Я кілька років тому переїхала з маленького містечка до обласного центру разом із Олександром. Ми обоє шукали кращу роботу, і доля звела нас в одному офісі.
Спочатку наші розмови обмежувалися робочими питаннями: “Ти бачила звіт?”, “Давай обговоримо проєкт за кавою”. Але одного дня Олександр запросив мене в кіно.
— Аню, може, сходимо на той новий фільм? Кажуть, комедія прикольна, — ніяковіючи, запропонував він, тримаючи в руках чашку з кавою.
— Чому б ні? — усміхнулась я, відчуваючи, як серце трохи швидше забилося.
Це було наше перше побачення. Згодом розмови про кіно переросли у спільні прогулянки, а за рік ми стояли в РАЦСі, де звучав марш Мендельсона. Тоді я думала, що це початок нашого щасливого життя. Але я ще не знала, що справжні випробування попереду.
Ми з Олександром мріяли про власне житло. Орендовані квартири набридли: то власники підвищують ціну, то ремонт не дозволяють.
Тож ми взяли кредит і купили двокімнатну квартиру в центрі. Пошук був виснажливим — тижні порівнянь, розрахунків, сумнівів. Але коли ми нарешті отримали ключі, я відчувала себе на сьомому небі.
— Нарешті наш дім! — радісно вигукнула я, обіймаючи Олександра в порожній квартирі.
— Тепер тільки наше, Аню, — відповів він, цілуючи мене.
Та радість тривала недовго. Родичі Олександра дізналися про нашу покупку і засяяли ентузіазмом.
— Ого, своя квартира в місті! — захоплено сказала сестра Олександра, Олена. — Тепер у вас буде де нас приймати!
— Точно, — додав його старший брат Ігор. — І нам буде де зупинятися, коли приїдемо.
Я лише усміхнулась, думаючи, що це просто радість за нас. Але я помилялася.
За місяць після новосілля почалися візити. Спершу приїхали батьки Олександра. Вони заявили, що хочуть “допомогти з облаштуванням”.
— Аню, тут треба повісити картину, а там — квіти! — командувала свекруха, розгулюючи по квартирі. — І штори якісь бліді, треба яскравіші!
— Добре, подумаємо, — відповідала я, стримуючи роздратування.
Вони пробули тиждень, і я зітхнула з полегшенням, коли вони поїхали. Але не встигли ми оговтатися, як приїхав Ігор із дружиною та двома дітьми.
— Аню, Саш, можна у вас зупинитися? — запитав Ігор. — Готелі дорогі, а у вас місця вистачить.
— Звичайно, — відповів Олександр, не порадившись зі мною.
Я мовчала, хоча всередині все кипіло. Три дні їхнього візиту розтягнулися на тиждень. Діти бігали, залишаючи безлад, а я прибирала і готувала, як у ресторані.
Потім з’явилася Олена. “Погуляю по магазинах два дні”, — сказала вона. Але її “два дні” стали тижнем шопінгу та екскурсій містом, куди вона тягала мене.
— Аню, ти бачила цю площу? А цей парк? Ходімо, я покажу! — щебетала Олена.
— Олено, я трохи втомлена, — намагалася відмовитись я.
— Та що ти, це ж весело! — наполягала вона.
Я почувалася не господинею, а персоналом готелю: готую, прибираю, міняю постільне. Олександр помічав мій стан, але не знав, як відмовити рідним.
— Аню, ти не сердишся? — обережно запитав він після чергового від’їзду гостей.
— Ні, — брехала я, хоча втома брала гору.
Коли я була при надії, Олександр почав частіше відмовляти родичам. Я сподівалася, що наш дім нарешті стане нашим. Але після появи нашої доньки Софії гості повернулися. Свекруха з’явилася через тиждень після появи малої.
— Ми мусимо побачити внучку! — заявила вона, вриваючись у квартиру.
Я ще не оговталася, а вже готувала обіди для гостей і доглядала за Софією. Це було нестерпно.
— Саш, це занадто, — одного вечора не витримала я. — Я не можу так жити.
— Вони просто хочуть бачити Софію, — знизав плечима він.
— А моє здоров’я? Мої сили? — різко спитала я. — Ти уявляєш, як це — бути матір’ю і прислугою одночасно?
Він мовчав, не розуміючи. Наші розмови ставали все гострішими. Подруги радили радикальні кроки.
— Аню, подумай про себе, — казала подруга Марта. — Якщо так триватиме, ти не витримаєш. Може, краще розлучитися, коли Софія підросте?
Але я не хотіла розлучення. Олександр був надійним: завжди допомагав, не контролював мої витрати, разом ми платили іпотеку. Я любила його, але ситуація з ріднею вийшла з-під контролю.
