— Ви тільки подивіться на нього! Мовчить, посміхається, квіти дарує, точно якусь пастку готує! Не вірю я цьому зятю, бо в народі кажуть: теща для зятя — як сіль в оці, тож треба бити першою, поки він мене в ліс не вивіз! — Марина Степанівна, експерт із випереджальних сімейних сварок.

— Ви тільки подивіться на нього! Мовчить, посміхається, квіти дарує, точно якусь пастку готує! Не вірю я цьому зятю, бо в народі кажуть: теща для зятя — як сіль в оці, тож треба бити першою, поки він мене в ліс не вивіз! — Марина Степанівна, експерт із випереджальних сімейних сварок.

Субота в родині Ковальчуків починалася не з кави, а з передчуття грози. Марина Степанівна, жінка енергійна, з зачіскою «сталева хвиля» та логікою стратегічного бомбардувальника, забарикадувалася на кухні. Вона вже десять хвилин захоплено чистила картоплю, наче знімала шкіру з ворога.

— Ксенію, — звернулася вона до доньки, не відриваючи погляду від чергової картоплини, — ти бачила, як твій Мирослав на мене вчора подивився?

Ксенія, яка намагалася спокійно почитати книгу, зітхнула: 

— Мамо, він подав тобі сільничку і посміхнувся. Як ще він мав подивитися?

— Ось! Оце і є найнеприємніше! — Марина Степанівна з розмаху кинула картоплину в каструлю так, що бризки полетіли до стелі. — Занадто солодко посміхався. Вичікує. Знає, мабуть, що я збираюся йому про дірявий кран нагадати. Він же тещу за людину не вважає, я для нього — як пісок в оці. А я не дозволю витирати об себе ноги! 

— Мамо, ну які ноги? Мирослав тебе обожнює, він минулого тижня твій телевізор пів ночі ремонтував! — Ксенія відклала книгу, розуміючи, що читання скінчилося.

— Ремонтував, щоб я швидше в свою кімнату пішла і йому не заважала в танчики грати! — відрізала Марина Степанівна. — Я все бачу, Ксюшо. Народна мудрість не бреше: теща і зять — то як вогонь і вода. Або я його морально ображу «для профілактики», або він мене з світу зживе своїм «добрим днем, мамо».

Саме в цей момент на кухню зайшов Мирослав — високий, спокійний програміст із невичерпним запасом терпіння. 

— Доброго ранку, Марино Степанівно! Яка чудова погода, може, поїдемо ввечері в парк, погуляємо?

Теща випросталася, витерла руки об фартух і примружилася.

 — В парк? Гуляти? Щоб ти мене в якусь багнюку заманив або на лавці забув, поки я буду на голубів дивитися? І взагалі, чому ти в капцях по кухні шурхотиш? Спеціально мені на нерви дієш? Ти подивися на нього — стоїть, очі чесні, а в голові, мабуть, план, як мою пенсію на запчастини до своєї розвалюхи витратити!

Мирослав розгублено подивився на дружину. Ксенія лише безпорадно знизала плечима. 

— Та я просто кави хотів…

— Кави він хотів! А я вже третю годину на ногах, господарство на мені, а ти тільки й думаєш, як би тещу зайвий раз смикнути! Не дочекаєшся, Мирославчику! Я ще твоїх онуків на твої ж аліменти вивчу! — Марина Степанівна гордо підняла підборіддя і, зачепивши тарілку, вийшла з кухні, залишивши по собі аромат валер’янки та бойового духу.

Увечері, коли Марина Степанівна зачинилася у себе, переглядаючи серіали про підступних родичів, Мирослав і Ксенія забарикадувалися у своїй кімнаті.

— Мирославе, мені шкода. Вона знову за своє, — прошепотіла Ксенія, обіймаючи чоловіка. — Вона десь начиталася постів у соцмережі про «токсичних зятів» і тепер поводить себе некоректно.

— Ксюшо, я не ображаюся, але це вже стає небезпечно для моєї психіки, — Мирослав усміхнувся, хоча в очах читалася втома. — Вчора вона звинуватила мене в тому, що я занадто тихо дихаю, коли вона заходить у кімнату — мовляв, я «прикидаюся мертвим, щоб не вітатися». Треба щось робити. Але не сваритися. Якщо ми почнемо воювати у відповідь — ми лише підтвердимо її теорію.

— Вона впевнена, що ти її ненавидиш, тому вона має ненавидіти тебе сильніше, щоб бути в безпеці, — зітхнула дружина. 

Мирослав раптом випрямився. Його програмістський мозок, звиклий шукати баги в коді, видав рішення. 

