— Ви кажете, що я нічого не вкладаю у цей дім? Що ж, тоді подивіться на ці цифри. Можливо, настав час дізнатися, скільки насправді коштує ваша “безкоштовна” домробітниця.
— Марино, ти знову розкидала свої речі по всій квартирі! — Домініка Олексіївна демонстративно підняла з підлоги жіночу сумочку, тримаючи її двома пальцями, наче щось брудне. — Скільки разів повторювати? Порядок потрібно підтримувати постійно, а не раз на тиждень, коли у тебе виникає напад сумління.
Марина глибоко зітхнула, повільно дорахувала до п’яти й лише потім обернулася до свекрухи. Домініка Олексіївна стояла у дверному отворі кухні, уперши руку в бік — у позу, яку вона завжди приймала перед початком чергової «виховної» бесіди.
— Доброго ранку і вам, Домініко Олексіївно. Я не очікувала вас так рано. Ми з Віталіком нічого не планували на сьогодні.
— Я маю отримувати письмовий дозвіл, щоб навідати власного сина? — Свекруха примружила очі. — До того ж я принесла йому свіжі пельмені. Домашні, з фермерського м’яса, а не ті напівфабрикати, якими ти його труїш. Ти взагалі знаєш, що в нього слабкий шлунок?
Домініка Олексіївна пройшла на кухню, по-господарськи відчинила холодильник і почала переставляти банки.
— Знову порожньо. Ох, Марино. І молоко закінчується. Ти навіть не можеш устежити за такими елементарними речами. Що ти за жінка така?
Марина мовчки налила собі води. Сперечатися було марно. За два роки шлюбу вона зрозуміла: для Домініки Олексіївни вона завжди буде «недостатньою». Недостатньо охайною, недостатньо хазяйновитою, а головне — недостатньо заможною. Кожного візиту свекруха нагадувала, що квартира належить Віталіку.
— Віталік ще спить, — тихо сказала Марина. — Учора пізно повернувся.
— Звісно, він втомлюється! Мій син займається серйозною справою, а не просиджує дні за касою. До речі, я принесла каталог кухонь. Пора тут усе оновити. Я вже обрала кілька варіантів. Це дорого, але Віталік скоро йде на підвищення, він може собі це дозволити. У вас немає дітей, тож можна пожити для себе.
— Ми з Віталіком ще не обговорювали ремонт, — Марина відчула, як затерпли пальці. — У нас іпотека.
— Яку виплачує мій син! — перебила свекруха. — Що ти можеш внести зі своєю зарплатою? Копійки. Це навіть на серветки для цієї кухні не вистачить.
На кухню зайшов сонний Віталік. Він поцілував матір і лише кивнув дружині.
— Мамо, щось сталося?
— Я принесла пельмені й проект нової кухні. Пора жити в комфорті, синку. Твоя дружина, правда, проти, але я переконана — вона просто не розуміє свого щастя. Віталік знизав плечима:
— Мама права, Марин. Квартира вартісна, треба вкладати.
Марина промовчала. Це було звичне відчуття: вона — привид у власному домі.
Робота в супермаркеті була для Марини порятунком. Тут усе було чітко: товар, ціна, решта. Жодних свекрух з каталогами.
— Знову Домініка приходила? — Світлана, напарниця, підійшла до неї під час перерви. — У тебе обличчя таке, наче ти лимон цілим з’їла.
— Вона хоче нову кухню. І знову нагадала, що я — тягар. Знаєш, Світлано, я втомилася. Віталік ніколи не каже «ми». Завжди «мама права». Моє слово важить менше, ніж рекламний флаєр.
— Марино Сергіївно! — гукнув директор магазину, Ігор Петрович. — Зайдіть до мене.
У кабінеті пахло кавою. Директор, чоловік старої гарту, подивився на Марину поверх окулярів.
