Володимир глянув на годинника — він терпіти не міг людей, що запізнюються. Загалом, останнім часом йому якось не щастило з секретарками. Спочатку, коли він тільки починав розкручуватися, у нього була Людмила — нормальна, кмітлива дівчина.
І працювала, здавалося б, добре. Але потім, коли стало зрозуміло, що справи Володимира різко пішли вгору, вона все правильно оцінила й вирішила закохатися в боса. Причому так, щоб у Володі не залишилося жодних шансів.
Навіть повірив на якийсь час у її почуття й навіть почав уже уявляти, яка сім’я в них могла б вийти. А потім… потім вони були разом, і йому подзвонив заступник з якимось робочим питанням. Ну, поговорили, і Володимир сказав: «Ні, Міша, відмовся. Не так уже й багато тих грошей, а в Марокко я не хочу». Поклав слухавку й побачив дивний погляд Люди.
— Ти що, серйозно відмовився від контракту?
— Ну так.
— Що з тобою? Ти ненормальний, хворий! а Корчиш з себе не зрозуміло кого, можливість заробити на нормальну машину для своєї дівчини — упускаєш.
Вони потім ще трохи поговорили і йому стало все зрозуміло.
Загалом, у самий розгар роботи він залишився без секретарки.
Місяці два папери збиралися, а ноутбук просто перегрівався від перевантаження. Прийшла Наташа, швидко допомогла з усім розібратися й одразу ж злила всі його контакти конкурентам. Знову без секретарки. Потім були ще дві дівчини. Він навіть не пам’ятав, як їх звали, бо пропрацювали вони у нього зовсім нічого — десь по декілька тижнів. От у такій метушні минув рік.
Потім прийшла Анфіса Сергіївна — відмінна секретарка. Жінка розумна, порядня. Усе в неї завжди було розкладено по поличках. Могла знайти будь-який папірець за тридцять секунд. Але вона взагалі не дружила з ноутбуком — навіть не знала, де кнопка увімкнення. Володимир був задоволений нею. Ну так, доводилося проводити трохи більше часу перед монітором, але його секретарка знаходила документ на стелажі швидше, ніж він у ноутбуці.
Вони пропрацювали майже п’ять років. Анфіса Сергіївна звільнилася. Її провели з пошаною. Жінці виповнилося сімдесят, і вона вирішила присвятити час, що залишився, онукам.
Зараз Володимир чекав на потенційну секретарку на співбесіду — вже третю за цей тиждень. Він розумів, що відмовить і цій. Запізнення на десять хвилин було неприпустимим.
«Це буде не секретарка, а незрозуміло хто», — думав він і з нетерпінням поглядав на годинник. Через півгодини в нього була зустріч. Більше він чекати нікого не буде.
Володимир уже виходив із кабінету, як носом до носа зіткнувся з дівчиною. Вона дивилася на нього переляканими очима.
— Вибачте, будь ласка. Розумію, це не виправдання. Тим більше, коли йдеш на першу співбесіду, та й звучатиме це смішно, але я запізнилася, тому що переводила бабусю через дорогу.
Володимир глянув на годинника.
— І де ж ви знайшли таку дорогу, щоб запізнитися майже на півгодини?
Дівчина відчайдушно замотала головою.
— Та ні, дорога була звичайна, нормальна. А от бабуся — не зовсім. Я зрозуміла, що вона не тямить, хто вона і де, ми вже були на тому боці. Довелося вести її назад, бо в кишені у неї лежав папірець з адресою.
— Зрозуміло. Дуже цікаво послухати про ваші пригоди, але вибачте — мені ніколи.
Дівчина округлила і без того величезні темні очі. Вочевидь, якби не її запізнення, Володя, найімовірніше, взяв би її одразу: погляд розумний, обличчя інтелігентне.
Він думав, що вона почне благати його, а та, поглянувши на годинник, скрикнула: «Ой, мені теж!» — і вискочила на вулицю навіть швидше, ніж сам Володя. Він лише головою похитав: «Ото молодь…». Хоч і сам він ще не настільки далеко пішов. Працювати почав рано, тож нещодавно йому виповнилося тридцять два.
Володимир зітхнув. «Мабуть, все, що не робиться — все на краще. Значить, така секретарка йому була точно не потрібна».
Він вийшов з офісу, подумки перевіривши чи нічого не забув. От-от він підпише контракт, а потім почне розвиватися далі. Взагалі, він не дуже розумів, чому така велика фірма захотіла взяти саме його в компаньйони.
