— Ви приїхали на моє весілля просто поїсти? – наречена запитала у родичів напряму
«Мало того, що вони зіпсували свято, так ще й тепер поливають мене брудом за це!» – обурювалася Аліса. Єдине, що тішило, — все це вже позаду.
Аліса зайшла вже до п’ятого весільного салону, але ідеальної сукні так і не знайшла. То ціна була захмарною, то фасон занадто простим, то просто не відчувала, що воно – те саме. В її уяві був чіткий образ ідеальної сукні, і вона не збиралася від нього відмовлятися.
— Можливо, вам підійде це? – продавчиня-консультант вказала на пишну сукню, розшиту бісером.
— Ні, надто кричуща, – відповіла Аліса.
— А ось ця? – запропонувала консультантка варіант на тонких бретелях із мінімальним декором.
— Хм… – Аліса підійшла ближче. – А ось це вже цікаво, – сказала вона і попрямувала до примірочної.
Кілька тижнів тому Сергій, її хлопець, освідчився їй, і тепер дівчина не могла думати ні про що, окрім весілля. Вони познайомилися в університетському гуртожитку на черговій вечірці, куди випадково зайшов і Сергій. Аліса одразу звернула увагу на усміхненого хлопця з копицею кучерявого волосся. Вона була скромною і невпевненою у собі, тож не наважилася першою заговорити.
— Привіт, можна з тобою познайомитися? — Сергій зробив перший крок.
— Так, звісно, – сором’язливо відповіла дівчина. — Мене звати Аліса.
— А мене Сергій, – він широко усміхнувся, і Аліса засоромилася ще більше.
Вона приїхала з маленького провінційного містечка, щоб вступити до університету. Начитавшись книг про велике й світле кохання з першого погляду, Аліса мріяла, що й з нею таке станеться. Тому до випадкової зустрічі з Сергієм поставилася серйозно – і не прогадала. Їхні стосунки справді нагадували історії з улюблених книг, але без зайвого пафосу.
Після закінчення університету Сергій влаштувався менеджером із продажу в друкарню, а Аліса — редакторкою у маленьке видавництво. Вони зняли квартиру і повністю занурилися у спільне життя. Аліса з нетерпінням чекала на пропозицію, їй хотілося відчути себе принцесою з казки. І коли Сергій нарешті наважився, її щастю не було меж.
— Мамо, Сергій покликав мене заміж! – радісно кричала Аліса у слухавку.
— Вітаю, яка радість! – підтримала доньку Анна Леонідівна.
— Ми вирішили влаштувати весілля у липні, – захоплено тараторила Аліса. — Стільки всього треба зробити, головне — встигнути!
— Ти тільки зі списком гостей не зволікай, люди повинні заздалегідь підготуватися до такої важливої події, — слушно зауважила Анна Леонідівна.
— Ти маєш рацію, сьогодні ж ввечері цим і займусь, — погодилася Аліса.
Попри мрію про розкішне весілля, вона чудово розуміла, що їм із Сергієм не вистачить на це грошей. Тож вирішила, що вони покличуть лише найближчих, зате відсвяткують по-справжньому весело.
— Ну що, список гостей уже склала? — запитала Анна Леонідівна, зателефонувавши доньці наступного дня.
— Так, залишилося тільки з запрошеннями розібратися, — відповіла Аліса.
— А кого ти кличеш з нашого боку? — поцікавилася мати.
— Зараз, зачекай, — Аліса взяла список зі столу й почала зачитувати імена.
— А дядько Коля з тіткою Галею? — запитала Анна Леонідівна, коли донька завершила перелік.
— Мамо, я їх бачила всього пару разів у житті, навіщо мені їх на весілля кликати? — здивувалася Аліса.
— Як це навіщо? — обурилася мати. — Вони ж теж твої родичі.
— Ой, мамо, які вони родичі, — скептично усміхнулася Аліса. — Сьома вода на киселі. Ти ж і сама не на всі свята їх запрошуєш, то чому я маю?
— Ні, ти не права, – заперечила Анна Леонідівна. — Весілля — це не просто свято, таке буває раз у житті.
— Ну і що? — Аліса не змінила своєї думки. — Я їх майже не знаю, навіщо вони мені на святі?
— Доню, я не так тебе виховувала, — з докором сказала Анна Леонідівна. — До своєї родини не можна так легковажно ставитися. Ти зобов’язана їх запросити, а то як я потім їм у вічі дивитимуся?
— Гаразд, якщо це так важливо… — неохоче погодилася Аліса, додаючи до списку ще два імені.
— От і добре, а то вигадала теж, — зраділа мати, відчувши свою перемогу.
Аліса сподівалася, що два зайвих гостя не надто вплинуть на весільний бюджет, але несподівано з’ясувалося, що одного запрошення дядькові Колі й тітці Галі буде замало.
