П’ять років тому я вийшла заміж за Тараса. Наше весілля було скромним, але щирим — ми кохали одне одного і мріяли про спільне майбутнє.
Майже одразу ми взяли кредит на двокімнатну квартиру в передмісті Києва. Я працювала бухгалтеркою, а Тарас — менеджером у логістичній фірмі.
Жили ми не розкішно, але на все вистачало: 5 000 гривень на продукти, майже вся моя зарплатня і зарплатня моєї мами заробітчанки на кредит, а решту відкладали на ремонт.
Проте все змінилося, коли батьки Тараса, Олена Петрівна та Василь Іванович, почали навідуватися до нас дедалі частіше.
Олена Петрівна з першого дня не сприйняла мене. Вона вважала, що Тарас міг би знайти «кращу партію» — дівчину, яка б більше відповідала її уявленням про ідеальну невістку.
— Тарасику, ну що ти в ній побачив? — зітхала вона, сидячи за нашим кухонним столом. — Вона ж ані борщу нормального не зварить, ані хати до ладу не приведе.
Я намагалася не реагувати, але її слова все ж дуже ображали. Тарас лише відмахувався:
— Мамо, досить. Анна — чудова дружина, і я її люблю.
Але Олена Петрівна не вгамовувалася. Вона постійно давала «поради», які більше скидалися на докори:
— Ти не так картоплю чистиш, Анно. Я завжди додаю лавровий лист у суп, а ти що, забула?
— Навіщо тобі та робота? Сиди вдома, веди господарство, як усі нормальні жінки.
— Щось ти, доню, тріхи набрала. Слідкуй за собою, бо Тарас ще молодий, знайде іншу.
Я трималась, щоб не відповісти різко. Але з кожним її візитом терпіти ставало важче. Одного вечора, коли вона вкотре розкритикувала мою лазанью, я не витримала:
— Олено Петрівно, я вас поважаю, але, будь ласка, не втручайтеся в наше життя.
Вона скривилася, ніби проковтнула лимон, і побігла скаржитися Тарасу:
— Сину, ти чув, як вона зі мною розмовляє? Я ж для вас стараюся, а вона така невдячна!
Тарас узяв мене за руку і тихо сказав:
— Анно, ну навіщо ти так? Мама ж хоче добра.
— Добра? — я ледь стримувала роздратування. — Вона мене постійно критикує!
— Не перебільшуй, — відмахнувся він.
Після цього наші стосунки з його батьками остаточно зіпсувалися. Олена Петрівна при кожній нагоді скаржилася Тарасу на мене, називаючи «невдячною» чи «невихованою». Тарас дедалі частіше ставав на бік матері, і я відчувала, як між нами росте прірва.
Остання крапля впала на Тарасів день народження. Я готувалася тиждень: спекла торт, замовила суші, приготувала три салати й запіканки.
Гості, включно з Оленою Петрівною та Василем Івановичем, зібралися за столом. Усе йшло добре, доки свекруха не скуштувала мій салат із тунцем.
— М-да, Анно, — скривилася вона. — Ти так і не навчилася готувати. Сухо, несмачно.
Я зціпила зуби, але відповіла:
— Може, покажете, як треба?
— Було б кого вчити, — пирхнула вона. — Ти ж усе одно не зрозумієш.
— Мамо, досить, — мляво сказав Тарас, але його тон мене розлютив. Чому він не захищає мене?
— А що, Тарасику? — продовжувала Олена Петрівна. — Я правду кажу. Ми з батьком подумали: може, вам краще роз’їхатися? Продайте квартиру, поділіть гроші навпіл, а ти, сину, повертайся до нас.
Я мало не впустила тарілку.
— Ви це серйозно? — я ледве стримувала тремтіння в голосі.
— А що такого? — втрутився Василь Іванович. — Ми ж кредит допомагали платити. Маємо право вирішувати.
— Право? — я відчувала, як обличчя стає червоним. — Ви дали нам 10 000 гривень за п’ять років! А ми виплатили всю суму з допомогою моєї матері-заробітчанки!
— Не говори таким тоном до моїх батьків! — раптом підвищив голос Тарас.
Я застигла. Він ніколи не підвищував на мене голос.
— Твоя мати пропонує виставити мене з дому, а ти мовчиш? — обурено сказала я.
— Ніхто тебе не виганяє, — буркнув Василь Іванович. — Ми хочемо, щоб усе було по-чесному.
— По-чесному? — я зайшлася від обурення.
— Досить! — Тарас кинув ложку на стіл. — Ти вічно всім незадоволена! Моїх батьків не поважаєш!
Олена Петрівна додала, солодко посміхаючись:
— Синку, може, й правда, роз’їдьтеся? Вона тобі не пара.
Я дивилася на Тараса, чекаючи, що він заперечить. Але він повільно промовив:
— Знаєте, ви праві. Нам треба роз’їхатися.
— Що? — прошепотіла я. — Ти це серйозно?
— Абсолютно, — холодно відповів він. — Збирай речі й іди.
— Куди?
— Мені байдуже. До подруги, до батьків — куди хочеш.
