Невістка з чоловіком придбали дуже дорогого песика з вражаючою родовідною. Скільки він коштував, нікому не сказали.
Їхня донька допомагала виховувати собаку, вигулювала його і навіть возила до спеціальної школи для собак.
Але сталося так, що дівчина після школи вступила до престижного столичного вишу й поїхала. Хто тепер допомагатиме? Адже собаку треба вигулювати.
Вранці невістка справлялася сама. І ввечері теж.
А вдень? Собачці треба рухатися.
І тоді вона подзвонила свекрусі:
— Лідіє Іванівно, вся надія на вас. Ви ж на пенсії. Дуже прошу, чи могли б ви вигулювати нашого Річа? Будь ласка, нема до кого звернутися.
Свекруха хотіла відповісти, що це їхні проблеми. Не треба було заводити собаку, якщо тепер виникли труднощі.
Але у невістки такий лагідний голос, говорить, як співає. І стало шкода, вона погодилася.
Дали матері ключ від квартири, і жінка почала приходити щодня в один і той самий час.
Заходила, Річ радів, морда аж світилася від щастя. Гуляли далеко — за будь-якої погоди. Іноді до них приєднувався свекор, гуляли втрьох.
Якось, повернувшись з прогулянки, свекруха зайшла на кухню і побачила гору брудного посуду в раковині.
Одягла фартух і взялася до роботи.
Все перемила. Неприємний запах залишився. З’ясувалося, що у відрі для сміття лежали залишки оселедця й кістки з бульйону. Мабуть, уже кілька днів. З’явився неприємний запах.
Свекор одягнувся й виніс сміття. Такі кістки домашнім собакам гризти не можна — тому й валялися.
А свекруха не могла зупинитися. У пральній машинці було повно брудної білизни, але прального порошку не було. Свекрові довелося вдруге піти в магазин, зате на балконі гарними рядами висіла випрана білизна.
У кутах було багато пилу, його одразу видно. Проведеш рукою — залишається слід. Дуже неприємно. Тож вирішила вимити й підлогу.
Чотири години жінка прибирала. Щасливі, чоловік і дружина повернулися додому.
Ввечері дзвінок телефону. Голос роздратований — це невістка:
— Хотіли показати, що я нечупара? Вказати на бруд? То знайте, я хворіла, мені було не до квартири. Лідіє Іванівно, не дозволю себе ображати. Скільки хочете синові скаржтеся. Але щоб вашої ноги в моєму домі більше не було.
Вона наговорила зайвого, бо образилася.
Свекруха плакала, вночі не могла заснути. І синові зателефонувати не наважилася.
Син нічого не знав. Його дружина знайшла вихід: за гроші приходила сусідка, вигулювала собаку. Вона кілька днів звикала до Річа, але впоралася.
Минув місяць, другий. Син зателефонував матері:
— Щось давно вас із татом не бачу. У вас усе добре?
Мати розповіла про прибирання:
— Відтоді немає дружби з твоєю дружиною. Так сталося. Але май на увазі, що себе винною не вважаю. Думала, що ми одна сім’я, що треба допомагати. Ось і допомогла на свою голову.
Син протягнув:
— Ну ви й даєте. — І вимкнувся.
Минув третій місяць, за ним четвертий. Свекруха й невістка не телефонували одна одній. Через прибирання посварилися назавжди.
Внучка повернулася зі столиці на канікули. Ввечері сиділа з матір’ю на кухні. Мати розповіла, що сталося, й додала:
— Ніколи їй цього не пробачу.
Донька округлила очі:
— Може, бабуся твої прикраси продала? Чи виклала фотографію брудної квартири в соціальні мережі з адресою? Чи запросила гостей і використала всі продукти? Що сталося? Мені соромно таке слухати. — І пішла спати.
Вранці вона прийшла до бабусі, провела з нею весь день. А бабуся — ні слова про ту історію.
Увечері знову залишилася з матір’ю наодинці. Мама сказала:
— Напевно, я погарячкувала. Ти маєш рацію. Не знаю, що робити.
Прямолінійна донька, яка сумнівів не знала, зателефонувала бабусі:
— Мама хоче з тобою поговорити, але соромиться.
Невістка взяла слухавку:
— Пробачте, Лідіє Іванівно, за грубість. Я тоді ще не оговталася після хвороби.
І все, сварка забулася. А донька все-таки сказала матері:
— Виправдання собі знайшла — хвороба. Сама ж мене вчила, що не можна ображати людей.
Прийшов батько, донька розповіла, що мати з бабусею помирилися. Він протягнув:
— Ну ви й даєте. — І пішов.
Напевно, йому було байдуже.
Донька поїхала на навчання. Невістка зі свекрухою іноді спілкувалися телефоном, але не бачилися. І про собаку більше не згадували. Начебто помирилися, але щось залишилося — неприємне.