— Ви працюєте у нас три роки. Ви спокійна, відповідальна, вас люблять покупці. Я хочу запропонувати вам посаду заступника керуючого. Потрібно буде пройти навчання, скласти іспити. Зарплата зросте вдвічі. Що скажете?
Марина на мить заніміла. Це був не просто шанс на гроші. Це був шанс на повагу. — Я згодна, Ігоре Петровичу. Дякую.
Виходячи з кабінету, вона ледь не збила з ніг високого хлопця.
— Обережніше! — він посміхнувся.
— Я Костянтин, новенький на склад. А ви Марина з третьої каси. Ви найввічливіша людина, яку я бачив у торгівлі.
Марина зніяковіла. Костянтин виявився колишнім логістом великої компанії, який потрапив під скорочення і не цурався будь-якої роботи. З ним було легко. Він не дивився на неї як на «продавчиню», він бачив у ній людину.
Вдома боротьба за кухню тривала. Віталік і Домініка Олексіївна вже замовили замірника.
— Віталіку, ми разом збирали на цю квартиру! — вигукнула Марина за вечерею. — Я продала бабусину спадщину, щоб ми внесли перший внесок!
— Це були лише тридцять відсотків, — відмахнувся Віталік. — Мама каже, що основне тягне чоловік. Не роби з цього драму.
Тієї ночі Марина не спала. Вона купила великий зошит. Це став її «щоденник розрахунків». Спочатку вона виписала всі чеки на продукти за останній місяць — вісімдесят відсотків купувала вона. Потім — побутова хімія, ліки для Віталіка, подарунки його родичам.
Наступним кроком став підрахунок «невидимої праці». Вона відкрила інтернет і подивилася розцінки клінінгових компаній та кухарів. Прибирання квартири (4 рази на місяць) — стільки-то. Готування вечерь (щодня) — стільки-то. Прання та прасування — стільки-то.
Цифри виявилися шокуючими. Виходило, що якби Віталік наймав персонал для всього, що робила Марина, його «велика зарплата» зникала б швидше, ніж він встигав би її зняти.
На роботі Костянтин помітив її зошит.
— Домашня бухгалтерія? — запитав він. Марина коротко розповіла йому свою ситуацію.
— Знаєш, — Костянтин став серйозним, — найгірше — це коли тебе змушують вірити, що ти нічого не варта. Ти вкладаєш життя в цей дім. Це найдорожчий ресурс. Не дозволяй їм викреслити тебе зі звітності.
У п’ятницю почався демонтаж кухні. Домініка Олексіївна керувала процесом так, наче будувала палац.
— Отут буде барна стійка. Віталіку потрібне місце для відпочинку. А ти, Марино, можеш піти погуляти. Тільки заважаєш під ногами у робітників.
— Це мій дім, — спокійно відповіла Марина. — І я буду тут.
— Твій дім? — Домініка Олексіївна розсміялася. — Квартира записана на Віталіка. Ти тут просто прописана. Не забувайся.
Марина замість суперечки пішла до юриста. Молодий адвокат переглянув документи.
— Ви внесли кошти від продажу власного майна (бабусиної квартири) як перший внесок? Це зафіксовано?
— Так, переказ йшов з мого рахунку.
— Тоді ви маєте право на частку, незалежно від того, на кого оформлена квартира. Плюс, якщо ми доведемо, що побутові витрати лежали на вас, це підсилить позицію. Ви збираєтеся розлучатися?
— Я збираюся перестати бути невидимою, — відповіла Марина.
Ремонт тривав два тижні. Весь цей час вони харчувалися в кафе або замовляли їжу. Платив Віталік. Наприкінці другого тижня він почав дратуватися:
— Чому так дорого? Куди діваються гроші?
— Ти тепер платиш ринкову ціну за комфорт, люблий, — посміхалася Марина. — Раніше я готувала з продуктів, які купувала сама. Тепер ти бачиш реальність.
Кухню закінчили. Домініка Олексіївна сяяла. Вона влаштувала «презентацію» для родичів.
