«Ви привели в мою квартиру чужу жінку з рулеткою, поки мене не було вдома, і вже ділите мої стіни на шматки? Галино Петрівно, запам’ятайте: цей поріг — межа, яку ви більше ніколи не переступите, навіть якщо ваш Вітя вирішить продати останню сорочку!»

«Ви привели в мою квартиру чужу жінку з рулеткою, поки мене не було вдома, і вже ділите мої стіни на шматки? Галино Петрівно, запам’ятайте: цей поріг — межа, яку ви більше ніколи не переступите, навіть якщо ваш Вітя вирішить продати останню сорочку!»

— А куди ти подінеш цей сервант? Він же дубовий. Зараз таких не роблять.

Галина Петрівна постукала масивним, унизаним перснями пальцем по лакованій стільниці. Звук вийшов глухий, важкий, як удар каменем об дно колодязя.

— Викинеш чи продаш за копійки цим перекупникам?

Вечеря не залагодилася від самого початку. Бо присутність свекрухи на кухні створювала відчуття, що кисню в кімнаті стало вдвічі менше. Галина Петрівна сиділа навпроти, займаючи собою, здавалося, половину простору. Вона була жінкою кремезною, збитою, немов старий комод, який неможливо зрушити з місця. На ній була строката блузка з люрексом, що різав око, а важкі сережки відтягували мочки вух майже до плечей.

— Ми не збираємося нічого продавати, Галино Петрівно, — нарешті проковтнувши шматок, сказала Юля.

Голос у неї був низький, трохи захриплий від років роботи на логістичному складі, де щодня доводилося перекрикувати шум навантажувачів.

— І сервант цей стоїть тут із дев’яностого року. Хай стоїть.

— Ось саме! — підхопила свекруха, і в її очах, густо підведених синім олівцем, блиснув хижий вогник. — Стоїть і місце займає. А могла б тут дитяча колиска стояти або, скажімо, диванчик для гостей. Вітенька, наприклад, приїде, а покласти ніде.

Олег, чоловік Юлі, сидів, уткнувшись у тарілку. Він був повною протилежністю матері: жилястий, із обвітреним обличчям і вічно темними від мазуту нігтями, які не відмивала жодна хімія. Він працював на грейдері, втомлювався і зараз хотів тільки одного — тиші. Але тиша в цьому домі стала дефіцитом відтоді, як Галина Петрівна вирішила, що в неї «серце пустує» і їй треба частіше бувати у рідні.

— Вітя дорослий чоловік, — буркнув Олег, не піднімаючи голови. — Зніме готель, якщо приїде.

— Готель?! — сплеснула руками свекруха. — Ти чуєш, Юлю? Рідний брат — і в готель! У нього зараз складний період. З роботою не ладиться. Дружина ця його… пішла, хвостом крутить. Йому підтримка потрібна, опора. А ви у своїх хоромах закрилися — двокімнатна квартира, майже центр міста, а живете вдвох як сичі.

Юля відклала виделку.. Вона знала, до чого йде ця розмова. Це був уже третій захід за місяць.

— Галино Петрівно, давайте на чистоту. Вітя не просто «в гості» хоче. Ви знову про обмін?

Свекруха підтиснула губи, що були нафарбовані яскраво-морквяною помадою, яка лишала жирні сліди на горнятах.

— Не обмін, а оптимізація, — вагомо промовила вона. — Я тут прикинула. У мене знайома ріелторка є, Лариса. Хватка жінка, зубата. Вона каже: якщо вашу цю продати, та додати те, що в мене на книжці «поховальні» лежать, можна взяти дві однокімнатні. Одну вам — у новобудові на околиці, там повітря свіже, ліс поруч. А другу Віті. Йому старт потрібен.

Юля відчула, як усередині починає закипати холодна лють. Не істерична, а важка, як чавунна болванка. Ця квартира дісталася їй не від доброї феї. Це був спадок від діда — важко хворої людини, за якою вона доглядала п’ять років, поки вся інша рідня, включно з батьками, воліла «любити дідуся по телефону». Вона міняла йому памперси, мила пролежні, слухала марення та прокляття. Ця «двушка» була просякнута її потом і сльозами.