— Але це й мій дім! — вигукнула я. — Я звідси нікуди не піду!
— Підеш, — мовив зверхньо Тарас. — Зараз ти повинна піти.
Я зрозуміла, що він не жартує. На дерев’яних ногах пішла до спальні, кинула в сумку одяг, косметику, ноутбук.
— Решту заберу пізніше, — кинула, виходячи.
— Іди собі! — гукнула Олена Петрівна.
Я грюкнула дверима. На сходах зупинилася, намагаючись усвідомити, що сталося. П’ять років шлюбу, мрії про дітей, спільні вечори — усе зруйновано за одну мить. Дощ накрапав, коли я вийшла на вулицю. Я йшла, не розбираючи дороги, і набирала номер подруги Юлі.
— Юль, можна до тебе? Мені нема куди йти, — сказала я глухим голосом.
— Анно, що сталося? — стривожилася вона.
— Тарас мене вигнав. Розкажу, як приїду.
— Ого, — ахнула Юля. — Приїжджай швидше, я чекаю.
У таксі я ледь стримувала сльози. Юля зустріла мене обіймами:
— Розповідай усе.
Я виклала їй історію, ковтаючи сльози.
— Які ж вони підлі! — обурилася Юля. — А Тарас — просто не вірю! Як він міг?
— Не знаю, — зітхнула я. — Він ніби став іншою людиною.
— Поживеш у мене, заспокоїшся, — сказала Юля, гладячи мене по плечу. — А там вирішимо, що робити.
Я кивнула, хоча сил сперечатися не було.
Минув тиждень. Тарас не дзвонив, не писав. Я ніяк не могла прийти до тями: безсонні ночі, думки лиш про одне: як він міг.
До реальності мене мама повернула:
— Дорогенька, а ти чого руки опустила? У тебе все тільки починається, а ти розкисла. Ти повинна відстояти своє.
— Мамо, ти не бачила їх. Тарас мене не захистив. Я не хочу ніколи їх більше бачити і нічого спільного з ними мати. Хай усе забирають, аби тільки більше ніколи їх не зустрічати.
— Є ні, голубонько. Я не для того скільки років працювала тут аби все подарувати Тарасу. Збирайся до купи і мусиш діяти.
Я потроху приходила до тями, але образа не давала спокою. Юля якось запропонувала:
— Може, подати на розлучення? Навіщо тобі такий чоловік?
Я похитала головою:
— Так, Юль, це – перше,що я зроблю. Ця квартира — моя. Я платила за неї, і я її поверну.
— І як ти це зробиш? — здивувалася вона.
— У мене є ідея, — усміхнулася я.
Наступного дня я пішла до банку. Там зібрала всі виписки. Повернувшись до Юлі, я тримала товсту теку.
— Що це? — запитала вона.
— Моя квартира, — відповіла я. — Олена Петрівна ще не зрозуміла з ким насправді зв’язалася.
Ще за тиждень приїхала моя мама. Ми довго говорили втрьох: я, мама і донька її подруги-заробітчанки Ольга – юрист. Того ж вечора я набрала Тараса.
— Алло, — буркнув він.
— Привіт, Тарасе, — спокійно сказала я. — Нам треба поговорити. Про квартиру.
— Що тут говорити? — відмахнувся він. — Усе вирішено.
— Ні, не вирішено, — відрізала я. — Завтра о сьомій я прийду. І твої батьки хай будуть. У нас серйозний розмова.
— Гаразд, — після паузи відповів він. — Приходь.
Наступного вечора ми стояли перед дверима нашої квартири. Душа була в п’ятках, але я була готова. Тарас відчинив, не дивлячись мені в очі.
— Заходь, — пробурмотів.
У вітальні сиділи Олена Петрівна з Василем Івановичем. Свекруха скривилася, побачивши нас:
— Чого прийшли?
— Добрий вечір, — спокійно сказала я. — Нам треба дещо обговорити.
Я дістала теку з документами й поклала на стіл.
— Що це? — насупився Тарас.
— Документи на квартиру. І виписки по кредиту. Чи ти думав, що я просто так піду?
— І що? — пирхнула Олена Петрівна. — Ми знаємо, що ви брали кредит.
— Так, — кивнула я. — Але, всіх нюансів ви не знаєте напевне, тож доведеться пояснити.
Ольга спокіним рівним тоном все роз’яснила і пояснила. Так, Тарас все ж отримає якусь часту, але – мізер. Креди оформлено на мене. Гроші йшли з моєї зарплатні ну і ті що мама передавала. Мій чоловік окрім 10 000 як виявилось, нічого до нашого житла і не доклав.
Все було довго і не просто, але зрештою я таки відстояла своє. Мама, Оля і Юля були поруч постійно, підтримували. Свекір і свекруха намагались щось доводити, не відступали. Але Ольга знала свою справу добре, тож нічого ні в кого не вийшло.
— Не думав, що ти така, – сказав мені Тарас зрештою. Не по-юдськи вчинила ти. Не думав, що в тобі така дріб’язковість є.
Мені так смішно і гірко стало. А де я дріб’язкова. цікаво? Мусила все залишити, чи як?
Головна картинка ілюстратвина.