— Доню, їм треба зняти готель і оплатити квитки на поїзд, — сказала Анна Леонідівна під час чергової розмови.
— А це ще навіщо? – обурилася Аліса.
— Ти ж знаєш, вони не багаті люди, такі витрати їм не по кишені, — пояснила мати.
— Ну то нехай не приїжджають, я ж не наполягала, — спокійно відповіла Аліса.
— Доню, ну так не можна, ти ж їх уже запросила, — з нотками осуду у голосі сказала Анна Леонідівна. — Вони знають, що Сергій добре заробляє, інакше б не просили.
— З чого вони взяли, що він добре заробляє? — здивувалася Аліса.
— У великих містах люди не бідують, — відказала мати.
— Мамо, ну ти ж знаєш, як ми живемо, — Аліса не очікувала почути таке від матері.
— Знаю, але у будь-якому разі, краще, ніж дядько Коля з тіткою Галею. Тож подбай, будь ласка, про квитки та готель, — не відступала Анна Леонідівна.
Через усі ці проблеми з гостями весільний настрій Аліси був уже не таким піднесеним, як на початку.
— Чого ти така заклопотана? — запитав Сергій, помітивши, як наречена задумливо дивиться в нікуди.
— Тепер мама просить, щоб ми оплатили для дядька Колі й тітки Галі готель і квитки на поїзд, — відповіла Аліса.
— Тільки їм? — уточнив Сергій. — Інші гості самі добираються?
— Так, — кивнула Аліса.
— А чому до них таке особливе ставлення? — здивувався Сергій.
— Це вже у мами треба питати, — пробурмотіла Аліса. — Сама не розумію, чому вона так за них переймається.
— Ти вже погодилася? — запитав наречений.
— Можна й так сказати. Ти ж розумієш, якщо я відмовлюся, мама все одно мене вмовить.
— Ну, тоді не засмучуйся, — Сергій обійняв Алісу за плечі. — Знайдемо ми десь ці гроші, тільки не хвилюйся.
— Дякую, — сказала Аліса, вдячно дивлячись на нареченого.
Поїзд поступово набирав швидкість, залишаючи позаду перон з юрбою проводжаючих.
— Галя, ти мій костюм взяла? —– раптом згадав дядько Коля й занепокоєно глянув на дружину.
— Взяла, звісно, я ж не ти, я все пам’ятаю, — невдоволено відповіла тітка Галя.
— Дивись, не можемо ж ми вдарити обличчям у бруд, їдемо у велике місто, це тобі не абищо.
— Ох, як же мені цікаво на її чоловіка подивитися, — задумливо мовила тітка Галя, дістаючи з сумки бутерброди з ковбасою.
— Та що там дивитися — просто багатенький задавака, — зневажливо буркнув дядько Коля.
— Мене ось більше банкет цікавить, чим нас здивують? — він мрійливо прикрив очі.
— Сподіваюся, не холодцем, його я й удома поїсти можу, — сказала тітка Галя. — А що ми з подарунком вирішили? У них, мабуть, ціни високі, треба було щось із дому везти.
— Ще чого, — пирхнув дядько Коля. — Як же ми можемо заздалегідь подарунок купити, якщо поки не знаємо, який банкет буде? От на яку суму наїмо, стільки їм у конверті у кінці весілля й подаруємо.
— Коля, ти в мене ще той економіст, — розсміялася тітка Галя.
— Аякже! — самовдоволено відповів дядько Коля.
У день весілля дядько Коля натягнув свій найкращий і єдиний костюм, а тітка Галя — яскраво-зелений сарафан, який позичила у сусідки.
— Ти тільки поглянь, чим не аристократи? — самозакохано сказав дядько Коля, оцінюючи своє відображення у дзеркалі.
— Ходімо, аристократе, ми вже запізнюємося, — фиркнула тітка Галя, підхоплюючи блискучий клатч під руку.
— Я думав, ресторан буде більший… — розчаровано мовив дядько Коля, коли їх разом з іншими гостями привезли до банкетної зали після реєстрації.
— Ну так, досить скромно, — погодилася з ним дружина.
— А де їжа? — дядько Коля озирнувся довкола. — Самі бутерброди, та й ті крихітні… Скільки ж таких треба з’їсти, щоб наїстися?!
— Може, їжу пізніше принесуть? — припустила тітка Галя, яку теж не вразило розмаїття частувань.
Але нічого більше не принесли, з’ясувалося, що замість банкету молодята вирішили організувати фуршет. Час від часу до гостей підходили офіціанти та приносили невеликі порції салатів і закусок.
— Галя, ну більше кількох тисяч дарувати не варто, а може, й того менше, — сказав дядько Коля, колупаючи виделкою салат із морепродуктами.
