— Ви просто уявіть: ці люди, яких мій чоловік навіть не пам’ятає, заявляються до нас у Київ без дзвінка, без мобільного зв’язку, ніби в’їжджають до нас, як у пансіонат! Але я не здамся. Вони думали, що це буде місяць безкоштовного відпочинку? Ні, це буде три дні жорсткого таймінгу та іронічного прайсу! Хай знають, що таке столичний графік!»
Сьогодні Віра була не своя. Вона погано спала, всю ніч переверталася, бо вчорашня подія геть вибила її з рівноваги.
— Максиме, скажи, а хто такі тітка Надя і дядько Петро з Криничівки? — запитала вона чоловіка за сніданком.
— Не пригадую таких, — відповів він, намагаючись зосередитися на каві.— А чому ти питаєш?
— Вчора ввечері, коли ти вже міцно спав, подзвонила якась жінка. Ти був виснажений, і я не стала тебе будити, хоча вона представилася твоєю двоюрідною тіткою з Криничівки. Як вона пояснила, їй ледь вдалося роздобути наш номер. Незрозуміло навіщо вона розповіла про те, що навіть довелося телефонувати якійсь Любі у Львів. Та, у свою чергу, подзвонила дружині якогось Миколи, і вже його дружина дала наш номер.
— А, Миколка? — Максим нарешті згадав. — Вона, напевно, мала на увазі мого двоюрідного брата, який живе у Львові. Але що далі?
— Це дуже цікаво, — уточнив Максим, заохочуючи. — Що цій тітці від нас потрібно було?
— Ой, ти не повіриш! — зі справжнім сарказмом промовила Віра. — Ця сама тітка заявила мені, що вони зі своїм чоловіком уже давно мріють відвідати столицю. І що наша сім’я дуже допоможе їм у цьому — побачити Київ!
Максим не сильно здивувався, лише похитав головою. — Справді?
— Так! «Добре, — каже, — що у нас у столиці рідня є, мій племінник Максимчик! Це така удача! Ми і Київ подивимося, і з племінником, і його родиною поспілкуємося, яких не бачили вже дуже давно», — ділилася з чоловіком Віра.
На відміну від незнайомої їй тітки чоловіка, вона зовсім не вважала цей факт удачею. Гостей Віра завжди приймала із задоволенням, але лише тих, кого сама запрошувала. А перспектива приймати у своїй київській квартирі цілковито чужих людей їй абсолютно не подобалася.
— Мені це не потрібно, Максиме. Я абсолютно не знаю цих людей. Та й ти, як зараз з’ясувалося, теж їх не знаєш. Ти навіть пригадати їх не зміг, — серйозно промовила дружина.
— Ну, скажеш «ні», то й «ні». Значить, не буде жодних гостей. І нема чого засмучуватися. Ми до себе нікого не запрошували, а отже, маємо повне право відмовити.
— Дякую за сніданок, кохана, все як завжди смачно, — промовив Максим, обіймаючи дружину. — Але як відмовити, якщо вони вже виїхали сьогодні рано-вранці, а завтра будуть тут? І знаєш, вони й адресу нашу роздобули!
— Адресу? — здивувався Максим.
— Так. «Я, — каже, — хочу уточнити, це ваша адреса?», і називає нашу вулицю, будинок. І квартиру, між іншим, теж, — з досадою вимовила Віра.
— Люба моя, ну заспокойся. Відмовити дуже просто. Потрібно всього лише подзвонити цій тітці та сказати, що ми не зможемо прийняти їх у себе. У Києві тисячі готелів та хостелів.
— Куди дзвонити? Номера у мене немає. Твоя тітка вчора дзвонила на домашній телефон. От так завдання. Ну нічого, і це теж можна вирішити. Я постараюся щось придумати. Знайду телефон Миколи зі Львова, і він скаже мені, як зв’язатися з тіткою. Все, не накручуй себе. А я на роботу.
Чоловік поїхав, а Віра сьогодні працювала у другу зміну, тому залишилася вдома. Вона не могла знайти собі місця, металася з кімнати в кімнату, чекаючи новин.
