Аня виросла у звичайній п’ятиповерхівці на околиці міста. Їхня квартира була на четвертому поверсі. Дві кімнати, маленька кухня з вигорілими жовтими шпалерами й видом на дитячий майданчик.
Матері не стало, коли дівчинці було 6 років. Залишилися лише розмиті спогади: тепла посмішка, запах ванільного печива на кухні, м’які руки, що заплітали косички, та колискові перед сном.
Перший рік вони з батьком жили, наче в тумані. Батько часто сидів по вечорах на кухні, втупившись у одну точку, а маленька Таня залазила до нього на коліна і гладила його щетинисту щоку. А вранці вона сама намагалася заплести собі косички. Виходило криво, резинки з’їжджали. У школі вчителька непомітно поправляла їй комірець і зав’язувала бантики, а однокласниці ділилися з нею бутербродами. Вдома часто не було чого взяти з собою, бо батько забував сходити до магазину.
Світлана з’явилася в їхньому житті, коли Тані виповнилося вісім. Вона працювала диспетчером у тій самій транспортній компанії, що й батько. Висока, з пофарбованим у рудий волоссям і гучним сміхом. Вона здавалася повною протилежністю мамі — тихій, з русою косою і м’якою посмішкою.
Перший раз Світлана прийшла до них додому з пакетом продуктів і швидко навела порядок на кухні.
— Боже, як ви тут живете? — похитала вона головою, викидаючи прострочені консерви і витираючи запилені полиці.
За три години кухня сяяла, а на столі парував борщ — справжній, з м’ясом і сметаною.
Таня сиділа за столом, бовтаючи ногами, і нишком спостерігала, як батько дивиться на Світлану. Так, як давно вже ні на кого не дивився.
Коли Світлана переїхала до них з Костею і Машею, перші місяці здавалися майже казковими. У квартирі з’явилися нові занавіски, квіти на підвіконнях. Вранці пахло кавою і грінками. Світлана будила всіх дітей до школи, перевіряла уроки, слідкувала за формою. У Тані вперше за 2 роки з’явилися акуратні косички і випрасуваний комірець.
— Ну от, бачиш, як добре, — говорив батько ввечері, обіймаючи доньку. — Тепер у нас справжня родина.
Але поступово казка почала тьмяніти. Спочатку дрібницями: Маші діставалися найкращі шматочки торта на свята. Кості купили новий телефон для навчання, а Таня користувалася старим кнопковим.
— Ну, куди тобі смартфон? Тільки відволікатимешся.
Потім помітніше: на батьківські збори Світлана ходила лише до своїх дітей, відмахуючись від Танених.
— Та ти й так добре вчишся, навіщо ходити?
У вихідні Світлана возила Машу на танці, а Костю — на футбол. Таня залишалася вдома.
— Треба ж комусь і прибрати.
Вона мила підлогу, витирала пил, готувала обід, а потім сідала за уроки. Єдине, що давало надію на майбутнє.
Батько все рідше бував вдома, брав додаткові рейси, аби забезпечити родину. Коли повертався втомленим і пропахлим дорогою, Світлана зустрічала його з гарячою вечерею та новинами.
— Костя такий молодець, брав участь у змаганнях. Машуня на конкурсі танцювала. А Таня… — вона згадувала мимохідь, — все сидить над книжками.
У 13 років Таня навчилася бути непомітною. Тихенько прокрадалася на кухню, коли всі вже повечеряли, розігрівала залишки, робила уроки за старим письмовим столом, поки Костя з Машею дивилися телевізор у великій кімнаті. На зекономлені від шкільних обідів гроші купила собі потриманий телефон — старенький, з тріснутим екраном, але свій.
А в школі вона розквітала. Вчителі хвалили її за ґрунтовні відповіді. Однокласниці просили допомоги з задачами. На перервах вони збиралися в шкільній бібліотеці. Там було тепло й тихо. Можна було обговорювати книжки й ділитися секретами. Бібліотекарка Анна Петрівна нишком підгодовувала Таню пиріжками.
— Щось ти зовсім худюща, дитинко.
До десятого класу в Тані з’явився чіткий план. Вона створила таблицю в Excel, записувала туди витрати й доходи від репетиторства з молодшими школярами. Ввечері підробляла через інтернет — перевіряла тексти на помилки, допомагала з домашніми завданнями. Гроші капали на картку небагато, але вони були тільки її.
У випускному класі вона майже не спала. Вдень — школа й підробітки, вночі — підготовка до ЗНО. У їхній маленькій кімнаті, яку вона ділила з Машею, облаштувала собі куточок біля вікна: столик, настільна лампа, стопка підручників. Маша бурчала, що світло заважає спати, але Таня навчилася накривати лампу шарфом. Виходило приглушене світло, наче в затишній печері.
