Востаннє Соломія бачила батька дванадцять років тому, на свій тринадцятий день народження. Остап до колишньої дружини приїхав несподівано. Соломія досі пам’ятала, як тоді зраділа.
— Тату, привіт, — кинулася назустріч чоловікові дівчинка, — як я за тобою скучила! Дуже давно тебе не бачила.
— Зачекай, Соломіє. Потім! — відсторонив доньку Остап Іванович і звернувся до своєї колишньої дружини, — Олено, нам із тобою треба поговорити наодинці, ти розумієш, про що я?
Олена, що поралася на кухні, м’яко обняла доньку за плечі й попросила:
— Соломійко, іди до своєї кімнати. Перевдягнися поки що. Скоро гості прийдуть, треба зустріти твоїх подружок у повному вбранні.
Олена чудово знала, навіщо з’явився колишній чоловік. Приводом для такого несподіваного візиту були аліменти. Уже пів року Остап обривав телефон і вимагав, щоб мати його доньки добровільно відмовилася від виплат.
— Олено, скажи, скільки я ще за тобою бігатиму? — розпочав розмову Остап Іванович із претензією, — невже тобі подобається дивитися, як я перед тобою плазую? Відмовся від аліментів, у мене зараз немає можливості їх платити! Соломія вже доросла, вона більше не потребує моєї опіки. У мене нещодавно народилася дитина, зарплати на все не вистачає.
Олена витерла руки об фартух:
— Остапе, якщо ти приїхав лише через це, то одразу скажу: дарма. Від грошей, які за законом належать моїй доньці, я відмовлятися не збираюся. І що значить самостійна? Їй лише тринадцять! Ти вважаєш, що дитина в цьому віці здатна сама заробляти, сама себе годувати, взувати, одягати? Ми вже багато разів із тобою це обговорювали. Моє рішення не змінилося: гроші Соломії ти платитимеш.
— Змія! У тебе є чоловік, хай він Соломію й годує, — процідив Остап Іванович, — що, дарма на тобі одружився?! Я так і знав, що нормальної розмови з тобою не вийде. Я зроблю все, щоб зменшити розмір аліментів. Копійки отримуватимеш, зрозумій!
Чоловік розвернувся й пішов до виходу. Олена гукнула йому вслід:
— Ти хоч доньку привітай! У неї ж сьогодні день народження. Остапе, ти мене чуєш?
— Обійдеться, — процідив Остап, — знати її не хочу. І тебе разом із нею!
Той день народження пройшов не так, як планувалося. Соломія після виходу батька довго плакала — дівчинці було прикро, вона не розуміла, чим заслужила таке ставлення.
Саме тоді Олена розповіла всю правду про своє розлучення. Мати й донька-підліток того вечора довго розмовляли на кухні.
— Справа не в тобі, донечко, — пояснювала Олена Соломії, — просто твій батько такий чоловік. Жадібний, безпринципний і безсердечний. Через це в нас із ним і сім’я не склалася. Остап кожну копійку рахував, він мені майже не давав грошей, коли я була в декреті з тобою. На іграшки й одяг доводилося буквально випрошувати. Я три роки терпіла, а потім подала на розлучення. Соломіє, тобі не варто з ним спілкуватися. Не подумай, донечко, я тобі не забороняю, я просто хочу вберегти тебе від зайвих негативних емоцій. У Остапа немає батьківської відповідальності, він не знає, що це таке!
— Мамо, але ж дядько Роман інший, — похмуро зауважила Соломія, — він нас любить. Чому батько до мене так ставиться? Гірше, ніж мій вітчим?
— Не знаю, донечко, — зітхнула Олена, — Роман тебе любить і дуже ображається, коли ти на нього огризаєшся. Соломіє, придивися до нього, будь ласка, спробуй знайти з ним спільну мову. Я не прошу, щоб ти ставилася до нього, як до батька. Хоча б як до друга. Спробуй із ним потоваришувати.
Соломія прислухалася до слів матері, дівчинка почала старанно вибудовувати стосунки з вітчимом.
Олена вийшла заміж за Романа майже одразу після розлучення з першим чоловіком. Із чотирнадцяти років Соломія почала називати вітчима татом. Роман щиро цьому радів.
Після тієї розмови дівчинка переглянула своє ставлення до нього й зрозуміла, що Роман справді про неї піклується. Остап спілкування з донькою підтримував лише для галочки, воно зводилося до рідкісних дзвінків два-три рази на рік.
Розмова зазвичай тривала не більше двох хвилин. Остап запитував у Соломії, як справи, як успіхи в школі й здоров’я, дівчинка відповідала односкладно, не розкриваючи подробиць.
Соломія, дорослішаючи, дедалі частіше уникала таких дзвінків. З батьком, по суті, їй не було про що говорити.
Потребу в другому батькові Соломія відчула лише раз. У сімнадцять років дівчина потрапила достаціонару. На заняттях у коледжі їй стало зле, і стривожені викладачі викликали швидку.
Довго не могли зрозуміти, що трапилось із дівчиною, вона дуже переймалась тож одного вечора Соломія раптово відчула гостре бажання поговорити з рідним батьком.