Кілька разів вона навіть телефонувала чоловікові, щоб з’ясувати, чи має він якісь новини. «Ні, поки що нічого. Додзвонитися до Миколи не вийшло. Як тільки роздобуду номер тітки Наді, одразу ж наберу тебе», — відповідав він.
Вже перед виходом на роботу Віра знову набрала номер чоловіка.
— Ну, що там? Є новини? Додзвонився? — нетерпляче заговорила дружина.
— Так, щойно додзвонився до Миколи. Каже, що наші родичі — не сучасні. Мобільників не визнають. Зовсім. Немає їх у них.
— Що?! У наш час без стільникового зв’язку? Це вже якась провокація! — Віра нервово засміялася.
У цей момент вона зрозуміла, що дипломатичний відступ неможливий. Доведеться зустрічати «висадку десанту» і встановлювати кордони на місці. Вона рішуче змахнула рукою, відганяючи паніку. «Добре, — подумала вона. — Вони вирішили, що сюди можна в’їхати, як до готелю? Що ж, я введу їм готельні правила. Тільки зі своїми, київськими цінами».
На найближчі дні було повно планів: поїздка за місто до племінниці, зустріч із подругою Дариною. Віра вирішила: плани скасовувати не буде. Вона не дозволить двотижневій рутині чужих людей зруйнувати її звичний графік.
Наступного дня Віра була на роботі, коли зателефонував син Вадим.
— Мамо, тут якісь бабця та дідусь рвуться до нас додому! Кажуть, що вони наші родичі. Пустити їх?
— Так, синку, нехай заходять. Покажи їм, де чай, де туалет. Я зараз відпрошуся та приїду. І головне: жодних несанкціонованих розповідей про наші плани! — Віра вирішила перетворити зустріч на гру.
Вона змушена була галопом мчати додому.
— Доброго дня! — промовила вона, ледь увійшовши додому і побачивши у вітальні двох милих стареньких, які вже були у домашньому одязі й мирно сиділи на дивані. — Давайте знайомитися, якщо вже ви приїхали до нас у гості.
— Здрастуй, Вірочко. Дуже рада тебе знову побачити. А ти зовсім не змінилася, — з усмішкою відповіла тітка Надя. — Ми ж із Петром на вашому весіллі гуляли.
— Чудово! Прошу, приєднуйтесь до чаю. Я рада, що ви тут. А тепер, шановна тітонько, давайте поговоримо про нашу систему обслуговування.
— Яку систему? — здивувалася тітка Надя, а дядько Петро насупився.
— Розумієте, ви в’їхали до нас, як до готелю «Київ-Люкс». Але ми — не готель. Готель працює 24/7. А ми працюємо з 8:00 до 20:00. Це Графік гостинності. Все, що після 20:00 — це приватний час, і замовлення (як-от гарячий чай чи невідкладна розмова про минуле) не приймаються.
Вона зробила паузу, подивившись їм обом у вічі, і посміхнулася — чарівно, але безжально.
— А тепер найважливіше — Преміум-прайс.
— Який ще прайс? — тихо запитав дядько Петро.
— Ви ж хочете бачити Київ? Це чудово! Але наш час — найцінніший ресурс, і він був уже заброньований. Моя подруга Дарина, що приїжджає за п’ять днів, вже «забронювала» гостьову кімнату. А наші вихідні «зарезервовані» племінницею. Тому ви маєте три дні. Три дні, щоб насолодитися гостинністю, моєю компанією (за графіком) та консультаціями Максима.
Тітка Надя відкрила рота, щоб заперечити, але Віра ввічливо її перервала, підвищивши голос на тон, зберігаючи при цьому посмішку.
— Дорогі мої, щоб забронювати «номер» у людських стосунках, існує єдиний метод оплати — це попередження. Я не знаю, хто така Люба у Львові, але вона не наш адміністратор. Я була б щаслива прийняти вас на два тижні, якби знала про це за тиждень, місяць, чи хоча б за три дні! Але увірватися без попередження? Це як прийти до ресторану на заброньований столик і вимагати обіду.