— Олеже? — Юля подивилася на чоловіка.

Той повільно підняв погляд. У його очах читалися втома і благання: «Тільки не починай». 

— Мам, тема закрита, — сказав він глухо. — Ми нікуди не поїдемо. Юля тут виросла. Тут робота поруч. Який ліс? Яка околиця? Мені до бази звідти дві години пиляти.

— Так роботу зміниш! — тут же парирувала Галина Петрівна. — Ти рукастий, усюди візьмуть. А Віті жити ніде. Він зараз у гуртожитку. Там сусіди до чарки прикладаються. Ти хочеш, щоб твій брат спився?

— Вітя зіп’ється, навіть якщо його в іншу країну вивезти, — відрізала Юля.

Повисла пауза. Така щільна, що хоч ножем ріж. Галина Петрівна повільно, театрально схопилася за ліву сторону грудей.

— Ось, значить, як… — просипела вона. — Ось вона, повага. Я до вас з усією душею. З пиріжками…

— Пиріжки були з магазину, — машинально поправила Юля.

— З турботою! А ви егоїсти. Сидите на метрах, як собаки на сіні. А Вітенька — він же творчий, йому просто не щастить!

— Галино Петрівно, — Юля встала з-за столу. Вона була в старих джинсах і розтягнутій футболці, але зараз випрямилася так, що здавалася вищою за масивну свекруху. — Віті тридцять чотири роки. Його «творчість» — це ігрові автомати й борги в мікрозаймах. Ми закривали його борг минулого року. Пам’ятаєте гроші, які ми на машину відкладали?

— То було непорозуміння! Його підставили! — верескнула свекруха, миттю забувши про «хворе» серце.

— Досить! — Олег вдарив долонею по столу. Чашки підскочили. 

— Мамо, досить. Ніхто квартиру продавати не буде. І Вітю сюди селити не будемо. Він минулого разу у нас жив тиждень — у мене набір інструментів зник. Bosch, між іншим.

Галина Петрівна встала. Обличчя її пішло червоними плямами. Пудра забилася в зморшки, роблячи її схожою на розлюченого клоуна.

— Ну добре. Добре, синку. Згадаєш мої слова, коли сам допомоги попросиш. А ти… — вона ткнула пальцем у бік Юлі. — Не радій. Життя довге, земля кругла.

Вона схопила свою сумку — величезний баул зі шкірозамінника — і вийшла в коридор. Грюкнула дверима так, що з стелі посипалася штукатурка.

Минуло два тижні. Осад від тієї розмови осів на дно, як муть у старому графіні, але вода чистішою не стала. Олег ходив похмурий, із матір’ю розмовляв по телефону однослівно: «Так. Ні. Живі. Працюю».

Юля відчувала: щось назріває. Галина Петрівна була не з тих, хто відступає. Вона була як танк: якщо не проїде прямо, то об’їде з флангу.

У середу Юля повернулася з роботи раніше. На складі прорвало трубу, і їх відпустили, поки аварійка порався з вентилями. Вона піднімалася сходами, мріючи про гарячий душ. Ключ звично ковзнув у шпарину, але не повернувся — двері були незамкнені.

Серце впало в район шлунка. Олег мав бути на зміні до восьмої. Невже злодії?

Юля тихо штовхнула двері. У передпокої стояло чуже взуття: стоптані брудні кросівки й жіночі чоботи, знайомі до болю. А ще пахло чужими парфумами — різкими, солодкими, як дешева карамель. З кухні долинали голоси.

— Ну, проводка, звісно, стара, алюміній, міняти треба. — говорив незнайомий скрипучий жіночий голос. — Вікна теж не пластик, а дерево, хоч і фарбоване. Підлога рипить. Галино, тут ціну ломити не можна. Якщо швидко хочемо, треба демпінгувати.

— Ларочко, так нам же головне, щоб на дві вистачило, хоч які, — голос свекрухи звучав заїкувато. — Віті можна і студію, він невибагливий. А ці хай в область їдуть, там повітря.

— А тут несучу стіну зносити не можна? — втрутився третій голос, чоловічий, із хрипоцою. Вітя.

