— Ви можете називати мене холодною чи нерідною скільки завгодно, Валентино Іванівно, але господарювати у моїй квартирі ви не будете. Збирайте речі — ремонт у вашому домі давно закінчився, як і моє терпіння!
Аліна стояла на кухні власної квартири у спальному районі Києва і мовчки спостерігала, як чужі руки перебирають її баночки з крупами. Свекруха, Валентина Іванівна, дістала упаковку гречки, покрутила в руках і з незадоволеним обличчям поставила назад.
— Це що за гречка, Аліночко? — промовила вона тонким, повчальним голосом. — Ядриця має бути світлішою. Це явно стара, залежана. Я завтра принесу нормальну з дому, зі своїх запасів.
Аліна стиснула кулаки під стільницею, але промовчала. Минув тиждень відтоді, як Ігор повідомив, що мати «тимчасово» поживе у них, поки в її будинку роблять капітальний ремонт труб. Валентина Іванівна приїхала не з порожніми руками: дві величезні сумки та коробка, в якій виявилися її улюблені подушки, старий плед і набір чавунних каструль, які вона вважала «єдино правильними».
— Мам, ти ж казала на пару днів, — спробував нагадати Ігор, коли жінка почала розкладати речі у вітальні.
— Ну то й що? Пара днів уже минула, а сантехніки кажуть, що там ще тиждень-два тягтимуть. Я що, на вулиці жити повинна?
Валентина Іванівна розгорнула свій плед і безцеремонно кинула його на стильний диван Аліни.
— Аліночко, у тебе простирадла якісь є кращі? Ці зовсім запрані, аж дивитися неприємно.
Аліна відкрила було рот, щоб відповісти, що це дорогий сатин, але Ігор випередив її: — Мам, будь ласка, не треба. Нормальні простирадла.
За перші три дні свекруха встигла переставити половину речей у квартирі. Косметика Аліни переїхала з полиці у ванній під раковину, бо «там їй саме місце, щоб очі не муляла». Книги зі стелажа опинилися стопкою в кутку, «щоб не припадали пилом», а улюблена ваза, привезена з Італії, зникла в глибині шафи — «а то розіб’ється ще, не дай Боже».
— Ігорю, поговори з нею, — попросила Аліна ввечері, коли вони нарешті залишилися наодинці в спальні.
— Про що говорити? Вона ж старається допомогти.
— Допомогти? Вона перевернула всю квартиру догори дриґом! Я не можу знайти половину своїх речей.
— Аліно, ну потерпи трохи. Ремонт у сусідів скоро закінчиться, і вона поїде.
Аліна прикусила губу. Вона знала: ця квартира була куплена нею ще до шлюбу. Кожен квадратний метр був оплачений її важкою працею, кожна деталь інтер’єру підбиралася з любов’ю. І тепер тут господарювала чужа жінка, яка поводилася так, ніби Аліна — лише випадкова гостя.
Наступного ранку Аліна прокинулася від різкого запаху смаженої цибулі. Валентина Іванівна з переможним виглядом готувала омлет.
— Доброго ранку! Я ось вирішила вам сніданок зробити. З цибулею і томатами, як Ігорко в дитинстві любив.
— Валентино Іванівно, дякую, але я не їм смаженого. У мене шлунок…
— Так це тому, що ти неправильно харчуєшся! Треба м’ясне їсти, молочне. Мій син завжди здоровий був, бо я його годувала як годится.
Дні тягнулися повільно. Свекруха коментувала кожен крок невістки: від того, як та миє підлогу, до того, на яку температуру ставить кондиціонер. Ігор відмовчувався, лише кивав обом жінкам, намагаючись бути «зручним».
Одного вечора Аліна повернулася з роботи і побачила, що диван у вітальні переставлений до вікна.
— Валентино Іванівно, що це таке?
— Ой, ти вже прийшла! Я подумала, що біля вікна затишніше. Ігорко мені допоміг пересунути. Правда, синку? Ігор винувато глянув на дружину, але не відірвався від телевізора.
— Я не хочу, щоб диван стояв тут. Поставте назад, — твердо сказала Аліна.
— Та ладно тобі! Ти просто придивись, так краще! — махнула рукою свекруха. — Це моя квартира, і я хочу, щоб усе було на своїх місцях.
Запала тиша. Валентина Іванівна прищулилася:
— Твоя квартира? Ну так, звісно! Твоя! А мій син тут, виходить, ніхто?
Аліна відчула, що вибух близько. Вона пройшла в спальню, закрила двері й викликала Ігоря на розмову.
