— Ви мені більше не батьки! — кинув я, не приховуючи емоцій. — За заповітом усе залишили Максиму — от хай він тепер і розв’язує всі ваші проблеми!
Хруст паперу у моїх руках звучав, як похоронний марш. Цей заповіт став поперек горла. Я дивився на Максима, рідного брата, і не міг повірити власним очам.
— Ти знав? — прохрипів я, відчуваючи, як підступає образа.
Максим лише знизав плечима й криво посміхнувся, мовляв, чого ти завівся?
— Та це ж їхнє рішення, Борис, не перегинай.
«Не перегинай»?! Мене мовби обдали відром крижаної води. Усередині все закипіло.
— Їхнє рішення, кажеш? А хто бігав по нотаріусах, а? Хто “консультував” маму з татом? Я працював на двох роботах, щоб вони по санаторіях катались, а ти, значить, біля вуха їм нашіптував і усе тягнув під себе?!
— Та не гарячкуй, — буркнув він, простягаючи руку, щоб покласти мені на плече. — Ми ж сім’я…
Я смикнувся.
Сім’я… Згадав, як я тягнув його до лікарні. З дерева стрибнув невдало, герой. «Ти ж старший, Борю, ти повинен допомагати братові». Повинен був. А тепер що? Тепер я просто старий банкомат з функцією доставки ліків?
Цей заповіт я знайшов випадково. Лежав собі у шухляді, між серветками, під листівкою: «З днем народження, мій любий синочку!». Чорним по білому: будинок, дача, заощадження, машина — Максиму Олексійовичу. Про мене — ані слова. Наче мене й не існувало.
Тиждень чекав дзвінка. Хоч би мама… Хоч би хтось зателефонував і сказав: «Борю, це помилка, це все нісенітниця, ми тебе любимо». Але — тиша. Глуха, тиша.
Не витримав. Набрав мамин номер.
— Привіт, мамо. А чого ж ти не дзвониш?
— А ти сам чого не дзвониш? — пролунало з холодною іронією.
— Так тепер Максиму дзвоніть. Він же тепер господар. А я що? Банкомат із послугою «аптечна доставка»?
Мовчання. Важке, мов визнання провини.
— Ми просто хотіли, щоб у Максима було своє житло, — нарешті промовила мати. — Ти ж і так самостійний…
Самостійний?! Та я з себе, останню сорочку знімав! Комуналка, газ, ліки… Хто викликав батькові швидку, коли у нього тиск зашкалював?
— Ти ж сам казав, що робиш це від щирого серця… — пробурмотіла мама.
Серце… Моє серце вони віддали добровільно.
— Я більше нічого вам не оплачуватиму! Хай твій Максим тепер платить! Я йду!
— Борю, та ми ж усе втратимо…
— А мені яке до того діло, мамо? Я вже втратив себе!
Минув тиждень, другий, третій — почали дзвонити. Спочатку мама, потім батько, згодом і Максим долучився.
— Та не поводься, як дитина, через якийсь там папірець! — повчав він мене.
— Це не “папірець”, Максиме. Це вирок. І підписали його батьки з тобою.
Я перестав возити батькам продукти, перестав купувати ліки. Перестав бути для них сином. А може, я й не був ним ніколи?
Батьки винесли свої емоції на загал у соцмережах. Старший син зрадив їх! Пам’ятаю, як мама мало не розплакалася від радості, коли Максим подарував їй дешевеньку ікону, і як холодно сказала “дякую”, коли я оплатив їй обстеження. Саме тоді я й зрозумів — досить.
Субота. Ранок. Я в халаті, п’ю каву. Дзвінок у двері. На порозі — батьки. Батько в старенькій ватній куртці, мати — в пальті, яке я колись їй подарував. Тримаються за руки, наче прийшли на похорон.
Я вийшов у під’їзд, не впускаючи їх у квартиру.
— Борю, ну що ти як чужий… — почала мати лагідним голосом.
— Говоріть тут.
— Як це — “чужий”? Ми ж твої батьки! — обурився батько.
— Більше ні. Ви — мені не батьки.
— Це ж просто заповіт, Борю! Це ж не означає, що ми тебе не любимо!
— Це означає, що ви зробили вибір — між сином і зручністю.
Мати розплакалась.
— У Максима ж проблеми… Аліменти, орендована квартира… А ти завжди був сильним…
– Коли ви востаннє запитували, як я почуваюся? Чи тільки дивились, вистачить у мене грошей на ваші ліки?
— Ми не хотіли тебе образити… — прошепотіла мати.
— Ви просто думали, що я буду платити ваші рахунки до пенсії, а потім зникну.
— Ми сподівалися, що ти все зрозумієш…
— Я зрозумів. А тепер зрозумійте ви: я більше не ваш син. Ваш єдиний син — Максим.
Я розвернувся і пішов. Не обернувся, навіть коли мати опустилася на сходинку й театрально заголосила. Максим подзвонив наступного дня.
— Борю, ну не кидай ти їх…
— Продукти їм уже купив? — запитав я.
— У мене борги…
— Ах так! Заповіт поки що борги не покриває. Тільки квартира, заощадження і дача.
— Вони думали, ти не образишся… Їм здавалося…
— Їм здавалося, що я не людина.
Максим змовк.
— Тепер ти відповідаєш за них. Я все зробив, що міг. Я пішов.
— Не можна кидати родину! — не вгамовувався брат.
— А ти її кидав щодня, коли я возив їх у лікарню і платив за них борги, поки ти був “вільний”!
— Я завершив дзвінок.
Наступного дня я написав допис у соцмережах. Розповів усе, як є: що батьки залишили все молодшому сину. Що більше не треба мені дзвонити, коли їм відключають світло, плакати, що немає що їсти, і звинувачувати мене у зраді. Бо зраджений був я.
Двадцять років. І тепер я йду. Бо я — не банкомат, не страховка, а людина.
Пост розлетівся вірусом. Коментарі були різні. Хтось підтримував, хтось засуджував. Я блокував усіх, хто намагався мене засоромити.
Я змінив номер телефону, переїхав в інший район, почав зустрічатись з Наталкою — ми познайомились під час ранкової пробіжки.
— А батьки? — спитала вона якось.
— Їх немає, — відповів я.
Я ні про що не шкодую. Іноді любов — це не «терпи», а «йди». Якщо тебе викреслили із заповіту — не бійся викреслити їх із серця. Там, де зрада, немає рідства. Там, де мовчання, коли на душі погано — немає любові. Я зрозумів: родина — це не ті, хто тебе привів у світ, а ті, хто ніколи не обміняє тебе на квадратні метри і дачну ділянку.