Результати ЗНО перевершили усі очікування. Світлана, побачивши бали, лише піджала губи.
— Треба ж. А я думала, списала.
Батько мимохіть похлопав по плечу.
— Молодець, дочко.
Але Таня вже не потребувала їхнього схвалення. Вона сиділа на кухні, гортаючи в телефоні оголошення про здачу кімнат у іншому місті, і відчувала, як всередині росте щось нове: впевненість, мабуть, або свобода.
Того вечора вона довго стояла біля вікна, дивлячись на знайоме подвір’я. Старі гойдалки, де колись каталася з мамою. Лавка, на якій робила уроки в теплі дні. Пісочниця, давно заросла травою. Все це скоро залишиться позаду.
— Що, їдеш? — запитала Світлана, заходячи на кухню. У голосі чулося погано приховане полегшення.
— Так. Вступила на економічний, знайшла кімнату в комуналці недорого, і роботу в кав’ярні вже придивилася.
— Ну-ну. — Світлана дістала з холодильника йогурт для Маші. — Дивись, не пропади там. Батько хвилюватиметься.
Таня промовчала. Обидві знали, що батько давно перестав хвилюватися. Звик вірити Світлані, що з Танею все гаразд.
За тиждень вона зібрала речі в стареньку валізу: трохи одягу, книжки, потертого плюшевого зайця, що залишився від матері. На картці були заощаджені гроші. Вистачить на перший час. У кишені — роздрукований квиток на потяг і ключі від нової кімнати.
Від’їжджала рано вранці, поки всі спали, залишила коротку записку на кухонному столі: «Тату, я подзвоню». Тихенько закрила двері й пішла сплячим подвір’ям, везучи за собою валізу. Починалося нове життя, і вона була до нього готова. Принаймні, їй так здавалося.
У гуртожитку Тані дісталася кімната на третьому поверсі. Старі меблі, скрипучі ліжка, але своя, без нагляду Світлани. Сусідкою виявилася Катя з факультету журналістики — весела реготушка із Чернівців, з кучерявою копною рудих кучерів і веснянками.
— Слухай, а ти вмієш фарбуватися? — запитала якось Катя, розглядаючи обличчя Тані. — Бо в тебе такі гарні очі, а ти їх ховаєш.
Того вечора вони засиділися допізна. Катя вчила Таню правильно фарбувати вії, підводити брови, укладати волосся. У дзеркало на Таню дивилася незнайома дівчина — не забитий підліток із дому Світлани, а майже красуня.
У кав’ярні, куди Таня влаштувалася працювати, платили небагато, але графік був зручний: три через три, і можна було поєднувати з навчанням. Плюс безкоштовна кава й списана випічка в кінці зміни.
Додому вона не дзвонила, відправляла батькові короткі повідомлення раз на тиждень: «У мене все добре, навчаюся».
Андрій з’явився в її житті на другому курсі — високий, усміхнений, з модною стрижкою й останнім айфоном. Він навчався на четвертому курсі юридичного і підробляв у якійсь конторі. Зайшов до кав’ярні під час її зміни, замовив американо і попросив номер телефону.
— Ти схожа на принцесу з казки, — сказав він при першій зустрічі. — Така гарна і трохи сумна.
Таня закохалася, як у вир кинулася. Андрій гарно залицявся: квіти, кафе, прогулянки набережною. Розповідав про велике майбутнє: отримає диплом, влаштується в серйозну фірму, купить машину й квартиру. На побачення приїжджав на таксі, водив у ресторани, де рахунок дорівнював її місячній зарплаті.
— Ой, та він же альфонс! — кривилася Катя. — Звідки в студента такі гроші? Мабуть, батьківські витрачає.
Але Таня не слухала. Вперше в житті хтось дивився на неї з захопленням, говорив компліменти, обіцяв золоті гори. Після сірих буднів у домі Світлани це здавалося казкою.
Вони одружилися через півроку. Швидка реєстрація, скромне застілля в студентському кафе. Батько не приїхав — був у рейсі. Світлана надіслала сухе привітання у WhatsApp. Танені подруги по гуртожитку спекли торт, прикрасили залу кульками. Медовий місяць провели в орендованій однокімнатній квартирі на околиці, яку знайшов Андрій.
— Це тимчасово, зайка, — говорив він. — Ось отримаю диплом, влаштуюся нормально — заживемо як люди.
