Марина тихо вела машину й витирала сльози. Як же важко їздити на кладовище до коханої людини… і як нестерпно без нього. На сидінні поруч лежав величезний букет білих троянд, перев’язаних чорною стрічкою. Марина провела по ньому рукою, зітхнула, змахнула сльози й спробувала зосередитися на дорозі. Але думки були далеко.
Уже п’ять років минуло відколи не стало Юри, а їздити на кладовище було все так само нестерпно. Ні, час не лікував, і біль не притуплювався. Він був все такий самий гострий і нищівний.
Марина завжди намагалася приїхати рано, одразу після світанку, і завжди привозила йому красиві білі троянди. Це не повинні були бути гвоздики, як у всіх, чи, ще гірше, штучні квіти. Лише найкращі троянди його улюбленого білого кольору.
Юра піклувався про неї за життя, а тепер її обов’язок — піклуватися про нього.
Того ранку вони ще снідали на їхній розкішній кухні. Лише місяць тому, переїхавши у новий дім, вони не могли натішитися. Будинок будувався за власним проектом. Марина особисто вибирала всі оздоблювальні матеріали, меблі, текстиль, посуд, техніку й тепер насолоджувалася тут кожною миттю.
Вона мріяла про цей дім, коли вони з чоловіком тинялися по орендованих квартирах і мріяли, що одного дня зможуть багато заробити й розбагатіти. Але вони не просто мріяли — вони рухалися до своєї мети.
Їхні дипломи історичного факультету давно пилилися в коробках з непотрібними документами й книжками. Ці коробки перевозили разом з іншими речами з однієї квартири в іншу, але ніколи не відкривали.
А Марина з Юрою просто хапалися за будь-яку роботу, ризикували, вигадували, вчилися, створювали, помилялися й знову пробували. І в них вийшло. До сорока років вони стали власниками великого швейного виробництва одягу, який продавався в магазинах по всій країні. Моделі були якісними, стильними й недорогими. Це був успіх. А головне — це було прибутково.
Вони нарешті змогли собі дозволити все: будинок, машини, подорожі. Марина більше не дивилася на ціни в магазинах, а просто заходила й купувала те, що хотіла. А коли вони переїхали в новий дім, вона була абсолютно щаслива. На час ремонту й переїзду навіть перестала думати про основний біль свого життя — стати батьками їм так і не вдалося.
Того ранку вони снідали й думали, як провести вечір п’ятниці. Вперше за кілька місяців він виявився вільним.
— Давай побудемо вдома, Юро. Телевізор подивимося, я попкорн зроблю.
— Ой, Марино, нуднувато. Я вже, до речі, придумав, чим зайнятися. Сходимо в ресторан у вежі. Я там забронював столик біля вікна. Будемо пити найдорожче вино й дивитися на місто. Надінеш свою чорну довгу сукню.
— Ой, ну ти в мене й романтик! Ресторан у вежі? Та там же черга на три місяці вперед! Ти що, забронював і мовчав?
— Хотів зробити сюрприз.
Вони домовилися ввечері зустрітися на першому поверсі біля входу в найвищу будівлю міста, де знаходився найкращий ресторан. Але Марина затрималася в салоні, де робила зачіску й макіяж. Тим вечором вона хотіла виглядати бездоганно. Юра подзвонив, вона сказала, що буде пізніше. Тоді він вирішив піднятися першим і чекати на неї вже за столиком.
Потім Марина дзвонила йому кілька разів, але телефон чомусь був недоступний. А коли приїхала до вежі, побачила машини рятувальників, поліції, швидкої. Марина кинула машину посеред дороги й побігла. Зіваки в натовпі тільки й говорили: «Впав ліфт, пожежа, врятувати не можуть». Вона кричала, плакала, благала пропустити її до чоловіка. За дві години вона побачила його. Юру везли на каталці.
Марина підбігла до них.
— Коханий, це я! Ти живий! Ти житимеш! Усе буде добре!
Він відкрив очі, ніби посміхнувся, і відповів:
— Шикарно виглядаєш. Як завжди найкрасивіша.
Юра втратив свідомість і через годину в машині швидкої його не стало. Його навіть не встигли довезти до лікарні. Так Марина залишилася сама в їхньому розкішному будинку, з величезним прибутковим бізнесом і з чорною дірою в серці.
На кладовище вона завжди їздила вранці, у той час, коли вони востаннє снідали на кухні. Вона занурилася в роботу з тих пір так, щоб не було сил думати ні про що інше.
