— Ах ти, легковажна! — Я аж злякалася, аж поки не зрозуміла, що це кричить вона — моя колишня свекруха. Що, виявляється, чатувала на мене під будинком.
Життя після розлучення з Денисом нарешті почало налагоджуватися. Пройшло вже кілька років і я навіть зустріла Олексія — хорошого, доброго чоловіка, з яким у нас почалися серйозні стосунки. Але, як і у будь-якому доброму романі з драматичним поворотом, була одна незмінна перешкода на шляху до мого щастя — моя колишня свекруха, Олена Дмитрівна.
Ви коли-небудь чули вислів “як старий мозоль”? Так ось, це про неї. Олена Дмитрівна з дня мого розлучення з Денисом не давала мені спокою. І, як виявилося, її скривджене серце так і не заспокоїлося.
Але того дня, коли ми з Олексієм поверталися додому з магазину, вона перевершила саму себе. Ми тільки-но вийшли з таксі, я допомагала Олексію дістати пакети з багажника, коли почула її голос.
Олена Дмитрівна підбігла ближче, виставивши руки наперед, ніби готувалася до сцени у театрі.
— Ви подивіться на неї, люди! — закричала вона так, що, здалося, навіть сусіди з десятого поверху все почули. — Вже нового чоловіка собі знайшла, аферистка! Що ти очима кліпаєш, скромницю з себе вдаєш! Що, розвела вже на гроші?
Олексій з пакетами у руках, виглядав розгубленим, але захопленим.
— Тікайте від неї, чоловіче! — продовжувала театрально Олена Дмитрівна. — Вона, бачите, вже мого Денисика скривдила, тепер за вас взялася!
Олексій, з легкою усмішкою, повернувся до мене:
— А це хто, пробач?
Я зітхнула, борючись між бажанням розсміятися та втекти. Зрештою, відповіла з удаваною серйозністю:
— Це моя колишня свекруха, Олена Дмитрівна. — І, повернувшись до неї, додала: — Олено Дмитрівно, прошу вас, припиніть цей театр. І можете не кричати так. Мої сусіди до ваших вистав вже звикли, їх цим не здивуєте. Я не нянька для вашого “невизнаного генія”, який працювати не хоче, по дому нічого робити не вміє. І який мене зрадив ще до весілля. Шкода, я пізно про це дізналася.
Але ж хто вона така, щоб так просто здатися? Жінка обвела мене поглядом, повним справжньої драми й закотивши очі до неба, промовила:
— Я тебе попереджала, дівко! Мій син — це краща партія, яку ти могла знайти. А тепер, бачте, вона з якимось торгашем пакунки тягає.
Олексій, який терпляче вислухав її монолог, ввічливо усміхнувся:
— Вибачте, але я не торгаш. І в нас з пані Юлею серйозні стосунки.
Олена Дмитрівна глянула на нього, наче він щойно визнав себе володарем усіх семи смертних гріхів.
— Серйозні стосунки? — саркастично усміхнулась вона. — Та ви з нею ще горя не бачили! Вона таких, як ви, обдурить.
Вона дістала серветку і драматично витерла неіснуючі сльози, а потім додала:
— Мій Денисик так її любив, а вона його просто кинула! І тепер, бач, нового чоловіка за собою тягне.
— Олено Дмитрівно, — не витримала я. — Мені вже набридло кожного разу просити вибачення за вашу поведінку перед сусідами.
— Вибачення? — її очі стали ще більшими. — Це я маю перед тобою вибачатися? Та ти мені боржниця на все життя! Ось що! Мій син тобі пропозицію зробив. Де ти такого ще знайдеш?
Я намагалася зберігати холоднокровність, але Олексій не стримався й відповів з усмішкою:
— Шановна пані, повірте, у вашого сина ще буде шанс знайти собі достойну дружину. Але я думаю, ви дуже хвилюєтеся через це. Може, вам треба з ним поговорити?
Вона повернулася до Олексія,
— Що, вже вірите їй? Ось так легко ведетеся? Пошкодуєте!
— Знаєте, — Олексій знизав плечима, — якщо Юлія аферистка, то, мабуть, я найщасливіший дурень у світі. Але дякую за турботу, Олено Дмитрівно.
Я ледь стримувала сміх поки Олена Дмитрівна все ще крутилася, шукаючи нову образу, але її арсенал, здається, вичерпався. Нарешті, вона драматично схрестила руки й зітхнувши, відвернулася.
— Що ж, ти зробила свій вибір, Юлю. Але запам’ятай мої слова: на вас двох чекає нещастя. І коли вам буде важко, навіть не думайте до мене приходити!
Вона повернулась і гордо піднявши голову, пішла до автобусної зупинки. Я з полегшенням зітхнула, а Олексій засміявся:
— Мабуть, я мав би бути наляканий. Але це був один з найцікавіших жартів у моєму житті.
— Ти не хвилюйся, — з усмішкою сказала я. — Це ще не кінець. Вона, як кажуть, завжди повертається.
Сміх наш лунав на весь двір і навіть сусіди розсміялися. Ну що ж, така вже у мене колишня свекруха — ніби старий мозоль.
