Вони явно не чекали на мій візит. Свекруха стояла розгублена, втім, як і Олексій. Та й чого їм мене чекати, адже для них звично все вирішувати із моїм чоловіком.
А ніколи і слова проти не казала. За всі роки шлюбу могла бути не задоволена, обурена, ображена, але ніколи не сперечалась по-справжньому. Не стояла стіною за своє.
Мама мого чоловіка щиро вірила у те, що її діти навіть маючи свої сім’ї повинні підтримувати і допомагати одне одному. Але та підтримка і допомога потрібна була насправді лиш одному її сину – Олексію.
Вже хто, а Олексій умів знаходити неприємності. Якось так у нього виходило, що на рівному місці зчинялось таке, що ми всі за голову хапались.
Він каявся обіцяв, що це востаннє, казав, що все зрозумів, що віднині ніяких “проектів” і знову ж таки починав мріяти про бізнес і власну справу не маючи ні копійки власних грошей.
Та цей раз був останнім. Я вирішила. Надто далеко все зайшло.
Того вечора я повернулася додому раніше, ніж зазвичай. Літня задуха змусила мене втекти з дачної ділянки до міської квартири — поливати помідори під таким сонцем було нестерпно.
Я мріяла про прохолодний душ і склянку м’ятного чаю з льодом, але доля вже приготувала інший сценарій — без м’яти, без чаю, без спокою.
Щойно я переступила поріг, як почула приглушений голос чоловіка з кухні. Тарас рідко працював удома, тому сама його присутність у квартирі серед робочого дня вже здалася дивною.
А коли до мого слуху донеслися слова “продати квартиру” і “допомогти Олексію”, щось у усередині защеміло. Я завмерла в передпокої, не наважуючись увійти.
Двадцять років спільного життя, а він обговорює продаж квартири з матір’ю — навіть не думаючи порадитись зі своєю дружиною?
Торба з розсадою зісковзнула з плеча і глухо дзенькнула об підлогу. На кухні запанувала тиша.
— Марто? — невпевнено покликав чоловік. — Ти вже вдома?
Я повільно зайшла на кухню. Тарас сидів за столом, перед ним лежав телефон — розмова явно була на гучному зв’язку. Наші погляди зустрілись, і в його очах я побачила щось між провиною і приреченістю.
— Думаю, нам треба поговорити. Прямо зараз, — мій голос звучав не по-жіночому холодно.
— Мамо, я передзвоню, — швидко кинув Тарас у трубку і вимкнув дзвінок.
Повисла важка пауза. За вікном хтось сигналив, десь хлопнула двері, але ми мовчали. Я дивилася на нього і не впізнавала того, з ким розділила половину життя. Як він міг?
— Марто, це не зовсім те, що ти подумала, — почав Тарас.
— А що я повинна була подумати? — я вже ледь стримувала себе від обурення що вирувало всередині. — Що ти з матір’ю обговорюєш продаж квартири, за яку ми десять років платили іпотеку? Квартири, яку обирали разом? Забув, як ми відмовляли собі в усьому? Та що там, чоловіче, ми нічого не мали. Ми їли найдешевші макарони і сарделька одна на двох була святом і делікатесом. Ми знали, що маємо двох дітей. Що ці три кімнати – капітал. Їхній капітал, опора, інвестиція в майбутньому.
Він провів руками по обличчю — цей жест я бачила лише в найскладніші моменти його життя.
— Послухай мене будь-ласка: ситуація надскладна і потребує термінового вирішення. У мого брата дуже великі неприємності. Іншого виходу просто немає, повір мені.
— У твого брата завжди величезні неприємності, Тарасе. Ти його все життя рятуєш. Але навіть обговорювати те що ви обговорювали? Серйозно? — я опустилася навпроти нього. — Коли ти збирався про це сказати? Коли вже домовишся з рієлтором? Чи коли ти речі будеш збирати?
Наступні дні були схожі на марафон як для мене, так і для чоловіка. Телефон Тараса дзвонив постійно: мати, батько, сестра. Усі вони вважали своїм святим обов’язком “відкрити мені очі”.
— Мартусю, — почала свекруха під час чергового дзвінка, який Тарас з якосоь дива знову ввімкнув на гучний зв’язок, — зрозумій, Олексій нині у скруті великій. Четверо дітей, дружина в декреті.
— А це я винна, що він не вміє розраховувати витрати і сили в житті? — не витримала я. — Чому він поліз у бізнес не маючи за своїми плечима абсолютно ніякого навіть елементарного досвіду? Моя вина в тому що ваш син з якогось дива маючи таку сім’ю грався у підприємця, не маючи ні плану, ні розуміння чого хоче?
— Марто! — не дав договорити мені Тарас. — Це ж моя мама. Думай, що ти зараз говориш.
— А я твоя дружина! — я встала. — Це наша квартира. Не твоя. НАША. Ми разом її виплачували. Забув, як я два роки в одній куртці ходила? Як з роботи пішла, бо треба було дитину доглядати? І ти тепер оце так?
Очі зрадницьки наповнились зовсім не прошеними слізьми. Я згадала, як зашивала колготки, як постійно економила на собі, аби ж лиш внести черговий платіж. А тепер — все це знову і все через братика мого чоловіка Олексія?
— Доню, — знову заголосила свекруха, — ну ж хіба вам треба трьохкімнатна? Діти вже дорослі, вам і однокімнатної стане.