Одного дня Олександр сказав:
— Аню, батьки хочуть приїхати в суботу. Кажуть, давно не бачилися всією родиною.
— Серйозно? — обурилася я. — А нас питали?
— Ну, мама вже все вирішила, — ніяково відповів він.
— Я проти, — відрізала я. — І нічого готувати не буду.
— Як це? — здивувався він. — Що ми скажемо?
— Правду. Хай приїжджають, але я не прислуга, — твердо сказала я.
— Аню, це ж моя сім’я, — спробував він.
— А я твоя дружина! — перебила я. — Мені набридло, що наш дім — це їхня база відпочинку!
Він запропонував замовити їжу, але я відмовилася:
— Ніяких замовлень. Хай самі про себе дбають.
Коли родичі приїхали, я займалася Софією і своїми справами, ігноруючи їхні натяки.
— Аню, де обід? — здивовано спитала свекруха.
— Ми вас не чекали, — спокійно відповіла я.
— Як це? Ми ж домовлялися! — обурилася вона.
— Ви домовлялися без нас, — уточнила я. — У нас свої плани.
— А поїсти? — втрутилася Олена.
— У місті багато кафе, — відрізала я. — Я втомилася бути для вас обслугою.
— Тоді ми більше не приїдемо! — вигукнула Олена.
— Чудово, — спокійно сказала я.
Коли двері за останнім гостем зачинилися, я відчула, як ніби камінь з плечей зійшов. Але радість тривала рівно стільки, скільки Олександр мовчав. А тоді він, не піднімаючи на мене очей, буркнув:
— Ну й характер у тебе, Аню.
— Що? — перепитала я, обертаючись до нього. — Тобто ти не побачив, як вони себе вели?
— Вони просто хотіли побути родиною. А ти.Ти сиділа, мов королева на троні, навіть не вийшла до них. Маму вразило, що ти навіть “доброго дня” не сказала.
— Бо не казала, — різко відповіла я. — Мені нема що їм казати.
— Та це не по-людськи, Аню. Не по-людськи. Не привітатись, не нагріти супу, хоч яєчню якусь кинути на сковорідку…
— Так, Олександре. Це не по-людськи — лізти в чужий дім без запрошення, вимагати, щоб тебе годували, ще й закидувати, що я невдячна! — я вже не стримувалась. — А твої рідні так і зробили. Приїхали, як барони, нічого не спитали, сіли за стіл і чекають на обслуговування. І це я винна?
— Ну не знаю. Може, ти просто не любиш гостей. Може, тобі просто лінь.
— Лінь?! — мої очі загорілись. — Я доглядала за донькою, варила тобі борщі, мила за всіма підлогу, і ще й тебе терпіла, коли ти мовчки погоджувався з кожною поїздкою твоєї “родини”! А тепер я лінива?
Він розвів руками.
— Я не про це. Але, знаєш, якщо так буде й далі, то нам треба серйозно поговорити.
Це вже не натяк. Це вже ультиматум.
— Добре, — сказала я холодно. — Говорімо. От прямо зараз. Я не хочу бачити більше жодного з твоїх родичів у нашій квартирі. Це не готель. Якщо тебе це не влаштовує — можемо ділити квартиру навпіл. Я не триматиму.
Він здивовано дивився на мене, ніби вперше бачив.
— Тобто ти реально готова зруйнувати шлюб через одне застілля?
— Це не одне застілля, Сашо! Це систематичне вторгнення в моє життя. Вони роблять що хочуть, а ти їм аплодуєш. І так — якщо треба обирати між собою і ними, то я обираю себе.
Він мовчки встав і пішов у спальню, грюкнувши дверима. А я залишилась сидіти на кухні, дивлячись на чашку чаю, що давно охолола.
Цього вечора я довго не могла заснути. У голові крутилися слова: “ледача”, “не по-людськи”, “не вдячна”. Наче я мала кланятися кожному гостю, бо маю дах над головою.
А вранці я прокинулася з чітким розумінням: ні, я не винна.
Я — жінка, яка заслуговує на повагу у власному домі. Я не зобов’язана бути прибиральницею, кухаркою й аніматором для людей, які не вважають за потрібне навіть спитати, чи я не проти.
Софія спала поруч, її ручка торкалась мого плеча. І я подумала: якщо вже за когось треба боротися — то за неї. І за себе.
А от із Олександром, ще подумаю.
А ви як думаєте, хто в цій ситуації правий: дружина, яка втомилась бути прислугою, чи чоловік, який вважає, що родина понад усе?
Головна кратинка ілюстратвина.
