Артемкове життя до чотирьох років ― це дитячі будинки Львова, бо мама-зозуля його покинула. Однак все змінила любов іншої жінки. Чотири роки тому мешканка Івано-Франківська Оксана Андрейчук прийняла малюка до своєї домівки. Тепер щасливий синочок не лише називає її мамою, а й зізнається: саме про неї мріяв там, у стінах сиротинців.
«Чотири роки тому це був такий маленький, голубоокий, худенький хлопчик, який гарно розказував віршики про святого Миколая, такий активний, шустрий. Сподобався він мені», ― розповіла мама-опікун Оксана Андрейчук.
Саме тоді Артемчик, від якого відмовилась рідна мама, потрапив у рубрику «Чекаю на тебе» від каналу новин 24 ― про сиріт, які мріють про власну сім’ю. Серце не давало спокою, і вже за кілька місяців жінка приїхала по малюка до Львова.
І от минуло чотири роки. Вони мешкають у Івано-Франківську. Як і щодня, пані Оксана забирає свого Артемчика вже зі школи-садочка. Він третьокласник.
«Я обожнюю читання! Дуже! Книжки, енциклопедії. Найбільше про тварин», ― поділився емоціями Артем.
«Графік у нас дуже насичений, ритмічний, активний», ― додала мама-опікун.
Вони щодня прокидаються о 6:30. Мама на роботу, в аптеку, син в цей час у школі. Там Артем займається танцями, ходить в гурток виробів з природних матеріалів. А ввечері разом за руку йдуть до рідної домівки. І обов’язково їхній шлях через дитячий майданчик: саме з каруселями у малюка найщасливіші спогади: «Якось ми були на сусідських гойдалках! Мама так мене розколисала, що я аж сміявся від радості! Трохи страшно було, але я закрив очі і уявив, що я в спокої, бо боюся висоти дуже».
Після смерті свого рідного сина пані Оксана шукала Артемчика два роки. Дуже хотіла взяти когось під опіку, аби хата таки була повна дитячого щебету.
Після дитбудинку Артемко прийшов в її життя з частими застудами, рахітом. Та масажі, логопед, лор поправили малюку самопочуття.
«Я мрію стати мандрівником. Бути вчителем географії, знаю всю географію. Помандрую у джунглі, в Індію, в пустелю. У джунглях багато рослин, тварин дивних. У пустелі так само є лисиця, молох, верблюди», ― пояснив Артем.
Хлопчик знає всі материки, столиці країн. Про життя у сиротинцях Артемчик пам’ятає, однак не часто згадує: «Пам’ятаю, як ми гуляли, як спали, як гралися. Як ми там викидали старі іграшки. Ах, мені так шкода було того тигрика. Пам’ятаю досі, як там викинули того тигрика. Бо він був старим… А він ж був моїм улюбленим…».
Малюк каже, що тепер має все. Хіба би ще хотів старшого та молодшого братика.
«Я маму дуже люблю! Вона мила для мене. Купує мені все, коли я чемний. Я саме про таку мріяв! Я щасливий!», ― додав Артем.
«І я почуваю себе щасливою мамою!», ― впевнено додала мама.
Читайте також: “Лиш би с те не забули…”: Весела історія про бабцю в автобусі