Марина підійшла до могили, поклала троянди й розридалася. Вранці тут нікого не було. Можна було не ховатися, не соромитися й дати волю емоціям. Сильні жінки, успішні бізнес-леді можуть бути слабкими тільки на кладовищі. Так вона думала.
Провівши рукою по фотографії, Марина заплакала ще сильніше.
— Я витирала її сьогодні. Вона така брудна була після дощу, — почула вона за спиною голос.
Вона здригнулася й різко обернулася.
— Налякала! Ти що тут робиш?
Марина суворо подивилася на худу дівчинку років дванадцяти. Та була одягнена дуже легко для початку листопада. Вона куталася в тонку коротку куртку, з-під якої визирав розтягнутий светр. Короткі джинси, драні кросівки, в’язані рукавички різних кольорів і величезний чоловічий рюкзак.
— Гуляю. Тут точно ніхто не чіплятиметься. І тут спокійно.
— Це точно, — замислено відповіла Марина і витерла сльози серветкою. — Але все одно дітям тут робити нічого. Тобі, мабуть, додому треба? Ти загубилася?
— Треба, звісно, додому… але в мене його нема, — усміхнулася дівчинка. — У моєму домі живе мамин кавалер. Її не стало, а мене в дитбудинок відправили. А там жахливо.
— Втекла?
— Так, втекла. І мені непогано. Краще по вулицях тинятися, ніж там жити.
— От тобі й маєш… Ти смілива. А їси що?
— Та що доведеться. А сплю теж як вийде. Але це все одно краще, ніж там.
— Та вже ж, я знаю, що таке дитбудинок. Я ж сама звідти, — несподівано сказала Марина.
Їй було неймовірно шкода цю дівчинку. І вона розуміла, що не зможе наполягати на тому, щоб та повернулася в притулок.
— Знаю, як там можуть ображати. Дуже добре знаю. А родичів взагалі не лишилося? Бабусь, дідусів?
— Ні, нікого. Одна я на білому світі. Може, допоможете грошима? Я зголодніла.
— Так, звісно.
Марина відкрила сумку й почала шукати гаманець.
— А як тебе звуть?
— Злата.
— Ого, рідкісне ім’я.
— А це ваш чоловік? — несподівано запитала дівчинка й показала пальцем на фотографію. — Красивий.
— Так, Юрій. Він загинув. Жахливо й безглуздо.
Марина, риючись у своїй величезній сумці, дістала ключі.
— Так, Злато, візьми-но оце.
— А що це?
— У мене є дача, стара. Ну, умови там, звісно, так собі, але вже точно краще, ніж бродити кладовищем та вулицями. Ти можеш пожити там.
— Серйозно? Просто так дозволите пожити на вашій дачі? А чому? Мені ніколи ніхто не допомагав.
— Ну, просто мені шкода, що ти лишилася одна. А дача теж сама. І тобі там буде спокійно. І все ж таки спати не на вулиці можна.
Марина чомусь співчувала цій сміливій і нещасній дівчинці. Така маленька, худа, але бореться і не хоче жити там, де їй погано.
— А як вас звати? А то раптом поліція приїде, скажуть, що я злодійка.
— Скажи, що господарка дачі — Марина Дорохова, і вона дозволила тобі жити. Я дам тобі свій номер телефону. Ну, якщо буде зовсім погано — телефонуй. А якщо в когось будуть питання — посилай до мене. І ось, візьми гроші на перший час. Там, до речі, вікна частково вибиті, опалення, здається, немає, і дача тече… але, гадаю, влаштуєшся.
— А ви самі туди не їздите?
— Ні. Це дача батьків мого чоловіка. Ми любили туди їздити й були там колись щасливі… але після того як його не стало навіть бажання їхати туди немає. Юра хотів щось лагодити, фарбувати… а якось усе було не до того.
Марина бачила цю дівчинку вперше, але чомусь одразу їй повірила. Ніби серцем відчула, що та не бреше, і що не шахрайка, не злодійка, а просто перелякана дитина, що потрапила в скрутну ситуацію.
— Якщо хочеш, можу взагалі відвезти в поліцію, і вони визначать тебе в інший дитбудинок. Будеш не голодна, під наглядом.
— Ну вже ні, я краще на вашій дачі поживу. Або на вулиці, як раніше. Але якщо ви мене кудись хочете везти — я втечу. Зрозуміло?
Марина усміхнулася.
— Ну, гаразд. Ось адреса й мій номер телефону.
