Зі своєю дружиною я познайомився через інтернет. Давненько, тоді ще в моді були кнопкові телефони, а інше вважалося незручним.
Сайт знайомств, листування, день зустрічі. У листуванні та на фото, вона найкраща! Тому я одягався, і переодягався, і переодягався, і так знову, і знову. Флакон дезодоранту витратив, не помітивши. Все підготував, і мова, і хода нічого не забув.
Нічого, окрім гаманця. І добре б, але помітив я це тоді, коли ми встигли замовити їжу в кафе.
Прогулюючись парком, я намагався її веселити завченими фразами, і навіть хотів показати пантоміму, але не став. Вищий розум уберіг.
Поруч із парком була кафешка. Це була ідеальна кав’ярня для закоханих та любителів. Недорого, але й не зовсім «для всіх». Місце сучасне, але офіціанти тихі, мирні, непоказні. Думаю, щоб не відбивати дівчат у відвідувачів, або щоб ми на їхньому тлі виглядали крутішими.
Зробивши замовлення, я згадав, що не взяв гаманця. Я його навіть уявив, що самотньо лежить на комоді біля дверей. Здається, я завжди це пам’ятав і знав, але чомусь у пам’яті це спливло тільки зараз?!
І як на зло, переді мною сиділа дівчина мрії. Красива та весела, любить морозиво, а звуть Таня! «Що ще потрібно для ідеалу?», подумав я тоді.
Коли дістав свою нокію, то написав: «Я в “Калині”. З богинею. Терміново, 500 гривень! Благаю!!» – завершив аж двома знаками оклику, і відправив брату.
Старший брат, тоді їздив машиною, і працював. Для мене, студента, він був найбагатшим жителем олімпу, всезнаючим і всемогутнім. Тільки я тримав від нього це у секреті. Проблема була в одному: був вівторок, день і брат, напевно, працював.
Все, що було перед тим, як принесли рахунок, я пам’ятаю туманно. Я щось розповідав, і все говорив, як гадаю, адже сил прибріхувати не було. Жартував, здіймав їй настрій. Миготіла думка, що її можна роздратувати, вона піде, і не дізнається, що грошей заплатити немає.
Коли офіціант поклав папку з рахунком, вся кров перетекла з тіла в голову, і під натиском стала крутитися від одного вуха до іншого. Повітря запеклося, і я не міг його вдихнути. Все, я втратив найкращу дівчину землі, просто забувши гаманець! А може зізнатися? Що робити?! Ні! Буде лише гірше.
Час минав, мій світ стиснувся до розмірів цієї коричневої папки з чеком усередині.
– Вас можна розрахувати? – я почув знайомий голос. Повернувшись, я побачив брата, що тримав у руках безглуздий рушник. Мені хотілося його обійняти, але я впорався із собою.
– Так будь ласка. – сказав я. Брат пішов на кухню.
– Спритно ти, я й не помітила, як ти встиг заплатити. – сказала Таня. Вона посміхалася і, здається, була задоволена побаченням. Тоді я не міг збагнути чому.
Брат, повернувшись, приніс «здачу», на яку ми ще купили по морозиві, поряд із будинком.
Потім брат розповідав, що він у цей день хворів, і коли приїхав у кафе, я вже сидів і мало не плакав над рахунком. Він оцінив «богиню», і впіймав офіціанта за лікоть. Змовницьким тоном і коротко, розповівши офіціанту ситуацію, він запропонував піти за рахунком замість нього.
Він попросив рушник, а на вказівку офіціанта, що вони не ходять з рушниками, він відповів «який із мене офіціант, без рушника!».
Дружина розповіла, що сумувала всю першу половину побачення, казала, все було неприродно. За її словами, я перетворився на кафе, став людяним, милим, сміливо жартував і розповідав про себе правду. А ще вона сказала, що від мене дуже заразливо віяло впевненістю.
