Ви дали нам 10 000 гривень за п’ять років! А ми виплатили всю суму з допомогою моєї матері-заробітчанки!

П’ять років тому я вийшла заміж за Тараса. Наше весілля було скромним, але щирим — ми кохали одне одного і мріяли про спільне майбутнє.

Майже одразу ми взяли кредит на двокімнатну квартиру в передмісті Києва. Я працювала бухгалтеркою, а Тарас — менеджером у логістичній фірмі.

Жили ми не розкішно, але на все вистачало: 5 000 гривень на продукти, майже вся моя зарплатня і зарплатня моєї мами заробітчанки на кредит, а решту відкладали на ремонт.

Проте все змінилося, коли батьки Тараса, Олена Петрівна та Василь Іванович, почали навідуватися до нас дедалі частіше.

Олена Петрівна з першого дня не сприйняла мене. Вона вважала, що Тарас міг би знайти «кращу партію» — дівчину, яка б більше відповідала її уявленням про ідеальну невістку.

— Тарасику, ну що ти в ній побачив? — зітхала вона, сидячи за нашим кухонним столом. — Вона ж ані борщу нормального не зварить, ані хати до ладу не приведе.

Я намагалася не реагувати, але її слова все ж дуже ображали. Тарас лише відмахувався:

— Мамо, досить. Анна — чудова дружина, і я її люблю.

Але Олена Петрівна не вгамовувалася. Вона постійно давала «поради», які більше скидалися на докори:

— Ти не так картоплю чистиш, Анно. Я завжди додаю лавровий лист у суп, а ти що, забула?

— Навіщо тобі та робота? Сиди вдома, веди господарство, як усі нормальні жінки.

— Щось ти, доню, тріхи набрала. Слідкуй за собою, бо Тарас ще молодий, знайде іншу.

Я трималась, щоб не відповісти різко. Але з кожним її візитом терпіти ставало важче. Одного вечора, коли вона вкотре розкритикувала мою лазанью, я не витримала:

— Олено Петрівно, я вас поважаю, але, будь ласка, не втручайтеся в наше життя.

Вона скривилася, ніби проковтнула лимон, і побігла скаржитися Тарасу:

— Сину, ти чув, як вона зі мною розмовляє? Я ж для вас стараюся, а вона така невдячна!

Тарас узяв мене за руку і тихо сказав:

— Анно, ну навіщо ти так? Мама ж хоче добра.

— Добра? — я ледь стримувала роздратування. — Вона мене постійно критикує!

— Не перебільшуй, — відмахнувся він.

Після цього наші стосунки з його батьками остаточно зіпсувалися. Олена Петрівна при кожній нагоді скаржилася Тарасу на мене, називаючи «невдячною» чи «невихованою». Тарас дедалі частіше ставав на бік матері, і я відчувала, як між нами росте прірва.

Остання крапля впала на Тарасів день народження. Я готувалася тиждень: спекла торт, замовила суші, приготувала три салати й запіканки.

Гості, включно з Оленою Петрівною та Василем Івановичем, зібралися за столом. Усе йшло добре, доки свекруха не скуштувала мій салат із тунцем.

— М-да, Анно, — скривилася вона. — Ти так і не навчилася готувати. Сухо, несмачно.

Я зціпила зуби, але відповіла:

— Може, покажете, як треба?

— Було б кого вчити, — пирхнула вона. — Ти ж усе одно не зрозумієш.

— Мамо, досить, — мляво сказав Тарас, але його тон мене розлютив. Чому він не захищає мене?

— А що, Тарасику? — продовжувала Олена Петрівна. — Я правду кажу. Ми з батьком подумали: може, вам краще роз’їхатися? Продайте квартиру, поділіть гроші навпіл, а ти, сину, повертайся до нас.

Я мало не впустила тарілку.

— Ви це серйозно? — я ледве стримувала тремтіння в голосі.

— А що такого? — втрутився Василь Іванович. — Ми ж кредит допомагали платити. Маємо право вирішувати.

— Право? — я відчувала, як обличчя стає червоним. — Ви дали нам 10 000 гривень за п’ять років! А ми виплатили всю суму з допомогою моєї матері-заробітчанки!

— Не говори таким тоном до моїх батьків! — раптом підвищив голос Тарас.

Я застигла. Він ніколи не підвищував на мене голос.

— Твоя мати пропонує виставити мене з дому, а ти мовчиш? — обурено сказала я.

— Ніхто тебе не виганяє, — буркнув Василь Іванович. — Ми хочемо, щоб усе було по-чесному.

— По-чесному? — я зайшлася від обурення.

— Досить! — Тарас кинув ложку на стіл. — Ти вічно всім незадоволена! Моїх батьків не поважаєш!

Олена Петрівна додала, солодко посміхаючись:

— Синку, може, й правда, роз’їдьтеся? Вона тобі не пара.

Я дивилася на Тараса, чекаючи, що він заперечить. Але він повільно промовив:

— Знаєте, ви праві. Нам треба роз’їхатися.

— Що? — прошепотіла я. — Ти це серйозно?

— Абсолютно, — холодно відповів він. — Збирай речі й іди.

— Куди?

— Мені байдуже. До подруги, до батьків — куди хочеш.