— Дякую. А ви будете приїжджати?
— Ну, постараюся. А якщо задумаєш таки втекти з дачі — лиши ключі в поштовій скриньці праворуч від хвіртки.
— Добре, дякую.
Вперше за багато років Марина від’їжджала з кладовища спокійною. Якась дивна зустріч вийшла. Злата була дуже красивою, розумною не по роках і, здавалося, неймовірно сильною.
«От тобі й маєш, у кожного своє горе», — пробурмотіла Марина.
На фабриці запускали нову лінію виробництва, паралельно розширювали штати. Вона літала в Китай, шукала нові тканини за хорошими цінами й взагалі була неймовірно зайнята. Бізнес йшов вгору, прибуток зростав, але радості це не приносило. Усередині все так само було порожньо. Без Юри все здавалося прісним, нудним, сірим і безрадісним.
З дачного селища їй ніхто не телефонував, і вона навіть забула про Злату. Але в кінці весни видалися вільні вихідні. Робити вдома, здавалося, було нічого, тож вона вирішила з’їздити на дачу, подивитися, що там і як, і, можливо, навіть подумати про продаж землі.
Марина розуміла, що тепер, коли в неї свій будинок, жодна ділянка за містом їй точно не знадобиться.
Марина очікувала побачити напівзруйновану будівлю з гнилим дахом і перекривленим парканом, але, коли під’їхала, не впізнала стару дачу. Цегляні стіни були залатані й пофарбовані. Паркан поправлений новим штафетником, і крізь нього був видно доглянутий сад. А з відчиненого вікна грала музика — отже, там була електрика.
Марина зупинилася біля паркану, не наважуючись увійти. Це точно її дача.
— Ой, тітонько Марино, це ви?
На порозі з’явилася Злата. Вона помітно підросла за ці півроку й вже не була тією хворобливо-худою, як при першій зустрічі.
— Я-то тітонька Марина… а ти? Невже? Злато, я тебе не впізнаю, і дім не впізнаю. Що взагалі відбувається? Хто це все зробив?
— Ми з дядьком Сергієм та його донькою Катею.
— Це з яким ще дядьком Сергієм?
— А… заходьте, я вам зараз усе розповім.
Злата розчинила калітку, схопила збентежену господарку за руку й повела всередину.
— Ось, сідайте.
Марина нічого не впізнавала. Усередині все було чистеньке, стіни побілені. На вікнах висіли старі, але чисті штори. На підлозі лежали ті самі килимові доріжки, які так любила мама Юри й нікому не дозволяла їх викидати.
— І як же ти це все тут у порядок привела? Не можу зрозуміти.
— Та кажу ж — не сама. Мені сусід ваш допомагає. Він військовий лікар, у нього донька Катя. Я як сюди приїхала й познайомилася з ними… Ну, точніше, від собак тікала й упала. А Катруся побачила й допомогла мені.
Сказала, що живе з татом. Він лікар, ну, і він мене вилікував. Ну там мазі, пов’язки… А я йому розповіла, як тут опинилася. Сказала, що йти нікуди. І ось вони стали мені допомагати. Ми разом дім відремонтували, паркан укріпили.
Я навіть картоплю сама посадила. Ну а коли потрібно — їм приходжу, допомагаю. Правда, він каже, мені треба в школі вчитися, але я не хочу в дитбудинок. Мене Катруся готувати навчила. У неї мами немає, і вони уже три роки удвох живуть. Вона сама багато чого вміє робити.
— Ох, скільки всього-то… — сказала збентежено Марина. — Хороші люди тобі тут трапилися, виходить. Дуже хороші. Якби не вони — навіть не знаю, що б було.
— О, до речі, збиралися сьогодні ввечері зайти.
Злата визирнула у вікно й побігла зустрічати гостей. Високий чорноволосий чоловік йшов, спираючись на дерев’яну палицю. Поруч із ним неспішно йшла білява дівчинка років тринадцяти. Вони зайшли й привіталися. Марина кивнула.
— Ви господарка? — приємним, стомленим голосом запитав чоловік.
— Так, Марина. Здивована, як перетворилася стара дача. Навіть не очікувала, що таке можливо. Скільки я вам винна?
— Ой, та ну ви що? Я це для Злати робив. Дівчинка тут одна лишилася. Як би вона тут зимуювала?.. Загалом, не змогли її кинути. Ну а тепер ми майже як родина, — відповів Сергій.