Реальність настала швидко. Гроші за оренду квартири треба було платити щомісяця, а красиве життя з ресторанами раптом закінчилося. Виявилося, що Андрій жив переважно на батьківські гроші, а вони не схвалили квапливий шлюб і перестали допомагати.
Таня продовжувала працювати в кав’ярні, паралельно вчилася. Андрій влаштувався в якусь дрібну юридичну контору, але там платили копійки. Зате він не втомлювався розповідати про перспективи: от-от його помітять, підвищать, усе налагодиться.
Звістка про вагітність стала для обох несподіванкою.
Таня сиділа на ліжку з тестом у руках, а в голові вертілося: «Як же так? Нам же ніде жити. Грошей ледве вистачає».
— Ну й чудово! — несподівано зрадів Андрій. — Батьки точно допоможуть. Вони ж хочуть онука.
Батьки справді відтанули: зняли молодим квартиру краще, допомогли з коляскою та ліжечком. Таня перевелася на заочне. Іншого виходу не було. Живіт ріс. Працювати за кавомашиною ставало все важче.
Софію вона народжувала сама. Андрій поїхав на якусь важливу зустріч.
— Це ж нам на майбутнє, зайка, — говорив він. — Я ж маю думати про родину.
Перейми почалися вночі. Викликала швидку, тремтіла в машині, стискуючи телефон. Андрій не відповідав.
Донька народилася над ранок — маленька, крихітна, з пушком світлого волосся. Коли її поклали Тані на груди, світ ніби завмер.
— Привіт, моя крихітко, — прошепотіла вона, і в горлі став ком.
Андрій з’явився ввечері з букетом і винуватою посмішкою.
— Вибач, телефон сів. Зате я домовився щодо нової роботи.
Перші місяці з Софією були, наче в тумані: недосип, безкінечне годування, коліки. Андрій майже не бував вдома. Усе якісь зустрічі, переговори, перспективи. Гроші давали його батьки. Але Тані було соромно просити. Вона намагалася підробляти віддалено — редагувала тексти вночі, поки маля спало.
А потім Андрій не прийшов додому. Не відповідав на дзвінки, не читав повідомлення. Об’явився через три дні — схудлий, з червоними очима.
— Вибач, — сказав він, дивлячись у підлогу. — Я зустрів іншу. Ми з нею вже давно. Отже, я йду.
Таня стояла біля дитячого ліжечка, де спала Софія, і відчувала, як світ руйнується вдруге в житті. Перший — коли не стало мами.
— А ми? — і це все, що вона змогла запитати.
— Ну, я допомагатиму, звичайно. — Він переступав з ноги на ногу. — Аліменти, там, усе як слід. Ти ж знаєш, я відповідальний.
Того вечора, коли за Андрієм зачинилися двері, подзвонила Людмила Петрівна, його мати. Хотіла приїхати.
— Тільки дурниць не роби, — сказала вона. — Я зараз буду.
Свекруха приїхала за годину з пакетами продуктів і пляшечкою валеріанки. Сіла на кухні, довго дивилася на Софію, що спала в переносці.
— Знаєш, — сказала нарешті. — Я завжди знала, що він розпещений. Гадала, може, з тобою подорослішає. Ти вибач мене, доню, але ми тебе не кинемо.
Після того як Андрій пішов життя поділилося на «до» й «після». Софія прокидалася вночі, вимагаючи їсти. Вдень капризувала, наче відчувала, що щось не так. Аліменти від Андрія надходили нерегулярно: то забував, то «тимчасові труднощі».
Зате Людмила Петрівна справді не кинула: приїжджала щовихідних, сиділа з онучкою, поки Таня намагалася підтягти навчання.
— Тільки не здавайся, — говорила свекруха, колишучи Софію. — У тебе тепер є заради кого жити.
Гроші закінчувалися катастрофічно швидко: підгузки, дитяче харчування, ліки. Таня повернулася до кав’ярні на кілька змін на тиждень. Дякувати Людмилі Петрівні, що сиділа з малям. Вночі, колишучи доньку, гортала сайти з вакансіями.
В один із таких вечорів натрапила на оголошення: «Потрібен бухгалтер-стажер у невелику компанію, можлива віддалена робота». Надіслала резюме, не особо сподіваючись — кому потрібен недоучений економіст з дитиною на руках?
Але її несподівано запросили на співбесіду. Начальниця відділу Марина Сергіївна виявилася жінкою за 50 з проникливим поглядом і стильною стрижкою.
— У вас тут прогалини в резюмі? — постукала вона ручкою по паперу. — Декрет?
— Так, — зніяковіла Таня. — Доньці 8 місяців.
