Ви не відберете мого спадку! Він належить не родині — він мій
Коли Марія переїхала до столиці, вона була готова до того, що її сприйматимуть як приїжджу. Як ту, про кого за спиною кажуть: «Ну, ти ж знаєш, вона ж із села». Це слово — «село» — їй зовсім не подобалося. І навіть тепер, через стільки років після переїзду, їй все ще час від часу нагадували: «Ну, ти ж знаєш, звідки вона».
Вона вийшла заміж за Артема вісім років тому. Він був хорошим чоловіком — добрим, працьовитим, чесним. Але його родина… Навіть тепер, після всього, Маша іноді ловила себе на думці, що так і не стала по-справжньому «своєю» в тому колі. Та й чи треба це було їй? Вони з Артемом жили скромно, як більшість молодих родин. Завжди трохи не вистачало грошей, але вони були разом — і це було головне. Робота теж не тішила: начальство тиснуло, колеги плели інтриги, зарплати ледь вистачало на базові речі. Більшість знайомих жило так само. Проблеми, кредити, вічна втома…
Але до всіх цих труднощів додавалося ще й нагадування: вона — не звідси. І це говорили не чужі. За роки в місті вона змінилась: одягалася, говорила, трималася, як місцева. Навіть ледь помітний акцент зник. Та близькі Артема не давали їй забути — вона приїжджа. Спочатку вони дивилися на неї з підозрою, трохи поблажливо. «А що ви хочете? Вона ж приїхала з якоїсь села», — ці слова якось пролунали на родинному святі з вуст тітки Артема — тієї самої, що завжди говорила занадто голосно і їла занадто багато. Тоді Маша лише криво усміхнулась, проковтнула образу й зробила вигляд, що нічого не сталося. Бо ж так влаштоване життя, правда? Люди судять одне одного за місцем походження, за акцентом, за одягом.
Згодом ставлення трохи вирівнялося. Артем її любив, і це відчувалося. Він ставав на її бік, коли хтось перегинав палицю. Але час від часу хтось із родичів знову нагадував їй, що вона — чужа. Особливо бабуся Артема — маленька, зігнута, з пронизливим поглядом і вічним осудом у голосі. Вона ніколи не говорила прямо, але натяки були очевидні: «Вийшла заміж заради квартири…»
Маша намагалася не звертати уваги. Вона знала, що зробила все правильно. Вийшла заміж по любові, переїхала в нове місто, почала нове життя. Але іноді, пізно ввечері, коли Артем вже спав, а вона крутилась у ліжку без сну, думки поверталися до того, що залишилось позаду.
Телефон задзвонив рано-вранці. Маша саме збиралась варити каву, коли він завібрував на столі. Номер був незнайомий, але щось всередині підказувало — потрібно відповісти.
— Маріє? Це Анна Петрівна, двоюрідна тітка. У мене сумна новина… Вашого дідуся не стало. Ми намагались вас знайти, але тільки зараз змогли додзвонитись…
Маша різко сіла на стілець, відчуваючи, як усе навколо почало плисти. Дідусь. Її улюблений дідусь, який учив її кататися на велосипеді, розповідав історії з юності, пригощав медовими пряниками… Його більше немає.
— Я… Зрозуміла, — тільки й змогла прошепотіти вона. — Дякую, що подзвонили.
Вона розповіла Артему. Він обійняв її і тихо сказав:
— Я розумію, як тобі важко. Якщо хочеш, я поїду з тобою.
Маша похитала головою:
— Ні, вже запізно. Прощання було ще минулого тижня. Мені просто потрібно… усе усвідомити.
Через кілька днів на її ім’я надійшов лист від нотаріуса. Дідусь залишив їй у спадок будинок. Але не той самий — не рідний, де вона виросла, де кожен куточок дихав спогадами. Кілька років тому дідусь переїхав. Продав стару оселю й купив нову — в Одеській області, ближче до моря.
Коли Маша дізналася про це, вона довго сиділа, втупившись у документи. Новий будинок був у невеличкому селищі, нікому не потрібному. Але останнім часом туди прийшли забудовники: курорти, дороги, інфраструктура… І тепер цей будинок коштував чималих грошей. Дуже чималих.
— Ти тільки уяви! — сказала вона Артему того вечора, коли вони сиділи на кухні. — Цей будинок можна вигідно продати. І вистачить на квартиру у Києві! Без банків, без боргів. Уявляєш, як це круто?