І говорив він так, що Марина відчувала всередині якесь приємне тепло. З тих пір, як пішов Юра, вона й забула, що таке може бути.
— Сергію, а ви давно тут живете? Я вас щось не пригадую.
— Ми переїхали три роки тому. Потрапили з дружиною в дорожню пригоду. Її не стало одразу, а я сильно постраждав. З тих пір кульгаю. І я не зміг більше жити в місті. Воно ж забрало в мене кохану. Катрусі теж там було погано.
Загалом, кинули все, що було, і втекли. Купили тут будиночок. Нам просто треба було опинитися десь наодинці з природою, подалі від цієї міської метушні. Думали — ненадовго, перепочити, а залишилися, наче назавжди.
Катруся вчиться дистанційно, мовами займається, і, загалом, усе нормально. А от минулої осені тут і Злата з’явилася. Їй би теж треба вчитися. Але… Злато, Катю, принесіть із нашого дому печиво. Я купив і забув на столі. Будемо чай пити.
— Дядьку Сергію, а в мене варення є!
— Злато, та печиво ж свіже. Принесіть, будь ласка.
Дівчатка пішли, а Сергій швидко заговорив:
— Я, чесно кажучи, радий, що ви приїхали. Златі обов’язково треба вчитися, але я не можу оформити її до школи. У неї має бути опікун чи батько. А проблема ще й у тім, що я хворий. У мене серйозні проблеми з хребтом після аварії. Потрібна дорога операція, тому я ніяк не можу залишити тут дівчат.
І чим більше минає часу, тим менше шансів. Усе, що можу, — роблю. Ну й намагаюся вчити Катрусю бути самостійною. Чесно кажучи, навіть не уявляю, якщо раптом я опиняюся на операційному столі — виживу чи ні. Хоч я й розбитий після того як дружини не стало, але права не маю опускати руки. Адже Катруся й Злата — вони ж зовсім одні.
— Ні, вони більше не одні. Я теж тут. Скільки коштує ваша операція й де її найкраще зробити? — після невеликої паузи відповіла Марина.
Вона захоплювалася силою волі цього чоловіка й розуміла, що він тут, у глушині, з великим болем у душі й тілі, виховував двох дівчат. Страждав, робив з труднощами кожен крок, але рухався вперед. І що може йому допомогти? Гроші. Лише гроші, яких у неї дуже багато. Це ж так просто.
— Сергію, я вас не кину. Допоможу всім, чим зможу.
— Ой, ні, там дуже велика сума…
— Не дорожча за життя. Знайдемо, — впевнено відповіла вона.
Марина сиділа на кухні, розмовляла з Сергієм і вперше за п’ять років відчувала спокій. Горе, яке безнадійно пожирало її, ніби трохи поблідло, притупилося. Мабуть, так буває, коли зустрічаєш близьку за духом людину. Їй здавалося, що це неможливо після їхньої любові з Юрою, але, здається, у житті буває всяке.
Марина, як і обіцяла, взяла на себе всі витрати на операцію. Коли Сергій полетів за кордон на лікування, вона залишилася з Катрусею та Златою й забрала дівчат у свій величезний будинок. І всі разом вони переживали за Сергія. Спочатку вона робила це з почуттям обов’язку, з розуміння, що якщо вона не допоможе, то Катруся може залишитися сиротою. Та й Злата знову осиротіє. І розуміла, що в Сергія велике добре серце.
Марина обіймала дівчат і подумки благала Бога, щоб це серце обов’язково витримало операцію.
Сергій не підвів, витримав і здоровим повернувся до них. Реабілітацію проходив уже в клініці їхнього міста. Марина з дівчатками часто відвідувала його. За цей час вдалося оформити опікунство над Златою. І нарешті дівчинка потрапила до школи.
Якось раз, коли вони приїхали відвідати Сергія, Злата, піджавши губи, сказала:
— Мене сьогодні лаяли за помилки в диктанті з української.
— Хто це? Вчителька?
— Ні, мама. Мама Марина. Ніяк мені ці відмінники не даються.
Марина мовчки дивилася на дівчинку, і по її щоках текли сльози. Її вперше назвали мамою, і це було неймовірне щастя. Вона вже давно розуміла, що Катруся й Злата їй як рідні. А Сергій — та сама людина, з якою хочеться бути завжди.
Він дивився на неї й усміхався, а коли виписався, першим ділом запропонував їй вийти за нього.
Марина щасливо відповіла «так». А ще через місяць вони влаштували гарне весілля