— І хто з нею сидить?
— Свекруха допомагає. Колишня свекруха.
Марина Сергіївна уважно подивилася на неї поверх окулярів.
— Знаєш що? Давай так. Беремо тебе на віддалену роботу. Будеш приїжджати раз на тиждень на нараду, решту часу працюєш із дому. Впораєшся?
Таня справлялася. Вдень працювала, ввечері укладала Софію, вночі довиконувала диплом. Помалу життя почало налагоджуватися. З’явилися гроші, впевненість у завтрашньому дні. Сонечка підросла, почала ходити, говорити перші слова. Людмила Петрівна допомогла знайти садочок неподалік від дому.
— У мене там подруга завідувачкою працює.
Софія звикала важко, плакала вранці, не хотіла відпускати мамину руку. Але іншого виходу не було.
В один із таких важких днів у садочку з’явився новий тато. Привів сина в сусідню групу. Високий, з добрими очима й легкою сивиною на скронях. Таня зіштовхнулася з ним у роздягальні. Софія капризувала і не хотіла надівати колготки.
— Давайте допоможу, — запропонував він, присідаючи поруч. — Я Діма, а це Костик, мій партизан. Теж щоранку бій.
Виявилося, Діма жив з сином удвох. Дружини не стало 3 роки тому. Костикові було чотири, трохи старший за Софію. Працював програмістом у тій самій компанії, що й Тетяна, тільки в іншому відділі.
Вони почали стикатися вранці в садочку, іноді разом забирали дітей. Софія швидко прив’язалася до дядька Діми, а Костик, зазвичай сором’язливий з чужими, почав називати Таню тіткою Танею.
Уперше в кафе пішли учетвером. Діти радісно уплітали морозиво, поки дорослі розмовляли. Другого разу Діма запросив Таню саму. Людмила Петрівна погодилася посидіти з обома дітьми.
— Знаєш, — сказав він, помішуючи каву. — Я після Наташі думав, що вже не зможу. А з тобою наче знову навчився дихати.
Усе сталося саме собою: спільні прогулянки в парку, походи до зоопарку, вечори на дитячому майданчику. Діма виявився надійним. Якщо обіцяв — робив, якщо не міг — попереджав. Софію носив на руках нарівні з Костиком, читав обом казки, возив на каруселях.
А за півроку вони почали жити разом. Зняли велику квартиру неподалік від садочка. Діти ділили дитячу, влаштовували ранкові битви подушками й засинали в обіймах з плюшевими іграшками.
— Мам, а дядько Діма тепер мій тато? — запитала якось Софія, коли Таня укладала її спати.
— А ти хочеш, щоб він був татом?
— Хочу. Він добрий і казки читає краще, ніж ти.
Андрій об’явився раптово, написав у WhatsApp, що хоче побачити доньку. Прийшов до їхньої улюбленої кав’ярні, постарілий, із залисинами, у дорогому, але пом’ятому костюмі. Софія тулилася до мами, не впізнаючи людини, яку представили як тата.
— А ти добре виглядаєш, — сказав він, розглядаючи колишню дружину.
— Дякую. — Тетяна поправила прядку волосся. Нова стрижка, доглянуті руки, спокійна посмішка. Вона справді змінилася.
— Чув, ти знову заміж збираєшся?
— Так. За хорошу людину.
Андрій помовчав, дивлячись, як Софія копирсається в желе.
— Знаєш, я радий за тебе. Серйозно. Я ж… я все просрав тоді, так?
Таня знизала плечима.
— Усе на краще.
Ввечері, укладаючи дітей, вона почула, як Діма розмовляє по телефону з ріелтором. Вони давно планували купити квартиру, копили на перший внесок.
— Ні, ні, нам потрібна саме чотирикімнатна, — говорив він. — Дитяча спальня, твій кабінет і ще одна кімната. Мало що, раптом братик чи сестричка з’явиться.
Таня притулилася до стіни, слухаючи рідні голоси: Діма домовляється про перегляд, Софія й Костик про щось сперечаються в дитячій, на кухні закипає чайник. Її дім. Її справжня родина.
Телефон тихенько пікнув — повідомлення від Людмили Петрівни:
«Доню, забіжиш завтра? Пироги спекла, твої улюблені з яблуками».
Вона усміхнулася. Життя нарешті склалося — не як у казці, а по-справжньому, по-людськи. З ранковою метушнею у ванній, з розкиданими по квартирі іграшками, з підгорілою яєчнею й поцілунком нишком, поки діти не бачать. Просте щастя. Але саме такого вона й хотіла.
