— Ви впевнені? — Нотаріус, літній чоловік у важких окулярах, ще раз переглянув стос паперів. — Договір дарчі — це серйозно. Повернути майно назад буде вкрай складно, майже неможливо, якщо не буде доведено факт примусу.
— Впевнена, — коротко відповіла Яна.
Вона взяла ручку. Рука не тремтіла. Усе було вирішено тиждень тому, після довгої нічної розмови з матір’ю. Травневий ранок заливав золотим світлом київську нотаріальну контору на Подолі. На підвіконні мирно гудів кондиціонер, борючись із першою спекою, а з приймальні доносився аромат свіжозмеленої кави. Це був звичайний вівторок для міста, але для Яни цей день став точкою неповернення.
Яна поставила розмашистий підпис і сховала копію документів у глибину сумки. Це було рівно рік тому.
Тоді ще не було пізніх «нарад» Дмитра. Не було ледь вловимого шлейфу солодких жіночих парфумів на його комірцях. Не було дивних повідомлень, які він поспіхом видаляв, щойно вона заходила до кімнати. Яна не була наївною дівчинкою. Вона виросла в сім’ї юристів, де сніданки часто проходили за обговоренням судових прецедентів, а вечірній чай — за аналізом цивільного кодексу. Її вчили думати на два кроки вперед, прораховувати ризики раніше, ніж вони стануть катастрофою.
Квартиру в новобудові вони купили на гроші, які Яна отримала у спадок від бабусі. Дмитро тоді лише починав кар’єру в логістиці, взяв кредит на машину і постійно повторював: «Ми ж сім’я, у нас усе спільне».
— Донечко, переоформи квартиру на мене, — сказала тоді мама, Олена Сергіївна. — Не для розлучення. Для страховки. Життя — річ мінлива, а нерухомість має бути в надійних руках.
Яна погодилася без сварок. Дмитро навіть не знав про візит до нотаріуса. За документами це була чиста угода дарчі між матір’ю та донькою. А фактично — її «запасний вихід», ключ до свободи, який вона сподівалася ніколи не використовувати.
Телефон звякнув. Повідомлення від Дмитра: «Затримаюся сьогодні. Важлива зустріч із партнерами. Не чекай на вечерю».
Яна сумно усміхнулася, дивлячись на екран. «Важлива зустріч». Як і вчора. Як і позавчора. Вона відкрила папку «Докази», яку їй щотижня поповнював приватний детектив. На останньому знімку Дмитро виходив із ресторану «Skyberry». Його рука владно лежала на талії молодої блондинки, а на їхніх обличчях сяяли такі щасливі посмішки, яких Яна не бачила вже кілька років.
— Будете ще кави? — Секретарка в офісі Яни перервала її думки. — Дякую, Настю, не хочеться, — Яна підвелася. — Усе готово? — Так, через годину буде повний пакет документів для позову.
Яна вийшла на вулицю. Травень у Києві видався неймовірним. Бузок уже відцвітав, але повітря все ще зберігало той солодкий, трохи терпкий аромат, який завжди асоціювався у неї з початком чогось нового. Вони з Дмитром познайомилися саме в травні, шість років тому. Тоді він здавався їй втіленням надійності. Вона вірила кожному його слову, кожній обіцянці «разом і назавжди».
Вона зайшла до невеликої кав’ярні — їхнє з мамою улюблене місце. Олена Сергіївна вже чекала там, знявши світлий жакет і замовивши лавандовий чай. У свої п’ятдесят п’ять вона виглядала на сорок і мала репутацію «залізної леді» в сімейних суперечках.
— Усе взяла? — Мама кивнула на теку в руках Яни. — Давай подивимося.
Вони розклали папери на столі. Виписки з банку були невтішними.
— Він зняв майже всі кошти зі спільного рахунку вчора ввечері, — констатувала Олена Сергіївна. — Двісті тисяч гривень. Готується. Думає, що він найрозумніший.
