fbpx
Дозвілля
Вони були помітними серед пасажирів автовокзалу. Літній теплий вечір, коли сонце ще світить, але вже відчувається прохолода: на лавках сидять пасажири, чекаючи свого автобуса. Скільки разів доводилося мені так їхати в село. Сидиш от так, спостерігаєш, раптом когось знайомого зустрінеш. Цю пару я не знала, напевно, вони були з іншого села

За стільки років багато стерлося з пам’яті, а бувають випадки, коли щось згадується легко.

Вона середнього зросту, повненька жінка років за сорок, може під п’ятдесят, із закрученим білявим волоссям на потилиці. Проста сукня в квіточку щільно сиділа на її фігурі, зверху одягнена тонка кофтина, застебнута на один ґудзик. Загалом, жінка була одягнена приблизно так, як і більшість сільських жінок в ті роки.

Він худорлявий, невисокий, із загостреними рисами обличчя, у світлій сорочці і в легкому, зім’ятому піджаку.

Напевно, я б і уваги на них не звернула. Але чоловік із дружиною почали голосно з’ясовувати стосунки. Вона щось до нього говорила, а він огризався, обертаючись до неї, і лаяв її за щось. Хтось із пасажирів іронічно посміхнувся, назвавши їх: «парочкою».

Чоловік, що сидів на сусідній лавці (з вигляду йому було за п’ятдесят) спочатку дивився на цю пару, потім звернувся до чоловіка, який огризався упівголоса, попросивши його припинити подружню суперечку.

На хвилину обоє замовкли. Потім знову почали «шипіти» одне на одного. Чоловік, хоч і досить дрібний, але задерикуватий: штовхнув жінку в плече, вона похитнулася, хоч і сиділа. І тут чоловік на сусідній лавці, голосно промовив до неї: — Та облиш ти його! Він у тебе, як валіза без ручки. Ти без нього не проживеш чи що?

І ті двоє знову замовкли хвилин на п’ять. Вона копирсалася в сумці. І тут він щось їй сказав, жінка повернулася до нього обличчям і роздратовано відповіла. Все почалося з новою силою. Намагаючись не сперечатися голосно, щоб не привертати увагу, вони все ж стали предметом обговорення пасажирів.

— Ну і парочка, — сміялися люди, — цікаво що ж вони не поділили?

І в одну мить чоловік, знахабнів зовсім, зірвався з місця і знову штовхнув дружину. У цей момент чоловік, який сидів на сусідній лавці, встав, схопив його за руку і каже: — Я з тебе зараз душу витрясу.

Жінка підскочила і вчепилася в незнайомця, лементуючи так, що почули всі:

— Відпусти! Відпусти його! Я зараз поліцію покличу. — Вона ніяк не могла заспокоїтися, навіть коли її чоловіка відпустили.

Пасажир, який хотів зробити добру справу і заступитися за жінку, з досади махнув рукою і пересів на іншу лавку, подалі від навіженої парочки. Вони присіли мовчки. Вона поправила йому піджак, грізно оглядаючись навколо і показуючи всім своїм виглядом, що нікому не дозволить ображати свого чоловіка.

Сіли вони в той же автобус, що і я. Сиділи попереду. Вона дістала з сумки якусь їжу і давай відламувати і подавати чоловікові. Жували мовчки, запиваючи все газованою водою. І навіть важко було уявити, що ще хвилин тридцять тому, вони сперечалися.

А ще через кілька хвилин чоловік вже мирно сопів на плечі у дружини, дрімав, так наче нічого й не було.
Вийшли вони майже в чистому полі, до їхнього села залишалося йти пішки, ще зо два кілометри, бо автобус туди не їде.

Водій забарився, не рушаючи з місця, і в вікно добре було видно, як вони, підхопивши сумку і набиті речами пакунки, пішли по дорозі. Відійшовши трохи далі зупинилися і знову почали голосно сперечатися, та автобус вже рушив і пара почала зникати з мого поля зору.

Тоді мені було просто смішно. Зараз замислююсь: а може це у них така любов? Між собою, як кішка з собакою, а якщо їм загрожує хтось інший, то вони одне за одного стають горою. Може кохання проявляється і в такому вигляді… Та я зрозуміла одне, що вона його ніколи не покине, як і він її, бо вони одне без одного просто не можуть жити.

Фото ілюстративне.