Вона взяла телефон і знайшла номер батька в телефонній книзі. Сусідки по палаті вже спали, і Соломія тихенько вийшла в коридор, підійшла до вікна й натиснула кнопку виклику. Остап узяв слухавку не одразу:
— Алло, — пролунав голос у слухавці, — я слухаю. Чого мовчите? Алло!
— Здрастуй, тату, — голос Соломії тремтів.
— Хто це? — поцікавився Остап, — чого дзвоните так пізно?
— Тату, це Соломія, — дівчина раптово відчула сором, — як справи?
— Ааа, це ти, — протягнув Остап, — чого треба? Чому так пізно? Ми вже спати зібралися, ти своїм дзвінком мені весь сон перебив!
— Тату, я у стаціонарі. Ніхто не може зрозуміти, що зі мною. Мені так лячно! Не можу заснути, усе це не дає очей заплющити. Тату, підтримай мене, будь ласка!
Остап розсердився:
— І ти через цю дурницю мене турбуєш? Я думав, щось серйозне. Подумаєш! Соломіє, тобі що, робити нічого? Через тебе в мене зараз з’ясовування стосунків з дружиною буде. Доведеться пояснювати, що це донька дзвонила, а не якась любка! Наталка в мене дуже ревнива. Кинь цю звичку дзвонити по ночах! Бувай.
Соломія захлипала. Не такої підтримки вона чекала від батька. Трохи заспокоївшись і повернувшись до палати, дівчина вирішила, що більше ніколи не подзвонить рідному батькові.
У неї вже є тато, справжній, люблячий, турботливий, а людині, яка ніколи нею не цікавилася, у її житті більше немає місця.
Соломія повністю відновилася. Слово, дане самій собі, дівчина стримала: з батьком вона припинила спілкуватися. Остап особливо й не нагадував про себе.
Поки дівчина була в стаціонарі, він пару разів писав їй повідомлення, обіцяючи прийти й провідати, але доїхати до неї так і не спромігся. Мабуть, завадили значно важливіші, ніж здоров’я єдиної доньки, справи.
Останні пів року Остап Іванович мав матеріальні труднощі — два роки тому в нього з’явилась ще одна дитина, грошей катастрофічно бракувало. Наталія, дружина Остапа Івановича, мало не щодня влаштовувала йому сцени. Причина завжди була одна:
— Знайди іншу роботу, — казала жінка, — ти ж бачиш, що тих копійок, які ти заробляєш, нам на чотирьох не вистачає! Я дітей на що годувати повинна? Пропонуєш мені достроково вийти з декрету? А молодшого я на кого залишу?! Остапе, ти чоловік чи ні?! Ти збираєшся виконувати свої прямі обов’язки?
— Наталко, — запобігав перед дружиною Остап Іванович, — мені до пенсії зовсім трохи лишилося. Хто мене зараз на роботу візьме? На цьому підприємстві дали б спокійно допрацювати! Я стараюся, щоб підробіток знайти, не завжди це в мене виходить, Наталко, ну давай разом шукати вихід із цієї ситуації?
— А який тут вихід? — горланила Наталія, — другу роботу, значить, шукай. Чому мене це взагалі має турбувати?! Ось казала мені мати не виходити заміж за старого! Який із тебе толк? Діти фрукти тільки по святах бачать, іграшки й солодощі я їм давно не купую, бо немає на що.
— Люба, — Остап Іванович робив усе, щоб не дійшло до крайнощів, — ну не переймайся, будь ласка. Я щось придумаю. Вакансії в інтернеті подивлюся, може, знайду собі якусь роботу. Сонечко, я вами дуже дорожу, я заради вас на все готовий!
— Якщо сам заробити не можеш, хай донька нам допоможе, — заявила чоловікові Наталя, — ти взагалі давно цікавився Соломіїною долею? Знаєш, як вона живе?
— Наталко, та що з неї взяти? — здивувався Остап Іванович, — вона ж, мабуть, студентка, вищу освіту здобуває. У неї ж немає жодних доходів. Та й не хочу я їй дзвонити, ще почне грошей просити. У мене немає можливості ще й її утримувати!
— Теж мені, татусь, — скривилася Наталія, — та твоя Соломія в тисячу разів краще за нас живе! Вона два роки тому вийшла заміж за багатія, тепер по курортах гасає. У грошах точно не бідує. Попроси її допомогти, хай щомісяця дає гроші на дітей. Усе-таки це її рідні брати. Лишній раз у відпустку не з’їздить, зате наше матеріальне становище покращить.
— А ти звідки знаєш? — поцікавився Остап Іванович.
— Із соціальних мереж, — гаркнула Наталя, — я на її акаунт підписана. Здалеку на розкішне життя милуюся, заздрю їй страшенно. Чому їй дістався багатий і молодий чоловік, а мені таке непорозуміння, як ти?
— І що ти пропонуєш? Подзвонити Соломії й попросити в неї грошей? — замислився Остап Іванович.
