fbpx
Дозвілля
Все частіше на Різдво не хрустять снігом чоботи, а хлюпають сльотавим непорозумінням. Воно щось втратило, наше Різдво. Воно хоче щось повернути

Все частіше на Різдво не хрустять снігом чоботи, а хлюпають сльотавим непорозумінням. Все частіше Різдво утікає крапельками сніжинок крізь стиснені пальці – начебто було щойно крихке чудо химерно-повітряної заморозі в теплому човнику долоні і… зникло. Вологим слідом залишило по собі літеплий спогад скрижанілої казки і краплею ковзнуло долі… Щось невловимо-крихке, ажурно-витончене, те, що витає у дзвінкому повітрі січня, раптово осідає вогкою химерою при доторку до теплих і грубих, у цій своїй теплоті, рук… Воно щось втратило, наше Різдво. Воно хоче щось повернути…

Різдво вже дуже рідко пахне кутею при святвечірніх столах і затишно опливає свічкою, встромленою у гранчак з зерном. Воно вже дуже рідко шелестить золотою соломою на долівках домівок, бо сучасний ламінат – не старосвітська дошка і відмити його справа не надто вдячна. Та й де ж ти візьмеш соломи у місті!?… Блистить пластикова ялинка, чия пухнаста китиця всіляко пишніша за справжню і падає срібними пасмами блискучий «дощик» – донизу, між яскравих спалахів п’ятисотлампочкової гірлянди…

Воно стало блискучим – наше Різдво. Воно наповнилось переспівом «Джингл Беллз» і замериканізованого Леонтовичевого «Щедрика». Те – бабине і дідове – Різдво, в роззолоті пахучої соломи, що обов’язково встеляла підлогу хати, у затишному гудінні комина старої печі, все у гілочках живої ялинки з банькатими іграшками, тихо-тихо відійшло на задній план свідомості, ставши спогадом. Воно пішло так тихо, як поступаються в суперечках старі, мудрі і люблячі тебе люди. Воно відійшло, знітившись поривчастої потуги всемогутньої молодості і нахабних манер розкутої недовченості. Воно дивиться, що вийде у нас без того малого, що ми забули там, далеко – в минулому.

В минулому залишилась не тільки кутя, кидана навхрест по хаті, солома, вистелена долівкою, Дідух на покутті, а й те, що гріло душу більше ніж гогітлива кахляна грубка – Дух Різдва. Це Дух, що надходив не зі святковими розпродажами і шаленим заламом цін на продукти, не з сивим алкогольним пасмом від колядників, не з одноманітними трьома з половиною колядками у аранжуванні «дуц-бац-тиць» з хрипкого базарного динаміка. Ні! Він приходив тихою-тихою Тайною, з Першою зорею у пломінчику свічі і молитві, котру творили сім’ями перед Вечерею. Він витав дзвінким сміхом за малими колядниками, які бігли наввипередки колядувати до «хресних», плутаючись у завеликих, бувало, чоботах і задовгих – нерідко – полах. Він був тихим і ненав’язливим. І був таким не тому, що боявся голови парткому і не тому, що приглушував спів колядників з обережності не «попастись» на очі парторгу, а тому, що він був не фальшиво-урочистий. У ньому не було надривного пафосу телевізійних Літургій – тоді ми ходили до Церкви на Різдво, а не мутно фокусували погляд в телеекрані під синхрон коментатора, – «на Літургії перебуває Президент з дружиною, прем’єр-міністр та інші офіційні…».

Ми тоді ще пам’ятали, що святкуємо. «Христос народився! Славімо Його!» було формою посвячення, універсальним гаслом-перепусткою до світу таких же, як і ти, Людей – тих, чий Спаситель приходить не в громах канонад і не в зловісних блискавицях помсти, а в Любові і Муках. Це було свято тих, котрі тішились, як діти добрій нагоді до ранку поколядувати вулицями і цілу ніч – від хати до хати – нести з собою звістку: «Христос народився! – Славімо Його!» Бо так має бути з тими, чий Господь – Дитина і він – Народився…
Як сніжинка тане у теплих долонях, так щезає свято за його антуражем. І скоромовкові «щедрики» у загальних коридорах багатоквартирних будинків давно вже щебечуть не з щирої радості, а меркантильного розрахунку, і тривога перед невідомим та непевним завтра прихиляє пляшку до чарки….

Проте – не страшно. Над світом знову встає Перша Зоря. До вікна припадають витончені промінці сніжинок. Запалюються мільйони свічок і мільйони вуст, з подякою за минулий рік і з надією на майбутній звернуться «Отче наш, Ти, що єси на Небесах!». А Він скаже, -«Я тут». І додасть: «Христос народився!»…

…І знаєте, чому ми будемо вічно? Бо ми все ж пам’ятаємо: «Славімо Його!»

06.01.2009р., Володимир Шершень Бараняк