— А тепер дзвони Ларисі, і щоб до вечора її, з її новим майбутнім чоловіком і дітьми у моїй квартирі не було!
— Павле, залиш Ларису у спокої! Їй і так усе важко дається! – спалахнула Наталія Петрівна. — Аліментів ні від першого, ні від другого чоловіка не отримує, та й Андрія зараз на роботі скоротили!
— Мамо, а ми де жити будемо? – з усмішкою подиву запитав Павло.
— Ну, поки можете пожити у мене, – відповіла Наталія Петрівна. — Ну, поки не знайдете собі щось інше.
— Мамо, а ми вже знайшли те, що нам підходить! І ми з Мариною та Дімою хочемо там жити!
— Павле, будь хорошим хлопчиком, не вередуй! — докорила синові мати.
— Мамо, я не вередую і вже давно не хлопчик! — трохи різко відповів Павло. — Саме тому я хочу жити у квартирі, яку купив!
— Павле, ви з Мариною заробили на неї лише за п’ять років, — сказала Наталія Петрівна. — І зараз ви повернулися з-за кордону з грошима. Отже, можете зараз купити собі ще одну квартиру! А Лариса не може!
— Почнемо з того, що ту квартиру ми купили на вторинному ринку. А дешево, тому що там потрібен капітальний ремонт! Та ще й просто пощастило! І ми з Мариною якраз на ремонт і заробляли!
— Ой, ремонт, без ремонту! — відмахнулася Наталія Петрівна. — Яка різниця, якщо його все одно треба кожні п’ять років робити!
— Мамо, капітальний! Там проводку міняти треба, труби, вентиляцію! — Павло зробив невелику паузу. — Навіщо я тобі це все кажу? Не в цьому, по суті, справа! Це наша квартира і ми хочемо там жити!
— А Ларисі з трьома дітьми йти на вулицю? — вигукнула Наталія Петрівна. — Так ти вчиниш із рідною сестрою?
— Почнемо з того, що ти не мала права її туди пускати, — суворо сказав Павло. — Тобі ключі залишали на екстрений випадок: якщо буде затоплення чи пожежа. А раз ти їй дала ключі та дозволила пожити! Тимчасово! То мала одразу пояснити, що коли ми приїдемо, вона повинна буде звідти виїхати! І я, до речі, за місяць попередив, що ми повертаємося!
— Павлику, ну куди їй їхати? — пропустивши слова сина повз вуха, запитала Наталія Петрівна. – У неї дитина з’явилася рік тому! Ледь-ледь з чоловіком, від якого немовля, стосунки зібралася узаконити! І він прийняв двох її дітей! І зараз їм куди? На вулицю?
А якщо він її залише?
— І яке це має відношення до мене та моєї сім’ї? — справедливо заперечив Павло. — Вона доросла людина. Нехай свої проблеми сама розв’язує! Сама, а не за мій рахунок і не за кошти моєї дружини!
Павло завжди хотів працювати у Європі. Світ подивитися та на власний будинок заробити. Проте, мати його відмовляла, а друзі усміхалися, мовляв, одружишся, зміняться пріоритети. Тільки після весілля нічого не змінилося. Павло разом з дружиною виїхали за кордон на заробітки. Важко знайшли роботу, адже мали різні спеціальності. Не хотіли жити в різних містах, тому шукали компромісне рішення. Врешті решт влаштувалися на підприємства, які знаходилися поруч.
Через п’ять років подружнього життя Марина зрозуміла, що при надії. Потрібно було думати про власне житло чи повертатися додому. Так і купили квартиру в рідному місті, проте пожити не встигли.
Марину з пологового будинку забирали до свекрухи й свекра. Олена Миколаївна облаштувала сину з дружиною найбільшу кімнату у спальню та створила всі умови, щоб невістка почувалася комфортно. Це був для них довгоочікуваний та перший онук. Марина планувала пожити кілька місяців, поки зробиться ремонт у їхній квартирі, проте всі заощадження пішли на немовля й з ремонт довелося відкласти.
Згодом стало зрозуміло, що треба їхати за кордон на заробітки. Як би свекруха не старалася, жити Марині у будинку її чоловіка було важко. Павло не міг знайти стабільну роботу, а все що заробляв йшло на загальний стіл. Крім батьків у будинку жили дві сестри Павла, шкільного віку. Він розумів, що через пару років за Арину треба буде платити в інституті, це додаткові витрати. Синочок трохи підріс і подружжя знов вирушило у Німеччину на заробітки.
Повернутися додому змусили обставини. У Павла закінчився контракт, а новий з ним не підписали. До того ж, Дмитро мав скоро піти до школи. Марина підкинула ідею, мовляв, своя квартира стоїть, є де жити. Будемо в України, частіше бачитимемо рідних та друзів. От і повернулися, а у квартирі сестра Павла живе з дітьми.
“Людяності в мені, мамо, на п’ятьох вистачить. Але тут така справа — почуття справедливості теж прокинулося!”
— Це добре, що ти про справедливість заговорив, — усміхнулася Наталя Петрівна. — Справедливо буде, якщо ти квартиру Ларисі віддаси, а собі ще одну купиш!
— І знову! – Павло теж усміхнувся. — Я вже купив квартиру! А що це означає? А це означає, що я повинен жити зі своєю сім’єю у своїй квартирі. Але широта твоєї душі, мамо, віддала мою квартиру Ларисі та її дітям.
— Так, душа у мене чиста! — підтвердила Наталія Петрівна.
— Про душу потім! — Павло підняв палець. — А факт у тому, що я, Марина і наш син Діма повинні жити в окремій квартирі! Із цього випливає два варіанти!
— От ви купуєте квартиру і там живете! — радісно відповіла Наталя Петрівна.
— Відповідь неправильна, — пожурив Павло, піднявши палець. — Перший варіант, ти телефонуєш Ларисі й пропонуєш їй звільнити мою квартиру! А якщо у тебе, мамо, така широка душа, можеш пустити їх до себе!
— Відразу – ні, – сказала Наталія Петрівна, але вже не усміхалася.
— І другий варіант! — Павло зробив невелику паузу. — Ти збираєш свої речі й переїжджаєш у мою квартиру до Лариси, а ми з Мариною й Дімою залишаємося тут. Потім ти оформиш дарчу на мене, а я, відповідно, пишу дарчу або на тебе, або на Ларису. Це вже між собою вирішуйте!
— Ще чого! Нікуди я не поїду! Я сама хочу жити! У Лариски діти, вони весь час кричать! А мені потрібні спокій і тиша! — обурено заговорила Наталія Петрівна. — І чоловік її мені не подобається! Я навіть побоююся його!
— Мамо, інших варіантів немає, — усміхнувся Павло. — Це з урахуванням твоєї доброти, з якою ти розпорядилася чужим майном! А якщо з добротою покінчити, то телефонуй Ларисі й скажи, щоб виїжджала сама! Або я викличу поліцію, і їх звідти виведуть під конвоєм на білий світ, як копійку!
Наталя Петрівна розкрила рот, щоб щось заперечити, але Павло випередив її:
— І не треба тут вдавати з себе добру й справедливу! За чужий кошт ні добро, ні справедливість не виходять! Телефонуй Ларисі!
Наталія Петрівна виговорилася хвилин із тридцять, але потім усе-таки зателефонувала дочці. Лариса відповіла, що більше їй ніде жити, тому вона виїжджати не буде. Павло не став влаштовувати другий раунд із сестрою й просто викликав поліцію. Після цього мати з сестрою перестали з ним спілкуватись.