— Краще подзвони її матері й ненав’язливо дізнайся Соломіїну адресу, — порадила Наталія чоловікові, — скажи, що хочеш спілкуватися з донькою, мрієш познайомитися з її дитиною. До речі, ти знаєш, що в тебе внук народився? Загалом, навішай Олені локшини на вуха, як ти вмієш. Як дізнаєшся адресу, поїдемо з дітьми до неї в гості. Ось там, у спокійній обстановці, ти з нею й поговориш.
Остап Іванович дружину послухав. Майже годину чоловік розпинався перед першою дружиною, старанно зображуючи каяття.
— Олено, я хочу налагодити стосунки з Соломією, — запевняв Остап Іванович, — у мене найщиріші наміри! Та що ти кажеш, Олено! Із найчистіших спонукань. Дай адресу Соломії, будь ласка, я до неї заїду, поговорю віч-на-віч, вислухаю всі її образи. Дозволь мені побачити внука!
Олену Остап Іванович таки умовив, адресу доньки жінка назвала. Наталія зраділа:
— Ось і добре! Гайда в магазин, купи подарунок для внука. Брязкальце йому дешевше купи, останні гроші не витрачай. Коробка цукерок у мене є, ще з позаминулого дня народження лежить. Тільки поспішай!
За годину Остап Іванович разом із дружиною та синами стояв перед новими залізними дверима. Наталія скомандувала:
— Ну, дзвони! Чого стоїш, як укопаний?
Рука Остапа Івановича потягнулася до дзвінка. Майже одразу в дверях заворушився ключ. Соломія виглянула з квартири й остовпіла:
— Вам чого?
— Донечко! — широко розкидаючи руки й підходячиь до Соломії, виголосив Остап Іванович, — дай обійму! А ми ось до тебе в гості приїхали, хочемо тебе з дітками познайомити. А чого ти нас у квартиру не запрошуєш? Давай, показуй мені внука!
Соломія спочатку розгубилася, але швидко опанувала себе. Окинувши поглядом компанію, що переминалася з ноги на ногу, вона рішуче заявила:
— Так, ні з ким я знайомитися не хочу. Мене абсолютно не цікавлять ні ці діти, ні твоя люба дружина. В гості вас не запрошую, у квартиру не пущу. Жодних внуків у тебе немає, до моєї дитини ти не маєш жодного стосунку!
— Як це? — здивувався Остап Іванович, — ще й як маю! Ти — моя донька, твій син — мій внук. Я хочу з ним спілкуватися, бачити його регулярно. Мені б ще хотілося, щоб ти з братиками контакт підтримувала. Хлопці в мене чудові, я точно впевнений, що ви порозумієтеся. Соломіє, нам пора забути всі образи. Я не вічний, колись мене не стане, і я хочу, щоб ти мою Наталку підтримувала! Соломіє, нам треба серйозно поговорити, час дещо обговорити. Можна ми зайдемо в квартиру? Не на сходах же розмовляти! У мене руки вже втомилися сина тримати.
Соломія всміхнулася:
— Ти точно до ста років доживеш, за це можеш не хвилюватися. Про що нам розмовляти? Усе давно сказано! Ідіть геть, я не налаштована зараз приймати гостей.
— Соломіє, зачекай, — учепившись за ручку дверей, що зачинялися, заголосила Наталія, — ми прийшли у справі! Та відпусти ти двері, дай мені сказати! Зараз у твого батька проблеми на роботі, нам нічим годувати дітей. У долі рідних братиків узяти участь не хочеш? Ми дуже потребуємо твоєї допомоги!
Соломія здивовано підняла брову:
— А я тут до чого? Це — ваші діти, вам їх і виховувати. Я не вважаю за потрібне давати вам гроші. Дарма прийшли! А тебе я взагалі за батька не вважаю, ти для мене — чужа людина. У мене є тато, який мене виховав, у складній ситуації мене не покинув, підтримував, коли мені було зле. Ніколи не забуду, як ти мене висповідав за пізній дзвінок! Я шукала в тебе підтримки, а ти за Наталку переживав. Забирайтеся, поки я татові й чоловікові не подзвонила. Тато вже давно хоче з тобою по-чоловічому поговорити! До речі, ти впевнений, що молодший тобі рідний?
Двері грюкнули, і Наталія одразу на чоловіка:
— Завтра ж другу роботу шукати підеш! — розходилась до Остапа Івановича дружина, — щоб я більше імені цієї дівчини при собі не чула! Ти подивися на неї! Ти мене чуєш?
Вперше в житті Остап Іванович іншими очима подивився на молодшого сина. Соломія мала рацію, між ним і дитиною немає нічого спільного.
Минув рік, а для Остапа Івановича ніби з десяток. Чоловік дізнався таки, що ні старший, ні менший син ніякого відношення до нього не мають.
Нині він розлучається із Наталею і почувається неймовірно самотнім і ображеним долею. Переїхав у гуртожиток, доки квартиру із дружиною ще не продали.
Найцікавіше, що він щиро не розуміє, чого доля от так із ним обійшлась.Він же прекрасна і добра людина, жодного гріха за душею. Чого ж усе так?
Головна картинка ілюстративна.