— Наливають, як кіт наплакав, годують якимись незрозумілими продуктами… Які ще кілька тисяч? — погодилася з чоловіком тітка Галя. — Та нічого ми їм не подаруємо за таке свято.
— Ой, ти глянь, там що, просто так їжу роздають? — пожвавішав дядько Коля, показуючи пальцем у бік бару.
— По-моєму, так, — примружившись, відповіла тітка Галя.
— А там що, безкоштовно годують? — поцікавився дядько Коля в офіціанта, який саме забирав порожню тарілку.
— Так, це безлімітний бар, — відповів молодий чоловік.
— Галя, до безлімітного бару треба триматися ближче. Ходімо-но змінимо локацію, — і дядько Коля потягнув дружину до іншого столика.
З цього моменту подружжя почало веселитися на повну. Вони раз у раз бігали за новими закусками й вимагали у бармена наповнювати келихи до країв. Урешті-решт, безлімітне ігристе дало про себе знати, і дядько Коля з тіткою Галею пішли у відрив. Вони танцювали з таким ентузіазмом, що решта гостей намагалася триматися від них подалі, щоб ненароком не потрапити під одне з їхніх запальних па.
— Ти куди дивишся?! Совість май при живій дружині! — загорлала через увесь танцпол тітка Галя, помітивши, як дядько Коля проводжає поглядом одну з родичок Сергія.
— Галю, ну що ти знову вигадала?! — невдоволено зиркнув на неї чоловік.
— Я вигадала?! Ах ти ж… — тітка Галя невдоволено глянула на чоловіка.
Аліса спостерігала за всім цим, кортаючи себе за те, що піддалася на вмовляння матері та покликала цих людей на такий важливий для неї день. Вона стримувалася з усіх сил, але коли помітила високі стоси маленьких тарілочок за столом дядька Колі й тітки Галі, а потім почула їхню чергову сварку, терпець їй урвався.
— Ви до мене на весілля просто поїсти приїхали?! — прямо запитала наречена.
— Це що за докір? — гикнув дядько Коля.
— Ви тільки й робите, що сваритеся та бігаєте до бару, а мене навіть не привітали.
— Як тобі не соромно? Прийшла подарунок випрошувати?! — із засудженням поцікавилася тітка Галя.
— Я прийшла вимагати поваги, — холодно відповіла Аліса. — Ви не культурно поводитеся: грубо висловлюєтеся, хоча тут є діти, заливаєте у себе літри міцних напоїв, а соромите при цьому мене.
— Ой, гляньте, яка міська панянка! — захихотіла тітка Галя, штовхаючи чоловіка.
— Отже, так, — твердо сказала Аліса. — Готель оплачено лише на одну ніч, і продовжувати ми його не будемо.
— Ясно, зовсім ви тут на широку ногу живете у своєму великому місті, — буркнув дядько Коля, вислухавши племінницю.
— Так-так, гроші людей псують, — погодилася тітка Галя. — Коля, поїхали звідси, раз нам тут не раді. — Вона підвелася з-за столу й похитуючись рушила до виходу.
— Поїхали, — підтримав її дядько Коля й так само невпевнено пішов слідом.
— Усе добре? — Сергій підійшов до Аліси.
— Так, вони їдуть, — з полегшенням зітхнула вона.
— Напевно, сильно образилися, — припустив Сергій, дивлячись їм услід.
— Мені байдуже. Це вони нам свято зіпсували, а не навпаки, — сердито відповіла Аліса.
— Розслабся, ніхто нічого не зіпсував, — спробував заспокоїти її Сергій. — Ми з тобою одружилися, і це головне.
— Так, ти маєш рацію, — погодилася Аліса, і її настрій одразу поліпшився.
Дорогою додому дядько Коля й тітка Галя ні на хвилину не переставали сварити Алісу.
— Ну як так можна було вчинити, вигнати рідних людей із весілля?! Це ж ненормально! — обурювалася тітка Галя.
— Велике місто всіх псує, — підтакував їй дядько Коля. — Тільки про гроші й думають.
Жодного конверта з грошима вони, звісно, не залишили, вирішивши, що таке “свято” не варте ані копійки. А поїздка на весілля Аліси ще довго залишалася головною темою їхніх розмов, навіть з іншими людьми.
— Ти уявляєш? І нормально не нагодували, і з гулянки вигнали! — скаржилася тітка Галя сусідці, повертаючи їй сарафан.
— Та ти що?! — обурилася та. — Ох, і молодь пішла, особливо у великих містах!
— Ага, ще й вітання з нас вимагала. Уявляєш, яка меркантильна особа виросла?
Аліса ж зовсім не відчувала провини. Після того, як родичі поїхали, вона нарешті почала щиро насолоджуватися весіллям, не переймаючись, що хтось влаштує чергову сварку. Вона кружляла із Сергієм у повільному танці й відчувала себе тією самою принцесою з улюблених дитячих казок.
