Коли свекруха вкусила на Святвечір вареник з “сюрпризом”, то зойкнула так, що всі за столом ледь не підскочили.
– Що це таке, Ілоно?, – сказала вона, тримаючи у руці пломбу.
Всі за столом, в тому числі і я, що приховувати, почали сміятися.
Якось я зібралася і відповіла Ларисі Петрівні, що копійка була в одному варенику і той, кому вона попадеться, буде мати весь рік щастя.
– Ага, щастя, – пробурмотіла вона, але більше ми цю тему не підіймали.
А вже через декілька днів вона зателефонувала, але не мені, а своєму сину, моєму чоловіку, і сказала оплатити її похід до стоматолога.
– Ви мені винні 4 000. Я такі витрати не планувала. Треба було мене хоча б попередити.
Василь звісно скинув їй на карту гроші, це не така вже й захмарна сума для нас. Я думала, що вся ця історія забудеться, але ні.
Якщо чесно, я забула про цю копійку, що я її вложила у вареник. Інакше б попередила. Мене змалечку так вчили: на Святвечір у вареники кладуть сюрпризи – монетки, зернятка, шматочки цукру. Кому що попадеться, так і рік складеться. Але, здається, у свекрухи був інший погляд на це.
Чоловік тоді якось незручно віджартувався, мовляв, мама, ну це ж просто випадковість. Але відчувалося, що Лариса Петрівна ображена. Вона стала рідше телефонувати, а коли приїжджала в гості, була якоюсь стриманою, наче відгороджувалася невидимою стіною.
Якось ми запросили її на недільний обід. Я постаралася, приготувала все, як вона любить: курочку з хрусткою скоринкою, картопляне пюре з вершками, салат з печінкою. Але свекруха сиділа мовчки, їла обережно, не роблячи компліментів, хоча зазвичай завжди хвалила мої страви. Я намагалася розговорити її:
– Ларисо Петрівно, як там у вас справи? Як на роботі? Ви ж казали, що новий колега з’явився.
– Все нормально, – коротко відповіла вона, навіть не піднімаючи очей.
Після того обіду я довго думала, що ж я зробила не так. Чи справді через той вареник вона так на мене образилася? Ну так, неприємність. Але ж це жарт, традиція. Хіба можна через це сердитися?
Чоловік теж помічав цю напругу, але говорити з мамою прямо не хотів. Мовляв, не чіпай, саме минеться. Але воно не миналося. На День народження сина вона принесла подарунок – дитячий костюмчик, залишила на комоді і навіть не дочекалася, щоб побачити, як він виглядатиме на малому.
І я не витримала. Подзвонила їй сама:
– Ларисо Петрівно, я помічаю, що ви віддалилися. Скажіть, будь ласка, може, я вас чимось образила?
– Ілоно, – видихнула вона, – це все дрібниці. Просто… Мені було неприємно, що мене поставили в незручне становище. Можна було хоча б попередити.
Я розгубилася. Попередити? Про що? Що в одному з вареників монетка? Чи це справді могло стати причиною для такої довгої образи?
Наступного року я навіть не знаю, чи кликати її на вечерю. Чи знову вона сприйме щось не так? А може, справа взагалі не в варениках? Може, є якась інша причина, про яку я навіть не здогадуюся?
А ви як вважаєте: чи варто піднімати старі образи, чи краще залишити все, як є?