Артем кивнув, але в його очах майнула тінь — щось дивне, незрозуміле.
— Так, це справді хороша новина, — погодився він. — Але… ти ж розумієш, що скажуть родичі?
Маша насупилась:
— А що вони можуть сказати? Це мій будинок. Мій спадок!
— Звісно, звісно, — поспішив заспокоїти її Артем. — Просто… вони хочуть приїжджати туди. Відпочивати.
— Приїжджати? — Маша ледь не розсміялась. — Та це ж смішно! Навіщо мені ділити дім з кимось?
— Ти ж не будеш жити там цілий рік. Ти працюєш у Києві. А вони хочуть навідуватись туди. Кажуть, уже навіть графік обговорюють…
Артем замовк і опустив очі.
Маша завжди знала: море — не її стихія. Дитинство на півдні навчило її цінувати інший відпочинок. Їй подобались гори, мандри, нові міста й країни. Їй подобалось досліджувати, рухатись, відкривати незнане. Лежати на пляжі здавалося їй марною справою. А от родина Артема — це вже інша історія. Вони обожнювали пляжний відпочинок. Особливо старші. Для них море було майже святим: сонце, пісок, шум хвиль — усе це асоціювалось з ідеальним літом.
Коли вони дізналися про будинок, реакція була цілком передбачуваною. Першою подзвонила тітонька чоловіка — та сама, що завжди надто голосна і їсть більше за всіх.
— Машенько, ти тільки уяви! — вигукнула вона. — Тепер ми зможемо проводити там усе літо!
Яке ж це щастя, що у тебе такий будинок!
Маша ледь не вдавилась чаєм.
— Чому «ми»? Це мій будинок, — спокійно відповіла вона.
— Ну ти ж розумієш… Ти ж частина нашої родини. Ми всі дбаємо одне про одного. І цей будинок — просто дарунок долі для нас усіх!
— Дарунок долі? — перепитала Маша, відчуваючи, як всередині закипає обурення. — Це спадок мого дідуся. І він залишив його мені. Лише мені.
Тітонька замовкла на мить, а потім продовжила вже холоднішим голосом:
— Так, звичайно. Але ж ти не будеш такою егоїсткою, правда? Ми всі хочемо трохи відпочити. Підлікувати здоров’я.
Маша поклала слухавку, не сказавши більше ані слова. Вона знала — це тільки початок.
Того ж вечора зателефонувала бабуся Артема.
— Я чула про будинок. Добре, що тобі дісталося таке багатство. Але ти маєш розуміти — тепер ти несеш відповідальність перед усією родиною.
— Відповідальність? — здивувалась Маша. — Що ви маєте на увазі?
— Те, що сказала. Цей будинок — наш шанс. Ми можемо збиратись там разом. Це буде правильно.
— Правильно? — Маша не могла повірити своїм вухам. — А хто вирішуватиме, що правильно? Ви?
Бабуся зітхнула — так, ніби розмовляла з неслухняною дитиною:
— Ти ж знаєш, як ми до тебе ставимось. Ми прийняли тебе в родину, хоча ти з села. Ми дозволили тобі жити у нашій квартирі. І тепер ти маєш бути вдячна.
Маша відчула, як обличчя наливається жаром.
— Вдячна? За що? За те, що ви постійно мені нагадуєте, що я чужа? За те, що ніколи не приймали мене по-справжньому?
— Не варто драматизувати, — знехотя буркнула бабуся. — Просто подумай про родину. Про нас усіх.
Наступного дня Маша помітила, що Артем почав поводитися дивно. Коли вона спитала, у чому справа, він лише знизав плечима:
— Просто… мама питала про будинок.
— Про будинок? — здивувалась Маша. — Навіщо?
— Ну… вона сказала, що всім сподобалась ідея проводити там відпустку. Море поруч, повітря свіже, та й взагалі…
— Неймовірно! — перебила його Маша. — Тобто вони вже все вирішили замість мене?
— Ні-ні, — поспішив виправдатися Артем. — Вони просто запропонували. Не зважай.
Але Маша вже не могла про це не думати. Всередині все закипало. Чому всі навколо вирішують за неї? Чому її життя має відповідати чиїмось очікуванням?
Увечері їй зателефонувала свекруха.
— Машенько, я чула про будинок, — почала вона м’яким, майже ласкавим тоном. — Яка вдача, правда? Ми давно мріяли провести літо біля моря. А твій будинок — це просто знахідка!