— Слухай, а що, якщо ми змінимо правила гри? Вона чекає від мене агресії або захисту. А ми дамо їй… абсурд. Доведемо її стереотип до такого максимуму, щоб вона сама побачила, наскільки це смішно.

— Ти хочеш почати на неї кричати? Чи ще що гірше? — злякалася Ксенія. – Мирку, у неї серце хворе, так не можна!

— Ні. Навпаки. Ми влаштуємо «Тиждень тещиного раю», але з таким підтекстом, що вона заплутається у власних страхах. У мене є план. Нам знадобляться: одна стара грамота, театральний грим, записник і дуже багато акторської майстерності.

Ранок понеділка почався нетипово. Марина Степанівна вийшла з кімнати, готуючись до чергової сутички за чергу в туалет, але застигла в коридорі.

На стіні висів плакат: «ГРАФІК ВШАНУВАННЯ МАТЕРІ НАШОЇ РОДИНИ — МАРИНИ СТЕПАНІВНИ». Під плакатом стояв Мирослав у костюмі-трійці (який він одягав лише на весілля) і з блокнотом у руках.

— Доброго ранку, Вельмишановна Пані Мамо! — вигукнув він, віддаючи честь. — Згідно з вашою теорією про те, що я — підступний зять, повідомляю: я вирішив здатися! Ви розгадали мій план бути добрим, тому я переходжу до відкритого служіння.

Марина Степанівна позадкувала до стіни. 

— Що це за маскарад, Мирославе? Ти що, в секту записався? Чи це ти так знущаєшся, щоб я швидше з’їхала?

— Боронь боже! — Мирослав серйозно розгорнув записник. — Ксеніє, пиши: об’єкт висловив підозру в «секстантстві». Виправити шляхом посиленого годування млинцями. Марино Степанівно, оскільки я — «зміюка-зять», я вирішив, що буду вести протокол кожної нашої сварки. Ось, я вже записав: о 8:05 ви незадоволені моєю краваткою. Продовжуйте, будь ласка. Яка претензія наступна? Мені треба заповнити план на день.

— Я… я ще не придумала, — пробурмотіла теща, ошелешено дивлячись на зятя.

— Тоді я допоможу! — вигукнув Мирослав. — Може, я занадто голосно кліпаю очима? Чи, може, мені треба переставити ваші квіти так, щоб вам було зручніше на мене кричати, не встаючи з крісла?

— Ти… ти хворий, — Марина Степанівна швидко прошмигнула на кухню.

Але там на неї чекав нова несподіванка. Весь стіл був заставлений її улюбленими тістечками, а посередині стояв «Кубок найкращої тещі-стратега», зроблений із фольги та банки з-під горошку.

Ксенія підійшла до матері й обійняла її: 

— Мамо, Мирослав вирішив, що раз ти впевнена в його підступності, то він має стати «ідеальним ворогом». Він тепер буде виконувати всі твої бажання, щоб тобі було за що його критикувати. Адже якщо він буде ідеальним, твоя критика виглядатиме ще більш героїчною!

Минуло три дні. Марина Степанівна почувалася так, ніби потрапила в королівство кривих дзеркал. Кожного разу, коли вона відкривала рот, щоб сказати: «Мирославе, чому ти не виніс сміття?», зять з’являвся поруч за секунду до цього з повним пакетом, кланявся і просив: 

— Марино Степанівно, вибачте, що я такий мерзотник, випередив ваше зауваження! Будь ласка, скажіть, що я нікчема, інакше мій день пройде даремно!

Вона намагалася мовчати, але він не відступав. 

— Марино Степанівно, чому ви не сварите мене за те, що я купив хліб не того сорту? Ви ж бачите — він на три гртвні дорожчий! Це ж явний замах на ваш сімейний авторитет! Сваріть мене! Я чекаю!

На четвертий день теща не витримала. Вона сиділа у вітальні, а Мирослав у цей час пилососив підлогу навколо її ніг, час від часу зупиняючись і запитуючи:

 — Чи не занадто чистий килим, мамо? Може, мені розсипати трохи борошна, щоб ви могли справедливо звинуватити мене в нехлюйстві?

Марина Степанівна вимкнула телевізор. 

— Все, Мирославе! Досить! У мене вже голова обертом!

Мирослав одразу вимкнув пилосос, дістав блокнот і з надією запитав: 

— Це початок сварки? Писати: «Зять довів тещу до мігрені своєю чистотою»?

— Мирославе, сядь, — тихо сказала вона. — І ти, Ксюшо, йди сюди.

Мирослав сів на край стільця, зберігаючи серйозний вираз обличчя.