Ну так, він не зовсім дрібна рибка, але є акули й значно серйозніші. «Дивно, звичайно», — думав він. От якби в нього був секретар, він би попросив знайти всю інформацію про цю фірму, але секретаря не було, тож він вирішив, що почитає про фірму потім. Загалом він і так знав, чим вона займається, який у неї оборот.
У ресторан приїхав першим, сів за столик, що був заброньований, і став ще раз переглядати документи. До нього зараз же підійшов господар закладу.
— Володимире Анатолійовичу, може, кави?
— Спасибі, Сергію Андрійовичу. Так, кави можна.
І знову поринув у папери. Щось у них йому не подобалось, але він не міг зрозуміти що.
— Ваша кава.
Який приємний голос! Він підвів голову. Губи вже складалися в усмішку, але перед ним стояла та сама дівчина, що запізнилася на співбесіду. Вона дивилася на нього в здивуванні, а він — на неї.
— Ви?.. І ви тут?
— А що, працювати не у вас заборонено законом?
Володя аж задихнувся.
— Та ні, не заборонено. Просто не розумію, навіщо вам робота, якщо ви вже працюєте.
— Я шукаю роботу за фахом. Ну, як ви не розумієте? Я ж вчуся, і не на офіціантку!
— А, ну так, як же це я відразу не зрозумів?
Володимир постарався приховати усмішку, а потім помітив, що дівчина, яка все ще тримала каву в руках, розглядає його документи.
— А вас не вчили, що зазирати в чужі документи нечемно?
Дівчина подивилася на нього.
— Ви серйозно збираєтеся працювати з цією фірмою?
Володимир розсміявся.
— Дівчино, ідіть займайтеся своїми справами.
— Ось у вас тільки забула запитати, що мені робити.
У цю мить у зал увійшли люди, з якими Володя мав підписати контракт. Він підвівся їм назустріч, а вона випадково розлила каву на всі його документи. Володимир ахнув, потім закричав:
— У вас не тільки голова дирява, а й руки-крюки! Що ви наробили?
На шум вибіг директор ресторану, за секунду оцінив усе, що сталося, і гримнув:
— Ти звільнена! Збирай речі — і щоб твоєї ноги тут більше не було!
Володимир розумів: ніяких переговорів сьогодні, звичайно, не буде. Весь день зіпсовано. Він вибачився перед партнерами, сказав, що передзвонить найближчим часом, згріб папери й вийшов із ресторану. Усередині в нього все кипіло.
Вирішив повернутися в офіс. Сам роздрукує цю угоду, а заодно почитає про цю фірму. І що ту божевільну так обурило?
Володя налив собі чогось міцного й сів за ноутбук. Перед очима стояли її зухвалі очі. А губи… Які в неї були красиві губи — пухкі, але з чітким контуром. Володя навіть головою похитав: «Чого це я? Дівчинка зовсім молоденька, до того ж неадекватна якась». Що там господар ресторану казав? Випускниця дитячого будинку.
«Ну, цим усе сказано. А от вчиться десь… Брешуть вони всі, хто з дитячого будинку. Недаремно ж у народі про них говорять».
Володимир відкрив договір і став перечитувати.
«А це що таке?»
Він знайшов у інтернеті інформацію про фірму, потім подзвонив кільком знайомим і сидів, мовчки втупившись у монітор.
«От тобі й на!.. Якби він підписав той контракт, навряд чи зміг би далі бути успішним бізнесменом». Після укладення договору з цією фірмою багато хто вже полягли смертю хоробрих.
Він засидівся до ранку, переробляючи договір так, як потрібно було йому. Довелося викликати з дому юриста, попередньо добряче його відчитав за те, що той цього не помітив. Хоча юридично все було оформлено правильно. Тут, звичайно, його провина — надто довіряє людям.
Вранці він відправив новий договір потенційним партнерам з поміткою, що дещо підправив. Відповідь прийшла досить швидко. Володимир всього годину подрімав у кабінеті на дивані. Потенційні партнери відмовилися від співпраці без пояснень.
«Так… А дівчину звільнили. А вона ж, якщо подумати, врятувала мені справу. І мене самого».
Він одягнувся й поїхав до ресторану. Господар довго не міг збагнути, чого від нього хочуть. Він же її звільнив — які до нього претензії? Він же не може відповідати за всі криві руки на світі.
— Та мені не треба ні за що відповідати. Чи не могли б ви дати мені адресу тієї офіціантки? Мені дуже треба.
— Взагалі-то, це не за правилами, але для вас зроблю виняток.
Так що за десять хвилин у Володі в руках був папірець із адресою Соні. Так звали дівчину.
Вона відчинила двері й завмерла.
— Ви?.. Вам чого?