— А це детектив надіслав, — Яна показала виписку з ювелірного магазину. — Купив браслет Cartier. Мені він нічого не дарував останній рік.
— Ювелірка — це добре, — мама примружила очі. — Це доказ нецільового використання сімейного бюджету.
Яна машинально розмішала цукор у чаї. Дві ложки. Як завжди.
— Значить так, — Олена Сергіївна дістала щоденник. — Квартира оформлена на мене вже рік. Це залізобетонно. Спільних кредитів, окрім його машини, немає. Машину нехай забирає, вона в заставі. А от за гроші на рахунках ми поборемося.
— Мамо, мені не потрібні ці гроші. Я просто хочу, щоб це закінчилося.
— Потрібні, Яно! — Мама суворо подивилася на доньку. — Це не просто цифри. Це твоя праця. Ти відкладала ці кошти, поки він купував дорогі іграшки. Він учора розмовляв з адвокатом, ти ж чула?
— Так. Обговорювали, як відсудити половину квартири. Він упевнений, що вона спільна.
— Нехай думає, — мама загадково усміхнулася. — Сюрприз буде епічним.
Додому Яна повернулася о сьомій. У квартирі пахло свіжістю — вона ще зранку відчинила всі вікна навстіж, наче намагалася вивітрити з дому саму присутність зради. Це було її останнє прибирання в цьому місці.
На комоді стояло їхнє весільне фото. Яна в простій білій сукні, Дмитро в сірому костюмі. Вони не хотіли пишних церемоній, запросили лише найближчих. «Головне не весілля, а життя після нього», — любив повторювати він. Красиві слова. Шість років вона жила цими словами, як істиною.
Телефон знову звякнув. Детектив надіслав свіже фото: «Виходять із ресторану зараз. Відправляю знімок». На екрані Дмитро палко цілував ту саму блондинку прямо на тротуарі. На ньому була сорочка, яку Яна подарувала йому на минулий день народження. «Дякую. Більше не потрібно», — написала вона у відповідь.
У передпокої почувся звук ключів. Дмитро повернувся раніше, ніж зазвичай. Яна поставила фото на місце і сіла в крісло, склавши руки.
— Люба, я вдома! — Дмитро зайшов у вітальню, сяючи від задоволення. Від нього пахло напоєм і важким, солодким жіночим ароматом. — А я з новинами! Уявляєш, мене підвищили. Тепер я директор з розвитку. Зарплата вдвічі більша!
— І більше часу на «зустрічі»? — тихо запитала Яна. — Що? — Він застиг із пляшкою, яку щойно дістав із пакета.
— Зустрічі в ресторані «Skyberry». У кінотеатрі в ТРЦ «Гулівер». В готелі «Рів’єра». Продовжувати? Дмитро повільно поставив пляшку на стіл. Посмішка зникла, обличчя наче застигло.
— Ти… ти стежила за мною?
— Не я. Детектив. Хочеш подивитися фото? Вони дуже якісні. Особливо ті, де ти даруєш Олені браслет із наших спільних грошей.
Дмитро опустився на диван. Краватка з’їхала набік, під очима залягли темні тіні.
— Яно, давай поговоримо. Це не те, що ти думаєш. Це просто помилка, миттєве захоплення…
— Помилка довжиною в чотири місяці? — Яна встала. — П’ятнадцяте березня — ресторан. Двадцяте — театр. Весь квітень — готелі. Ти гроші з рахунку вчора. Це теж помилка? Ти готувався до розлучення, Дмитре. Ти консультувався з адвокатом, як забрати в мене половину цієї квартири.
— Я маю право! — Дмитро раптом змінив тон на суворий. — Ми у шлюбі. Це спільне майно. По закону мені належить половина. Я вкладав сюди душу, я робив тут ремонт!
— Ремонт за мої гроші? — Яна спокійно дістала з папки виписку з реєстру нерухомості.