Юля відчула, як холодна лють заливає її від п’ят до макушки. Вона не стала роззуватися. Прямо в брудних черевиках пройшла коридором, залишаючи на лінолеумі чорні сліди.

На кухні була ціла делегація. Галина Петрівна сиділа на табуретці Юлі, по-господарськи розставивши лікті. Поруч, притулившись до підвіконня, стояв Вітя — худий, смиканий, з бігаючими очима. А посеред кухні з рулеткою в руках стояла незнайома жінка в шкіряному піджаку — та сама Лариса, ріелторка. Вона якраз заміряла відстань від плити до стіни.

Побачивши Юлю, Вітя поперхнувся. Лариса застигла. Стрічка рулетки з вереском згорнулася в корпус. Галина Петрівна повільно повернула голову. На секунду в її очах мигнув переляк, але тут же змінився нахабним викликом.

— О, Юляша прийшла! — протягнув Вітя, намагаючись усміхнутися. Усмішка вийшла кривою. — А ми тут це… чай п’ємо.

Юля стала у дверному отворі, схрестивши руки.

— Тільки я гостей не кликала. І господаря вдома немає. Звідки ключі, Галино Петрівно?

Свекруха поправила блузку. 

— В Олега взяла запасні. Сказала — квіти полию, поки ви на роботі, а то у тебе тут пустеля, все засохло.

Квітів у домі не було. У Юлі була алергія на землю в горщиках.

— У нас немає квітів, — сказала Юля льодяним тоном. — А хто ця жінка і чому вона вимірює мою кухню?

— Це Лариса Іванівна, фахівець, — Галина Петрівна встала, намагаючись зайняти якомога більше місця. — Вона просто дивиться, оцінює потенціал. Ми ж сім’я, Юлю! Маємо думати про майбутнє. Віті запропонували варіант бізнес відкрити — автосервіс. Йому потрібен капітал. Або житло під залог.

— Геть, — тихо сказала Юля. 

— Що? — перепитала Лариса, поправляючи окуляри. — Геть звідси. Усі троє.

— Ти як із матір’ю розмовляєш?! — вибухнув Вітя. — Квартира на Олега теж записана!

— Ця квартира отримана мною у спадок до шлюбу, — чітко, як удар батога, промовила Юля. — Олег тут тільки прописаний. Юридично у нього тут прав — нуль. Так що рота закрий, бізнесмен.

Вітя «здувся». Він явно не знав таких подробиць. Галина Петрівна почервоніла. 

— Ти… ти мого сина шматком хліба дорікаєш? Виганяєш? Ось Олег дізнається…

— Олег дізнається, — кивнула Юля. — Прямо зараз.

Вона дістала телефон, але дзвонити не довелося. Вхідні двері знову грюкнули. Олег повернувся раніше — забув перепустку. Він зайшов на кухню в робочій робі, що пахла соляркою. Побачив матір, брата, жінку з папкою… Побачив бліду дружину і брудні сліди на підлозі.

— Що тут відбувається? — запитав він тихо.

— Олежику! — кинулася до нього мати. — Твоя дружина нас виганяє! Ми просто зайшли, Лариса Іванівна хотіла глянути на планування… на майбутнє… А вона як собака!

Олег перевів погляд на брата.

 — Ти навіщо приперся?

— Брат, ну ти чого? — заскиглив Вітя. — Мати попросила. Тема є. Хату цю скинути, взяти дві менші. Різницю мені на розкрутку, я через рік поверну! Зуб даю!

Олег подивився на Ларису. Та, як досвідчена жінка, відчула, що пахне смаленим, і почала боком просуватися до виходу. 

— Я, мабуть, піду… Ви там самі сімейні питання вирішуйте.

Вона вислизнула. Олег підійшов до столу, де лежала зв’язка ключів. Та сама, запасна, яку він тримав у гаражі.

— Ти вкрала ключі, мам? — запитав він. Не закричав, а запитав так, ніби у нього всередині щось обірвалося.

— Не вкрала, а взяла! Я мати! Я маю право піклуватися про своїх дітей! — закричала Галина Петрівна. — А ця змія тебе обплутала! Вона тебе проти сім’ї налаштовує! Квартира їй дорожча за людей!