— Скільки це триватиме? — запитала вона пошепки. — Алін, ну ремонт…
— Я дзвонила твоїй колишній сусідці, — перебила Аліна. — Ремонт закінчили тиждень тому. Воду увімкнули наступного дня після того, як твоя мати переїхала до нас.
Ігор зблід.
— Звідки ти знаєш номер сусідки?
— Це не важливо! Важливо те, що ти мені брехав. Чому вона досі тут?
— Бо їй самій нудно! Вона хоче побути з нами. І взагалі, чому ти знову тикаєш мені цією квартирою?
Наступного дня Аліна повернулася пізно. У квартирі було тихо. Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явилася Ольга Миколаївна — мати Аліни. Вона зайшла без попередження, щоб передати банку варення, але миттєво оцінила ситуацію: чужі капці, чужі каструлі, чужі порядки.
— Мамо? Ти що тут робиш? — Аліна здивувалася. Ольга Миколаївна спокійно оглянула кухню і помітила Валентину Іванівну, що виходила з вітальні. — Познайомтеся, — пробурмотіла Аліна. — Це Ольга Миколаївна. А це мати Ігоря.
Матері обмінялися крижаними поглядами. Ольга Миколаївна відвела доньку в спальню. — Що відбувається, Аліно? Чому в твоєму домі живе стороння жінка, яка почувається тут королевою? — Мамо, Ігор сказав… — Мені байдуже, що сказав Ігор. Чому ти дозволяєш витирати об себе ноги?
Ольга Миколаївна вийшла у вітальню. — Валентино Іванівно, скажіть, будь ласка, у вас немає власного житла? Свекруха здригнулася. — Пробачте? — Я питаю, чому ви живете в квартирі моєї доньки, якщо ремонт у вашому домі закінчився десять днів тому?
— Як ви смієте? — Валентина Іванівна схопилася з дивана. — Я смію, бо це дім моєї дитини. Ви вирішили, що раз ваш син тут живе, то й ви маєте право встановлювати свої порядки? Це приватна власність. Аліна не давала згоди на ваше постійне проживання.
— Ігорю! Ігорю, ти чуєш?! — закричала свекруха. — Ігоря немає, — спокійно сказала Аліна, виходячи вперед. — І це не має значення. Валентино Іванівно, завтра ви збираєте речі. Повертайтеся до себе.
Свекруха почала зображати серцевий напад.
— У мене тиск… мені погано… — Швидку викликати? — незворушно запитала Ольга Миколаївна. — Чи ви самі дійдете до шафи за сумками?
Валентина Іванівна зрозуміла, що цей «фронт» їй не пробити. Вона почала гарячково збирати речі, гучно грюкаючи дверцятами.
— Ви втратите чоловіка! — кинула вона Аліні на порозі.
— Якщо мій чоловік готовий кинути дружину через те, що вона захистила свій дім, то втрачати мені нічого, — відповіла Аліна.
Коли свекруха пішла, Аліна опустилася на диван. Вперше за два тижні у квартирі стало тихо.
Ігор повернувся пізно. Він одразу помітив: диван стоїть на місці, речі матері зникли. — Де мама? Ти її вигнала? — голос Ігоря тремтів від люті. — Я попросила її повернутися додому. Вона обманювала нас про ремонт, а ти їй допомагав. Це моя квартира, Ігорю. І я маю право вирішувати, хто тут живе.
— Значить, ти докоряєш майном? Значить, я тут ніхто?
— Ти мій чоловік. Але ти не захистив мене, коли твоя мати витісняла мене з мого ж дому. Ти вибрав її комфорт замість мого спокою. Або ми домовляємося про правила і кордони, або нам не по дорозі.
Ігор пішов, хлопнувши дверима. Його не було три дні. Аліна за цей час повернула всі речі на свої місця: вазу, книги, косметику. Вона почувалася сильною.
На четвертий день Ігор повернувся. Втомлений, знесилений. — Мама дуже ображена. Вона каже, що ти її принизила. — Вона перейшла межі. Ти це знаєш. — Я поговорив з нею, — видихнув Ігор. — Сказав, що у нас своя сім’я. Вона плакала, казала, що я зрадник… Але я зрозумів: ти права. Це твій дім.
Минуло кілька місяців. Валентина Іванівна більше не намагалася «заселитися». Вона приїжджала лише на свята, на пару годин, і поводилася як вихована гостя. Аліна нарешті змогла дихати на повні груди. Вона зрозуміла головний урок: дім — це не просто стіни, це територія твого спокою, яку ніхто не має права порушувати, навіть «з найкращих спонукань».
