Вагон погойдувався, відбиваючи ритм серця, яке давно звикло битися вхолосту. Вона вже сиділа на своєму місці, дивлячись у вікно на розмиті вогні перону, коли він увійшов. Жодного удару струмом. Жодної драми. Вони вже не були тими дітьми, що кидали посуд і клялися в коханні до гробу. Розлучення пройшло тихо, як осінній дощ, залишивши по собі лише порожнечу в шафах і спільних спогадах.
Вони обмінялися швидкими, майже рентгенівськими поглядами. Оцінили. Зважили.
— Привіт, — він усміхнувся кутиками губ.
— Привіт, — відповіла вона, поправляючи комірець пальта.
Він сів навпроти. Помітив, що вона досі тримає спину так, ніби на ній невидима корона. Час був до неї милосердним: зморшки лише підкреслювали її звичну грацію. Вона ж побачила в ньому інше — те, що приховує лише чоловік, який багато втратив. Його колись густе волосся здалося, лисина невблаганно забирала простір, а в очах оселилася якась випалена, втомлена зосередженість.
— Як ти? — запитав він, розглядаючи свої руки.
— У мене все чудово, — голос був рівним, як лінія горизонту.
І тоді вона почала свою виставу. Розповіла про чоловіка — солідного суддю, людину з кам’яними принципами й важким поглядом. Розповіла про бездоганну квартиру, де кожен рушник пахне лавандою, про обіди з трьох страв, про те, як продала ту їхню стару «двушку», де вічно скрипіла підлога й не вистачало світла. Тепер у неї була дача. Маленький рай за містом, де можна сховатися від світу за високим парканом. Вона говорила, і її пальці з акуратним манікюром ледь помітно тремтіли на колінах.
— Твоя черга, — вона ввічливо схилила голову.
Він набрав у легені повітря, наче перед стрибком у крижану воду. Розповів про свою дружину — власницю продуктового магазину. Малював картини повних сумок, делікатесів, яких він навіть назв не знав.
«Я вже років п’ять не заходив у супермаркет, усе приносять додому», — кинув він з легким смішком. Казав, що вона сувора, але віддана. Що дача їм не потрібна — забагато мороки, краще щоліта літати в нову країну, міняти декорації, жити на повну.
Між ними повисла тиша. Така важка, що здавалося, вагон зараз зійде з рейок.
— Твоя мати… — вона затнулася. — Вона була дивовижною жінкою. Як вона?
Він відвів погляд до вікна, де пролітали темні силуети дерев.
— Її не стало два роки тому. Серце.
Вона ледь чутно зітхнула, і цей звук був єдиним справжнім у всій розмові.
— А як ти жила… тоді? Після всього? — раптом запитав він, і в голосі прорізалася стара хрипота. — Шкодувала хоч раз?
Вона ледь відкинула голову і коротко, сухо засміялася:
— Ні. Майже ніколи.
Але за мить додала тихіше, дивлячись йому прямо в зіниці:
— Хоча спочатку… було важко.
Вона не стала пояснювати, що означало це «важко». Не сказала про ночі в порожній кімнаті, про тишу, яка кричала її ім’ям. Просто запитала:
— А ти?
Він потер потилицю, намагаючись сховати правду, але вона прорвалася:
— Це мало не зламало мене. Вщент. Але дружина допомогла… заспокоїтися. Зараз усе гаразд. Живемо добре. Тільки дітей немає. Шкода.
Потяг уповільнив хід. Скрегіт гальм поставив крапку в цій імпровізованій п’єсі. Вони вийшли на перон, обмінялися коротким кивком і розійшлися в різні боки, не озираючись.
Він повернувся до своєї реальності. Маленька кімнатка в комуналці, де сусіди за стіною вічно з’ясовували стосунки. Кухня пахла пригорілою цибулею. Він увімкнув стару електроплитку, чекаючи, поки закипить вода для дешевих пельменів.
Після розлучення його життя полетіло під укіс. Борги, чарка щовечора. Мати не витримала бачити його таким — її серце здалося першим. Щоб розрахуватися з боргами, він продав її квартиру й оселився тут. В одній кімнаті, де місця вистачало лише для ліжка й спогадів. Він не міг впустити туди когось іншого. Його серце зачинилося того дня, коли вона пішла, і в ньому досі жив її образ — першої й останньої.
«Навіщо я брехав?» — думав він, вдихаючи пару від каструлі. Можливо, щоб не виглядати жебраком. Можливо, щоб вона не знала, як сильно вона перемогла.
А вона в цей час відмикала двері своєї порожньої однокімнатки. На порозі її зустрів єдиний слухач — старий поважний кіт.
— Ну що, Суддя? — сумно посміхнулася вона, гладячи його за вухом. — Сьогодні ми знову були щасливі.
Вона збрехала про дачу, про успішного чоловіка, про своє «все добре». Вона жила сама, працюючи на виснажливій роботі, щоб просто платити за оренду й купувати корм коту, якого назвала на честь своєї вигаданої безпеки.
У людській природі є цей дивний механізм — будувати стіни з брехні, щоб не показувати свої рани. Гордість, страх жалю, звичка тримати обличчя… Ці стіни такі високі, що через них неможливо простягнути руку й виправити те, що було зламано.
Вона була одна. Він був один. Два уламки, які могли б стати цілим, але обрали бути ідеальними декораціями. Тільки в неї був кіт на ім’я Суддя. А в нього не було нікого. Крім пельменів і правди, яку він ніколи їй не розкаже.
