно було, щоб він його уклав.
Володя втомлено відкинувся на спинку крісла. Ігнат похитав головою.
— Мені тільки зараз дійшло, що цієї ночі ви могли втратити все. Причому не просто втратити, а ще й у таких боргах залишитися, що гаси світло.
— Та яким дивом мені та дівчинка трапилася…
— Дівчинка?
— Ну так. Ти коли-небудь бачив жебрака-поліглота?
— Ні.
— Ну, можливо, я не так висловився. Отже, сьогодні я зустрів дівчинку…
Володя розповів про Наташу, а Ігнат присвистнув.
— Оце так!
— І от я подумав, що вона ж може стати незамінним профі, правда, якщо буде вчитися. Але, судячи з того, як вона одягнена, що допомагає за їжу, навчання їй не світе. Отже, хочу до неї заїхати, подякувати, само собою, і подивитися, чи є сенс допомогти.
— А можна з вами?
— Підемо. Звичайно.
Телефон завибрував. Прийшло повідомлення від Юлі, і там було кілька слів: «Щоб ти здох». Володя показав повідомлення Ігнатові, потягнувся.
— Навіть не знаю, чому я більше радий: тому, що все встиг врятувати, чи тому, що позбувся її?
— А можна питання? — Ігнат дивився на нього з цікавістю.
— Ну давай, валяй.
— Скажіть, ну от Юля, трохи раніше ще хтось… а ви ніколи не були одружені?
Володя напружився, але відповів:
— Ні. Один раз збирався, але, загалом, не склалося. Вона мене обдурила.
— А ви кохали її, і тому тепер нічого серйозного не виходить.
— Так, досить лірики, поїдемо по домах. Поспимо трохи, а потім навідаємося до Наташі.
Володя зупинив машину біля невеличкого будиночка. Дивно, але він ніби вже був тут. Якесь незрозуміле почуття тривоги з’явилося в його душі.
— Все в порядку?
— Так. Щось душно.
Вони вийшли з машини, витягли пакети з гостинцями, коробку з ноутбуком. Очевидно, дівчинка буде щаслива. Хоч зараз Володя раптом подумав, що інтернет у такому домі навряд чи є. Ну нічого, він зробить так, щоб був.
Постукав. Двері розчинилися одразу. На порозі стояла Наташа.
— Ой, це ви? А я думала, ви пожартували. Заходьте, будь ласка.
Ігнат дивився на Володимира виряченими очима.
— Ти чого?
— Ви… ви помітили, як вона на вас схожа?
— Ігнате, ти, мабуть, не виспався. Несеш якусь дурню.
Вони увійшли, а назустріч їм, спираючись на милиці, вийшла жінка. Володя випустив пакети з рук.
— Олено!
І одразу в голові стукнуло: він точно був тут. Всього раз. Вони завозили ліки бабусі Олени.
— Володю… Що ти тут робиш?
Ігнат і Наташа дивилися на них збентежено, а Володимир болісно намагався підрахувати, коли вони розійшлися, і чому Наташа може бути схожа на нього. І що ж це виходить? Що він ідіот?
Тоді, тринадцять років тому, він прогнав Олену. Був впевнений, що вона вагітна не від нього. Не було в нього в планах дитину так рано народжувати, тому він ретельно за всім стежив. Ну, не завжди виходило, але цього просто не могло бути. Тим більше, що Олена не стала ні в чому його переконувати, просто встала і пішла назавжди.
Він чекав, чекав, що вона повернеться, покається, попросить вибачення, і він був готовий її пробачити, навіть дитину прийняти, бо кохав. Але вона не прийшла.
— Олено, що з тобою?
Жінка знизала плечима.
— Пологи були важкі, лікарі недосвідчені. І ось результат.
Він мовчав, не знав, що говорити. Ігнат підхопив пакети.
— Наташ, ходімо розвантажуватися. А показуй, що тут де.
Дівчинка охоче взяла пакет і повела його на кухню. Вони щільно закрили за собою двері.
— Я не розумію, що це все означає, Олено. Наташа… вона схожа на мене.
— Володя, я розумію, ти вирішив їй подякувати. Дякую тобі, але тепер іди. Жили без тебе й далі проживемо. Просто забудь.
Він встав, подивився на Олену.
— Жили, так? А я, виходить… Я зараз навіть не розумію, що думати, як поводитися. Чому ти не повідомила мені?
— Навіщо? Щоб ти сказав, що дитина не твоя?
— Я б усе одно допоміг, можливо…
— Але мені не потрібна твоя допомога.
Володя зрозумів — зараз розмовляти з нею безглуздо. Очі палають, губи стиснуті в тонку лінію. Він покликав Ігната, і вони вийшли з дому.
Ігнат запитав:
— Я правильно зрозумів, що це вона?
— Правильно.
— І що тепер? Наташа, виходить, ваша донька?
— Виходить… Не знаю, Ігнате, вперше в житті не розумію, що робити.
— А ви чого б хотіли?
— Я… я хотів би допомогти Олені з лікарями, Наташі — з навчанням, щоб вони ні нічого не потребували. І ще я хотів би спілкуватися.
— Ну ви ж завжди робите те, що хочете. Чому зараз не можете зробити цього?
Володимир здивовано подивився на свого помічника.
— Ігнате, а схоже, я не дарма тобі зарплату плачу.
— Ох, не дарма. Ну то ти їдь, а я повернуся. Ми не домовилися.
Через рік Олена погодилася вийти заміж за Володю. Він просив вибачення, часто просив, і ледь не силою відвіз її до лікарні. Вона перенесла дві операції — і встала.
Наташа вчилася в ліцеї з поглибленим вивченням іноземних мов. Вчителі в один голос пророкували їй велике майбутнє.
А взагалі, в один момент Володя зрозумів, що втратити гроші було б не так страшно, як не знайти всього того, що в нього було тепер. А було в нього дуже багато. У нього була родина.