— Це квартира її, — сказав Олег. — Не наша. Не моя. Її. Коли ми в’їжджали, ремонт робили за гроші з продажу дідового гаража. Ти забула?

— Але ви ж сім’я! — не вгамовувалася мати. — А Вітя пропадає! Йому колектори дзвонять!

— Ах, колектори… — Юля усміхнулася. — А п’ять хвилин тому був автосервіс.

— Та яка різниця?! — Галина Петрівна вдарила кулаком по столу. — Йому гроші потрібні! Терміново, інакше вб’ють! А у вас двокімнатна в центрі простоює. Можна закласти! Кредит взяти під заставу! Юлю, підпиши папери, ми все виплатимо! Я з пенсії буду віддавати!

Ось воно. Не продаж, так застава. Зашморг на шию. Юля підійшла до столу, забрала ключі й поклала їх у кишеню. 

— Я без ваших порад розберуся, що мені робити зі своєю власністю. Жодних застав. Жодних Вітиних боргів. Якщо Вітя винен — хай іде вагони розвантажувати. Або ви, Галино Петрівно, свою квартиру продавайте.

— Моє не можна! — ахнула свекруха. — Це родове гніздо! Там тато помирав!

— А тут мій дід помирав, — сказала Юля. — І я за ним доглядала. Не Вітя. І не Олег.

— Олеже! — завила мати. — Скажи їй! Ти чоловік чи ганчірка?! Твого брата вб’ють!

Олег стояв посеред кухні. Мазут в’ївся в шкіру так глибоко, що руки здавалися виліпленими з темної глини. Він дивився на матір, яку боявся все життя, на брата-неробу, який завжди був улюбленцем, і на дружину, яка ніколи нічого не просила.

— Йдіть звідси, — сказав Олег. – Так, я чоловік, а не.ганчірка. Це – наша сім.’я. І квартира моєї дружини. Забирайтеся, і зачиніть двері з того боку. А ні, стоп! Мамо, ключі на стіл. А якщо ти зробила дублікат та вломишся так ще раз – викличу поліцію.

— Що?! — Галина Петрівна поперхнулася. 

— Йдіть обоє. І на роботу до мене не ходи.

— Ти… ти матір женеш заради цієї?!

— Мам, Вітя сам натворив справ. Хай сам розгрібає. А Юлю не чіпай. І дім цей не чіпай.

Вітя плюнув на підлогу. 

— Ну і йди ти, братику… підкаблучник.

Він рушив до виходу. Галина Петрівна застигла на порозі, дивлячись на сина з ненавистю. Інструмент зламався. Більше не слухається.

 — Прокляну, — прошипіла вона. — Щастя вам не буде. Задихнетеся у своїх метрах.

— Двері закрийте з того боку, — відповіла Юля.

Коли вхідні двері захлопнулися, у квартирі настала дзвінка тиша. Було чути, як капає вода з крана. Олег важко опустився на табуретку, сховав обличчя в долонях. Плечі його здригалися — він не плакав, просто видихав напругу, що збиралася роками.

Юля не стала його обіймати чи казати: «Все буде добре». Це було б брехнею. Добре не буде. Будуть дзвінки, прокльони від родичів, плітки. Вітя знову вляпається, а мати приповзе просити грошей, давлячи на жалість.

Вона просто взяла ганчірку і витерла плювок з підлоги. Потім витерла сліди брудних черевиків. Поставила чайник.

— Їсти будеш? — запитала вона буденно. — Макарони лишилися, можу з яйцем підсмажити.

Олег підняв голову. Обличчя в нього було сіре.

 — Буду. З яйцем. І замок треба змінити. Завтра вранці куплю.

— Купи, — кивнула Юля.

Вона розбила яйця на пательню. Жир зашкварчав. Запахло їжею, домом і спокоєм — крихким, відвойованим із боєм, але своїм.

— Юль… — покликав Олег. 

— Що? 

— Дякую. Що не вигнала мене разом із ними.

Юля подивилася на його мозолисті руки, на винуваті очі. 

— Їж давай, — сказала вона. — Охолоне.

За вікном починався дощ. Він барабанив по карнизу, змиваючи пил із міста. У квартирі було тепло, і вперше за довгий час по-справжньому тихо.

You cannot copy content of this page