 — Я слухаю ваші звинувачення, мамо. Бажано по пунктах.

Марина Степанівна зітхнула, і вперше за довгий час її плечі опустилися. 

— Та які звинувачення… Ви що, справді думаєте, що я така сувора, що не бачу, що ви робите?

— Ми робимо те, що ви просили, — лагідно сказав Мирослав. — Ми граємо в гру «Зять і Теща — Закляті Вороги». Ви ж самі казали: народна мудрість, стереотипи. Я просто намагаюся відповідати образу. Якщо я буду просто добрим Мирославом — ви мені не вірите. Ви шукаєте підступ. Тож я вирішив зробити підступ частиною нашого життя.

— Але це ж абсурд! — вигукнула Марина Степанівна. — Кубок із банки з-під горошку… Служіння… Блокнот… Це ж смішно!

— А це все хіба  не смішно? — м’яко запитала Ксенія. — А те, що ти чекаєш від Мирослава удару в спину просто тому, що він твій зять? Мамо, ти живеш у  реальності виду “Збірка анекдотів про тещу”. А ми хочемо жити в нормальній родині.

Запала тиша. Було чути тільки, як цокає годинник у коридорі. Марина Степанівна довго дивилася на «Кубок», потім на серйозне, але добре обличчя Мирослава.

— Знаєш, Мирославчику… — почала вона, і в її голосі вперше за багато років зникли металеві нотки. — Я ж справді боялася. Моя мама зі своїм зятем усе життя як кішка з собакою жила. Сусідки тільки й розказують, як їхні зяті їх у будинки для літніх людей здати хочуть. Я думала — це закон природи. Що якщо я не буду нападати, то мене затопчуть.

Вона витерла непрохану сльозу. 

— А виходить, що я сама це все вигадала. І сама була головним генералом без армії.

Мирослав повільно закрив свій блокнот. 

— Марино Степанівно, у мене є пропозиція. Давайте підпишемо мирну угоду.

— Яку ще угоду? — вона слабко посміхнулася.

— Пункт перший: я перестаю носити костюм-трійку вдома і вести блокнот. Пункт другий: ви перестаєте шукати в моїх словах прихований сенс. Якщо я кажу «яка ви сьогодні гарна» — це означає, що ви гарна, а не те, що я хочу позичити грошей. Пункт третій: сміття виноситься за графіком, а не під дулом критики.

Марина Степанівна засміялася. Це був легкий, щирий сміх. 

— А як же народна мудрість? Як же анекдоти?

— А ми напишемо свої анекдоти, — Мирослав підійшов і вперше за весь час ризикнув по-дружньому поплескати тещу по плечу. — Про те, як зять і теща разом об’єдналися проти одного дуже шкідливого стереотипу.

Ксенія принесла чай і тістечка, ті самі, якими Мирослав «задобрював ворога». 

— Знаєш, мамо, — сказала вона, — Мирослав насправді дуже хотів, щоб ти почувалася тут господинею і  матір’ю.

Марина Степанівна взяла тістечко, уважно його оглянула і хитро подивилася на зятя.

 — Ну добре, Мирославе. Мир так мир. Але блокнот свій не викидай.

— Це чому? — здивувався він.

— Записуй туди рецепти, які я тобі буду диктувати. Ти ж казав, що хочеш навчитися мій фірмовий борщ готувати? Ось і будеш відпрацьовувати «провину» за те, що три дні з мене дурепу робив.

Уся сім’я вибухнула сміхом.

У квартирі Ковальчуків знову субота. Марина Степанівна сиділа у кріслі, а поруч Мирослав розкладав на столі нову настільну гру.

— Мирославе! — суворо каже теща.

Зять здригнувся, але за звичкою посміхнувся: — Слухаю, Марино Степанівно!

— Чому ти знову купив ці цукерки з лікером? Ти ж знаєш, що я їх люблю найбільше! Ти спеціально хочеш, щоб я фігуру зіпсувала і не змогла на весілля твоєї сестри піти в тій синій сукні?

Мирослав підморгнув дружині. 

— Мамо, це був хитрий план, щоб ви більше танцювали і швидше спалили калорії! Перерозподіл енергії, так би мовити.

— Ох і зміюка ти, Мирославе! — весело відказала Марина Степанівна. — Весь у тещу! Давай уже свою гру, подивлюся, як я тебе сьогодні в «Монополію» розгромлю.

А на стіні, в гарній рамці, досі висить той самий саморобний кубок із фольги. Але тепер він підписаний інакше: «За мужність у боротьбі за сімейний спокій». І підпис знизу: «Від вдячного зятя та роззброєної тещі».