Настала незручна, але напружена тиша. Віра стояла, склавши руки на грудях, тримаючи оборону лише за допомогою посмішки та іронічних термінів.
— Ну, добре, дитино, — промимрив дядько Петро. — Ми й справді не подумали. Ти нас вибач. Насправді, ми не знали, як зв’язатися, а Микола не зміг допомогти… Ми ж думали, що родичі завжди раді.
— Раді! Дуже! — енергійно підтвердила Віра. — Але ми тут живемо, а не чекаємо туристів на вокзалі. Отже, у нас є 72 години. Ми склали для вас експрес-програму. Завтра — Лавра та Хрещатик. Післязавтра — Володимирська гірка та музеї. А на третій день — Максим допоможе вам знайти чудовий хостел у центрі. І за цей час ми надолужимо 40 років. Згодні на експрес-обслуговування?
Тітка Надя розсміялася, хоча спершу була трохи ображена.
— Ну, ти й даєш, Віро! Ти прямо як начальниця! Але ти маєш рацію. Насправді маєш рацію. Ми зовсім забули, що життя у великому місті — це графік.
— Згодні, згодні, — підтримав її дядько Петро, махнувши рукою. — Ми ж не хочемо зіпсувати тобі твої плани, дитино. Три дні — то три дні. Головне, що ми вас побачили, Максимчика. А потім знайдемо собі якийсь спокійний куточок.
Коли Максим повернувся ввечері додому, він застав своїх родичів, які з захопленням розглядали туристичні карти, а Віра жваво пояснювала їм маршрут метро. У повітрі панувала атмосфера ділової, але доброзичливої співпраці.
— Максимчику, — сказала тітка Надя, обіймаючи його. — Твоя дружина — просто золото! Вона нам так швидко все організувала! Навіть знайшла нам «вікно» у своєму графіку, щоб побути з нами!
— Віра і справді майстер організації, — усміхнувся Максим, дивлячись на дружину з захопленням.
За вечерею вони багато спілкувалися, але розмови стосувалися минулого, без зайвого драматизму. Вони обговорили спільних родичів, згадали дитинство Максима, його сестру. Розповіді були легкими, життєвими, наповненими сільським гумором.
Наступні три дні минули незвично, але чудово. Віра дотримувалася свого «Графіку гостинності»: з 8:00 до 20:00 вона була на зв’язку. Вони разом побували в Лаврі та на Андріївському узвозі. Віра була чудовим, хоч і жорстким, екскурсоводом.
— Зверніть увагу, тітонько: ми тут на 45 хвилин. Це за нашим таймінг-планом. Потім нам треба встигнути на робочий дзвінок Максима!
Тітка Надя та дядько Петро на подив виявилися дуже організованими туристами. Вони сприйняли “правила готелю” як цікаву гру, як частину “столичного життя”.
На третій день Максим допоміг їм забронювати номер у затишному готелі з гарним виглядом на Дніпро, і навіть особисто відвіз їх туди.
— Віро, — сказала тітка Надя на прощання, міцно обіймаючи її. — Дякую тобі за твій експрес-курс. Ти нас навчила! Я тепер розумію, як важливо попереджати. Ти — справжня бізнес-леді! А якби ти не була така зайнята, ми б залишилися довше.
— Ви знаєте, тітонько, — відповіла Віра з хитрою посмішкою. — Якщо ви забронюєте візит за два тижні, я буду щаслива прийняти вас на всі два тижні! Просто напишіть мені листа поштою! І ми навіть скасуємо деякі додаткові броні.
Цей візит, замість того, щоб стати місячним кошмаром, перетворився на енергійний, насичений подіями трьохденний марафон. Віра відчула не лише полегшення від того, що захистила свої кордони, а й справжню радість від спілкування. Вона встановила правила гри, і гра пішла легко. Вона не втратила ані своїх планів, ані дружби з родичами. Навіть Максиму сподобалося — він побачив, що його дружина вміє бути твердою без агресії, і це врятувало їхній спокій.
— Приїжджайте до нас ще! — запросив Максим.
— Обов’язково! Але тепер уже за попереднім записом! — відповіла тітка Надя, викликавши загальний сміх.