— Соню, будь ласка, вибач мене. Я повів себе погано. І… дякую. Я вивчив все про ту фірму, і виходить, що ви мене врятували. Можна увійти?
Дівчина усміхнулася — без усякого єхидства, абсолютно щиро.
— Проходьте, тільки у мене тут не палаци.
Володя увійшов у маленьку квартирку. Було чистенько, холодно й бідно.
— Це вам від держави?
Вона кивнула.
— Так. Опалення дуже погане, а так жити можна.
— А ви десь вчитесь?
— Так. Так, ще пару курсів залишилося, тому й хотіла змінити роботу. Не вистачає на життя. А у вас гарна зарплата. Але ви не подумайте, я не ображаюся. Я б, напевно, теж себе на вашому місці не взяла.
Володя розсміявся.
— А це чому?
— Та я ж вічно суну носа не в свої справи. А ще в мене руки-крюки.
Чоловік нахмурився.
— Соню, ну я ж вибачився. І мені здається, каву ви упустили не випадково.
Вона розсміялася.
— Точно. Правда, не думала, що мене звільнять. Ну, вже як вийшло.
— А чи можу я запитати, чому ви вирішили мені допомогти? Не думаю, що ви всім каву на документи проливаєте.
І тут Соня почервоніла й скривилася від досади. Мабуть, у її плани зовсім не входило, що їй зададуть таке питання. Вона зовсім зніяковіла. А в Володі раптом піднявся настрій. Він підвівся.
— Соню, ви ще хочете працювати в мене секретаркою?
Дівчина кивнула.
— Тоді чекаю на вас завтра в офісі. Поговоримо, обговоримо графік, обов’язки — і приступайте.
Він дістав гаманець і простягнув гроші.
— Це премія. За допомогу. Жодних відмов. У нас дрес-код, тож прикупіть собі костюм. Завтра чекаю о дев’ятій.
Наступного дня без двох хвилин дев’ята він вийшов у вестибюль. «Невже знову запізниться?» Туди-сюди шастав народ. До нього підійшла незнайома чарівна дівчина.
— Доброго дня, — усміхнулася вона, і це виявилася Соня.
Володимир роззявивши рота так і стояв. На ній був діловий костюм, макіяж стриманий – дуже її змінив.
— Ну, доброго дня… Е-е… підемо до мене в кабінет.
Він не міг почати розмову. А Соня з цікавістю спостерігала за ним. Нарешті заговорила сама.
— Мене звуть Софія Миколаївна. Мені двадцять два роки. Я навчаюся заочно на економіста, і мені потрібна робота.
Володя розсміявся.
— Ох, знову ви мене врятували. Я як побачив вас, так і дихати розучився. Дякую. Соня, ви не просто чарівні, ви прекрасні.
Ось тут зніяковіла вже вона, а Володя дивився на неї із здивуванням. Вона знову почервоніла — отже, йому не здалося минулого разу. «Хіба в нашому світі ще залишилися дівчата, що вміють червоніти?»
Соня миттєво влилася в колектив. Вона була доброю, веселою, і Володя з ревнощами спостерігав, як його співробітники один за одним носили їй каву та цукерки. А з ним вона завжди була стриманою, наче людиною без емоцій. Володя розумів: усередині нього щось відбувається. І це йому якось не дуже подобалося. Колись він уже був закоханий, і ні до чого доброго з цього не вийшло.
Минуло півроку. Якось друг запитав його:
— Володь, а в тебе зі здоров’ям усе гаразд? Виглядаєш не дуже. Схуд.
Володимир зітхнув.
— Та ні, з головою все погано. Уявляєш? Закохався у власну секретарку. Вона молода, а я вже майже пеньок старий.
Друг розсміявся.
— У тридцять два вже пеньок? Ну так, Володь, згоден. З головою в тебе й справді не дуже.
— А тобі смішно? Мені що робити?
— А вона знає?
— Та що ти? Ні, звичайно.
— Ну тоді точно знає. А ти не пробував поговорити з нею? Ну, хоч зрозуміти, що вона до тебе відчуває.
Володя здивовано подивився на друга. Той усміхнувся.
— Зрозуміло. Бачу, одним холостяком у нашому світі скоро стане менше.
Соня й Володя одружилися через два місяці. Володимир був готовий того ж дня, коли дівчина після його пояснень зізналася, що закохалася в нього ще тоді, у ресторані. Але Соня сказала, що він має ще раз усе зважити, бо він — бізнесмен, а вона — лише вихованка дитячого будинку.
Він був згоден на все: почекати чи одружитися одразу — аби вона не передумала й завжди була поруч.