— Знайдіть собі інше житло, — холодно відповіла Маша.
— Але навіщо? — здивувалась свекруха. — Навіщо платити за оренду, коли у тебе є свій дім?
До того ж, ти ж частина нашої родини.
— Частина вашої родини? — перепитала Маша, відчуваючи, як голос зрадницьки тремтить.
— Ви вважаєте, що я повинна ділитись спадком тільки тому, що живу з вашим сином?
— Ну, я б не стала ставити питання так гостро, — м’яко сказала свекруха. — Просто… ми ж дбаємо одне про одного.
Маша поклала слухавку. Її трясло від обурення.
Дні минали, і Маша все частіше замислювалася, як їй вчинити. Вона знала — родина Артема не залишить її в спокої.
Одного вечора, коли вона прасувала білизну і краєм вуха слухала телевізор, її раптом осінило: цей дім — її шанс. Шанс змінити своє життя. Шанс скинути з себе те, що їй намагалися нав’язати. І ніхто, абсолютно ніхто, не має права забрати у неї цей шанс.
Родичі Артема почали діяти злагоджено. Вони телефонували, писали повідомлення, навіть навідувались без попередження. Кожен намагався знайти власний спосіб тиску.
Одного вечора, коли Маша готувала вечерю, коли зателефонувала свекруха.
— Машенько, я хочу серйозно з тобою поговорити, — почала вона. — Ми всі дуже раді за тебе. Але ти повинна розуміти, що цей будинок — це не тільки твоя спадщина. Це — наше спільне майбутнє.
— Наше? — перепитала Маша, і її голос став холодним.
— Звичайно. Ми ж родина. А важливі рішення мають ухвалюватися разом.
— Разом? — Маша засміялась, але в її сміху не було радості. — Це мій будинок. Моє рішення. І якщо я хочу його продати — значить, я його продам.
— Продати? — свекруха, здається, щиро здивувалась. — Але навіщо? Ти ж можеш зробити всіх нас щасливими.
— А чому я маю робити вас щасливими за свій рахунок?
Свекруха замовкла.
Маша більше не могла мовчати. Ідеальна нагода все сказати з’явилася, коли вся родина зібралася на святкування іменин племінниці Артема. Вона вирішила, що час поставити крапку у цій ситуації.
— Я хочу обговорити все прямо зараз, — сказала вона. — Ви не заберете мою спадщину! Вона належить не родині, а мені.
— Але ти ж частина нашої родини! — вигукнула тітка.
— Так, я частина вашої родини. Але це не означає, що я маю чимось все віддавати заради вас.
— Ми ж тебе прийняли, — додала бабуся. — Ми дозволили тобі жити тут, у нашій квартирі.
— Саме так, — кивнула Маша. — Ви дозволили. Але я вас про це не просила. Я працювала, розраховувалась з боргами, вкладала сили у стосунки з вашим сином. І тепер я хочу жити своїм життям.
— Ти егоїстка, — сказала свекруха.
— Можливо. Але це — мій вибір.
Наступного дня Маша зателефонувала Артему на роботу.
— Нам треба поговорити, — сказала вона.
— Щось сталося? — занепокоєно спитав він.
— Я прийняла рішення. Я продам будинок. І куплю квартиру у Києві. Але перед цим… я подам на розлучення.
— Навіщо?
— Тому що я хочу, щоб ця квартира належала тільки мені. Щоб ніхто не міг сказати, що я живу не у своєму домі. Щоб ми, нарешті, могли говорити на рівних.
— Але ж… ми кохаємо одне одного, — пробурмотів Артем.
— Так, — кивнула Маша. — Але іншого варіанту я не бачу.
Вона поклала слухавку і відчула якесь дивне полегшення. Вона знала, що чинить правильно.
Через кілька місяців, коли всі формальності були улагоджені, Маша переїхала у свою нову квартиру. Вона стояла біля вікна, дивилася на місто і думала: її нове життя справді почалося. Без натяків. Без поблажливих коментарів.
— От скажи, — Маша глянула на Артема, який розпаковував коробки з речами, — власна квартира додає жінці привабливості?
— Ще й як! — засміявся він. — Я вже кілька днів думаю зробити тобі пропозицію, та все не наважуюсь.
— І що тебе стримує? — усміхнулась Маша.
— Боюсь, тепер ти мені відмовиш!