Я подивилася на чоловіка. Він мовчав. Мовчав, коли мав мене захистити. Навіть не так, він не стояв за свою сім’ю. Ні слова не казав коли його мати, його сім’я вирішила що знає краще, як нам жити.
— Знаєш що, мамо, — я виділила останнє слово так, щоб у неї не залишилося сумнівів, — чому немає мови про твою квартиру. Вам із батьком двох кімнат більш ніж досить. А на різницю допоможи синові.
У трубці зависла тиша. Нарешті:
— Як ти можеш,— прошепотіла вона.
— Мамо, я передзвоню, — втомлено сказав Тарас і скинув виклик.
Я стояла біля вікна. Дивилась на ті самі клени, що колись стали найголовнішою причиною купити цю квартиру.
“Уявляєш, як красиво тут восени?” — казав тоді Тарас. Уявляла. І щороку милувалась листопадом. А тепер що? Продати? Виїхати? Почати спочатку у п’ятдесят п’ять?
Ні, я не збиралась так просто відступати цього разу. Можливо. вони і вирішили все, однак я мала свою думку. Так, Олексій брат, так у нього четверо дітей. Але правда ще й у тому, що він доросла людина, яка повинна розуміти, що ми маємо свою сім’ю і не будемо його виручати вічно.
У неділю я ухвалила рішення. Дочекалась, поки Тарас пішов на пробіжку, вдягла улюблений синій жакет і поїхала до свекрухи. Без попередження. Треба було ставити крапку.
Двері відчинила чоловікова сестра Марина. В її погляді промайнула тривога.
— Марто? А Тарас з тобою?
— Ні. Я сама. Поговорити треба.
У вітальні зібралася вся родина. Свекруха в улюбленому кріслі, Олексій на дивані з якимись паперами, його дружина Леся — з малим на руках біля вікна.
— Ну що ж, раз усі тут, давайте чесно. Олексію, покажи документи. Я хочу знати, через що почалась уся ця каша.
Він знітився, але простягнув папери. Я повільно переглядала договори. Картинка вийшла знайома: пан абсолютно не розумівся у фінансах і наробив казна-чого.
Я почала ходити по кімнаті. На стіні цокав весільний подарунок — годинник, що ми з Тарасом отримали двадцять років тому.
— Отже, ви хочете, щоб ми відмовились від власного комфорту бо маємо всією сім’єю допомагати Олексію? Все так?
— Марто, — почала свекруха, але я зупинила її жестом.
— Ні, тепер я говоритиму. Я мовчала, коли ви позичали на його машину. Коли просили на ремонт. Але досить. — Я дістала блокнот. — За п’ять років ми вам дали чотири тисячі доларів. Тут усе записано. Що повернули? Нічого.
— Але ж він брат! — всхлипнула Леся.
— А я дружина! — мій голос зазвучав з металом. — Тепер кажу як є: або мій чоловік нарешті припиняє бавити свого братика, або я йду із сім’ї.
Тиша запала така, що було чути як говорять сусіди телефоном. Навіть немовля притихло.
— Ти не зважишся, — прошепотіла свекруха.
— Зважуся. Бо я втомилася бути зручною. Втомилася, що моїм життям розпоряджаються інші. — Я застібнула сумочку. — А тепер перепрошую. Тарас має не знати, що я тут була. Поки що.
Увечері Тарас повернувся. Я перебирала старі фото — новосілля, фарба на волоссі, перший тост.
— Мама дзвонила, — тихо сказав він.
Я кивнула.
— Я думав, що правильно роблю. Що маю допомогти. Але я зраджував тебе. Кожним “так” їм — зраджував нас.
Я підняла погляд. Тарас був сам не свій. За двадцять років я бачила його таким лише двічі. Він аж меншим став. В очах було скільки суму і якоїсь розгубленості. Я розуміла: вибір дався йому не просто. Дуже не просто.
— Ти не уявляєш, як мені соромно. – почав говорити ледь чутно, – Мама розповіла про твій візит. – затнувся і глибоко вдихнув. – І знаєш, я не хотів іти додому. Блукав вулицями, багато думав. Послухай, ти ж права. У всьому.
— І що тепер? – запитала я тамуючи надію що зароджувала всередині. Невже? Невже він нарешті зрозумів?
— Я вже сказав Олексію: допомагати цього разу ми не будемо. Більше ані копійки. Хай сам викручується. Мені так дивно усвідомлювати, що я постійно годував сім’ю свого дорослого брата. Розумієш, я ж думав то ти не вірно все сприймаєш. А він не малий, він же дорослий, у нього ж діти. Просто звик, що ми його виручаємо. що готові на все аби допомогти. Напевне от так і вийшло у нього, бо розумів і зараз допоможемо йому.
— Зробити чаю? — запитала я. — З тими твоїми улюбленими пряниками. Я спеціально придбала, знала що розмова буде складною, а ти завжди їх їси, коли хочеш відволіктись.
— Давай, — усміхнувся він. — І, дякую тобі.
— За що?
— За те, що не мовчала. За те, що стояла за нас горою, навіть тоді, як я ледь не наробив дурниць. І пробач. За все пробач.
Я діставала чашки, а в голові крутилася проста думка: іноді треба дійти до краю, щоб почати жити спочатку. І не важливо, скільки тобі років — 25 чи 55. Головне — не мовчати, коли стоїш за своє.
Головна картинка ілюстративна.