— Подивіться, яку красу мій син створив! — вихвалялася вона перед гостями. — Все сам, все на свої гроші.
Марина стояла біля стіни. Її ніхто не запрошував до столу, вона просто підносила напої.
— А тепер сюрприз! — Домініка Олексіївна витягла конверт.
— Синочку, я дарую тобі гроші на нову машину. Але! З однією умовою. Ти маєш оформити квартиру повністю на себе як одноосібну власність, щоб ніякі… випадкові люди не могли на неї претендувати.
В кімнаті стало тихо. Віталік подивився на Марину.
— Мамо, ну це якось…
— А що? — перебила вона. — Вона ж сюди ні копійки не вклала. Хіба не так, Марино?
Марина повільно пройшла до центру кімнати. У руках вона тримала свій зошит.
— Знаєте, Домініко Олексіївно, ви праві. Давайте поговоримо про внески. Вона поклала зошит перед гостями.
— Ось тут — розрахунок моєї праці за два роки. Якщо ми віднімемо ці суми від іпотеки, яку платив Віталік, виявиться, що він мені ще винен. Ось виписка про мій перший внесок — продаж квартири моєї бабусі. Це тридцять відсотків вартості цього житла. І ось чеки за всі ремонти та техніку, які я купувала зі своєї «мізерної» зарплати.
Домініка Олексіївна позеленіла.
— Що це за бухгалтерія? Це ж сім’я! Це твій обов’язок!
— Обов’язок — це коли є повага, — відрізала Марина. — А коли мене називають «випадковою людиною» у моєму власному домі — це вже бізнес. Віталіку, я подаю на розлучення. І я заберу свою частку. Або ти виплачуєш мені мою частину готівкою зараз, або ми продаємо цю квартиру через суд.
Гості почали розходитися. Свято було зіпсовано. Домініка Олексіївна кричала про невдячність, але Віталік мовчав. Він вперше побачив у дружині не «додаток до каструль», а жінку, яка готова його знищити.
Розлучення було важким. Домініка Олексіївна найняла адвоката, але Марина була підготовлена краще. Її «зошит» став головним доказом того, що бюджет був спільним, а її внесок — суттєвим.
Суд зобов’язав Віталіка виплатити компенсацію. Йому довелося взяти величезний кредит, щоб залишитися у своїй «ідеальній» квартирі з новою кухнею.
Марина переїхала до матері, а за місяць купила власну однокімнатку. Невеличку, але свою. На роботі вона офіційно стала заступником керуючого. Костянтин допомагав їй з переїздом. — Ти виглядаєш інакше, — сказав він, заносячи останню коробку. — Я нарешті відчуваю свою вагу в цьому світі, Костю. Я більше не копійка, яку можна не помітити.
Одного разу вона зустріла Віталіка в центрі міста. Він виглядав втомленим.
— Мама знову шукає мені дружину, — криво посміхнувся він. — Каже, треба знайти таку, що буде цінувати мій статус. А я приходжу на ту кухню і не можу там навіть чаю випити. Там порожньо, Марин.
— Там не порожньо, Віталіку. Там просто немає любові, за яку не треба платити рахунки.
Марина розвернулася і пішла до своєї машини. На передньому сидінні лежав зошит. Але тепер це був не щоденник образ, а план її власного бізнесу. Вона знала: кожен її крок, кожна хвилина її часу тепер належали тільки їй. І це була найвища цінність, яку неможливо виміряти жодною іпотекою.
Минуло ще півроку. Марина відкрила власний невеличкий магазинчик еко-продуктів. Костянтин став її партнером по бізнесу і не тільки. Домініка Олексіївна кілька разів намагалася дзвонити, навіть пропонувала «помиритися», бо нова пасія Віталіка виявилася ще більш вимогливою і абсолютно не вміла готувати пельмені. Марина просто заблокувала номер.
Вона більше не рахувала копійки. Вона рахувала перемоги. І головною перемогою була вона сама — жінка, яка навчилася цінувати себе більше за чужу думку.