— Квартира належить моїй мамі. Договір дарчі був оформлений рік тому. Так що, дорогий, можеш подавати до суду. Мама буде рада — вона давно не виступала в процесах, трохи засумувала за практикою.
Дмитро схопив папірець. Його руки тремтіли, очі гарячково бігали по рядках тексту.
— Як? Ти… ти спеціально це зробила? Ти планувала це рік тому?
— Я страхувалася. Мама навчила мене: завжди дивися не тільки вперед, а й у дзеркала. Там може бути небезпека.
— Потвора! — процідив він крізь зуби.
— Не опускайся до образ, це не допоможе, — Яна накинула плащ. — Свої речі заберу завтра. Ключі залишиш мамі, це її власність. Вона дозволила тобі переночувати тут одну ніч, зі співчуття.
— Почекай! — Дмитро схопився, перегороджуючи шлях до дверей. — Ми можемо все виправити. З Оленою все скінчено, клянусь! Це було просто затьмарення. Я кохаю тебе. Яна дістала телефон і показала йому останнє фото, зроблене годину тому.
— Для «все скінчено» цей поцілунок виглядає надто пристрасним. Не бреши хоча б зараз. Тобі не я потрібна, а дах над головою і гроші на рахунку.
— Це неправда!
— Правда. Ти знімав кошти, ти шукав собі іншу квартиру. Мій знайомий ріелтор зателефонував мені ще в понеділок — ти шукав «двушку» в центрі для себе і коханки. Ти все продумав, Дмитре. Але прорахувався в одному — ти недооцінив мою сім’ю.
Яна м’яко відсторонила його руку від дверей.
— Документи на розлучення отримаєш завтра. Підпишеш — і вільний. Можеш дарувати браслети кому завгодно, але тепер — за власні гроші.
— Я подам до суду! Я доведу, що дарування було фіктивним! — крикнув він їй у спину.
— Спробуй, — Яна обернулася на порозі. — Але пам’ятай: проти тебе не просто колишня дружина, а найкращий адвокат міста. Успіхів.
Двері зачинилися. Яна повільно спускалася сходами, відчуваючи, як тремтять ноги. У машині біля під’їзду її чекала мама.
— Як він? — запитала Олена Сергіївна, рушивши з місця. — Спочатку заперечував, потім умоляв, а в кінці погрожував судом. Ти була права, все за сценарієм.
— Ти молодець, доню. Більшість жінок терплять роками, бояться залишитися ні з чим. А ти вчасно зрозуміла: краще бути одній, ніж з ілюзією чоловіка.
Яна дивилася у вікно на вечірній Київ. Десь там, у зйомній квартирі, Олена чекала на Дмитра. Чекала на дорогі подарунки та безтурботне життя. Вона ще не знала, що Дмитро тепер — банкрут із машиною, що в кредиті та купою судових позовів попереду.
Розлучення пройшло напрочуд швидко. Коли адвокати Дмитра побачили пакет доказів, який підготувала Олена Сергіївна, вони порадили йому погодитися на мирну угоду. Він залишився з боргами, без житла і без «директорського» майбутнього, бо сварка на роботі через фінансові махінації з рахунками (які Яна теж допомогла викрити) коштував йому кар’єри.
Подруга Ольга розповідала за обідом:
— Ти не повіриш, бачила твого «колишнього». Виглядає не дуже. Живе десь у передмісті, працює звичайним менеджером. Та блондинка зникла, щойно зрозуміла, що Cartier більше не буде. Яна лише посміхнулася. Вона не відчувала радості — лише спокій.
Жінка допила каву і подивилася на сонце, що сідало за обрій. В її житті більше не було брехні. Не було потреби перевіряти сорочки чи рахувати чужі кроки. Вона була вільною. І попереду в неї було ціле життя — справжнє, сонячне і сповнене нових можливостей.