— Але це й мій дім! — вигукнула я. — Я звідси нікуди не піду!

— Підеш, — мовив зверхньо Тарас. — Зараз ти повинна піти.

Я зрозуміла, що він не жартує. На дерев’яних ногах пішла до спальні, кинула в сумку одяг, косметику, ноутбук.

— Решту заберу пізніше, — кинула, виходячи.

— Іди собі! — гукнула Олена Петрівна.

Я грюкнула дверима. На сходах зупинилася, намагаючись усвідомити, що сталося. П’ять років шлюбу, мрії про дітей, спільні вечори — усе зруйновано за одну мить. Дощ накрапав, коли я вийшла на вулицю. Я йшла, не розбираючи дороги, і набирала номер подруги Юлі.

— Юль, можна до тебе? Мені нема куди йти, — сказала я глухим голосом.

— Анно, що сталося? — стривожилася вона.

— Тарас мене вигнав. Розкажу, як приїду.

— Ого, — ахнула Юля. — Приїжджай швидше, я чекаю.

У таксі я ледь стримувала сльози. Юля зустріла мене обіймами:

— Розповідай усе.

Я виклала їй історію, ковтаючи сльози.

— Які ж вони підлі! — обурилася Юля. — А Тарас — просто не вірю! Як він міг?

— Не знаю, — зітхнула я. — Він ніби став іншою людиною.

— Поживеш у мене, заспокоїшся, — сказала Юля, гладячи мене по плечу. — А там вирішимо, що робити.

Я кивнула, хоча сил сперечатися не було.

Минув тиждень. Тарас не дзвонив, не писав. Я ніяк не могла прийти до тями: безсонні ночі, думки лиш про одне: як він міг.

До реальності мене мама повернула:

— Дорогенька, а ти чого руки опустила? У тебе все тільки починається, а ти розкисла. Ти повинна відстояти своє.

— Мамо, ти не бачила їх. Тарас мене не захистив. Я не хочу ніколи їх більше бачити і нічого спільного з ними мати. Хай усе забирають, аби тільки більше ніколи їх не зустрічати.

— Є ні, голубонько. Я не для того скільки років працювала тут аби все подарувати Тарасу. Збирайся до купи і мусиш діяти.

Я потроху приходила до тями, але образа не давала спокою. Юля якось запропонувала:

— Може, подати на розлучення? Навіщо тобі такий чоловік?

Я похитала головою:

— Так, Юль, це – перше,що я зроблю. Ця квартира — моя. Я платила за неї, і я її поверну.

— І як ти це зробиш? — здивувалася вона.

— У мене є ідея, — усміхнулася я.

Наступного дня я пішла до банку. Там зібрала всі виписки. Повернувшись до Юлі, я тримала товсту теку.

— Що це? — запитала вона.

— Моя квартира, — відповіла я. — Олена Петрівна ще не зрозуміла з ким насправді зв’язалася.

Ще за тиждень приїхала моя мама. Ми довго говорили втрьох: я, мама і донька її подруги-заробітчанки Ольга – юрист. Того ж вечора я набрала Тараса.

— Алло, — буркнув він.

— Привіт, Тарасе, — спокійно сказала я. — Нам треба поговорити. Про квартиру.

— Що тут говорити? — відмахнувся він. — Усе вирішено.

— Ні, не вирішено, — відрізала я. — Завтра о сьомій я прийду. І твої батьки хай будуть. У нас серйозний розмова.

— Гаразд, — після паузи відповів він. — Приходь.

Наступного вечора ми стояли перед дверима нашої квартири. Душа була в п’ятках, але я була готова. Тарас відчинив, не дивлячись мені в очі.

— Заходь, — пробурмотів.

У вітальні сиділи Олена Петрівна з Василем Івановичем. Свекруха скривилася, побачивши нас:

— Чого прийшли?

— Добрий вечір, — спокійно сказала я. — Нам треба дещо обговорити.

Я дістала теку з документами й поклала на стіл.

— Що це? — насупився Тарас.

— Документи на квартиру. І виписки по кредиту. Чи ти думав, що я просто так піду?

— І що? — пирхнула Олена Петрівна. — Ми знаємо, що ви брали кредит.

— Так, — кивнула я. — Але, всіх нюансів ви не знаєте напевне, тож доведеться пояснити.

Ольга спокіним рівним тоном все роз’яснила і пояснила. Так, Тарас все ж отримає якусь часту, але – мізер. Креди оформлено на мене. Гроші йшли з моєї зарплатні ну і ті що мама передавала. Мій чоловік окрім 10 000 як виявилось, нічого до нашого житла і не доклав.

Все було довго і не просто, але зрештою я таки відстояла своє. Мама, Оля і Юля були поруч постійно, підтримували. Свекір і свекруха намагались щось доводити, не відступали. Але Ольга знала свою справу добре, тож нічого ні в кого не вийшло.

— Не думав, що ти така, – сказав мені Тарас зрештою. Не по-юдськи вчинила ти. Не думав, що в тобі така дріб’язковість є.

Мені так смішно і гірко стало. А де я дріб’язкова. цікаво? Мусила все залишити, чи як?

Головна картинка ілюстратвина.

You cannot copy content of this page