У розкішному особняку панувала ранкова тиша. Лише м’який звук щітки, що ковзала паркетом, порушував бездоганний порядок. Ганна, прибиральниця з втомленим обличчям і добрими очима, працювала тут уже другий місяць. Дім вражав її розмахом: мармурові сходи, картини в золотих рамах, дзеркало у зріст і запах дорогих парфумів, що, здавалося, просочував повітря.
Щодня вона приходила раніше за всіх, щоб встигнути прибрати кабінет, вітальню й довгий коридор, що веде до камінного залу. Там завжди висіли портрети: суворі обличчя, багаті костюми, нащадки старовинного роду. Але сьогодні в центрі залу висіла нова картина, накрита тканиною.
Ганна завжди була цікавою, але поважала чуже майно й намагалася не чіпати зайвого. Однак щось у цьому полотні приваблювало її. Тканина зісковзнула, оголивши частину обличчя. Вона простягнула руку, щоб поправити її, аж раптом завмерла. Серце тьохнуло.
Повільно, майже з боязкістю, Ганна зняла покривало цілком. Перед нею опинився молодий чоловік з упевненим поглядом і ледь помітною посмішкою. Художник зобразив його настільки живо, що здавалося, ніби він от-от заговорить.
У Ганни пересохло в горлі. Рука затремтіла.
— Не може бути, — прошепотіла вона.
Це обличчя було їй до болю знайоме. Ледь піднята брова, невелика родимка біля губ, навіть ямочка на щоці, що з’являлася при посмішці. Все те саме, що в хлопця, якого вона знала двадцять років тому.
Вона відступила назад, притискаючи руку до грудей. Перед очима сплила картинки дитинства: сірі стіни дитбудинку, вузькі ліжка, запах манної каші й дзвінкий сміх. Серед усього цього — хлопчик на ім’я Сергій.
Той, хто завжди захищав слабких, ділився хлібом, мріяв стати лікарем і рятувати людей. Він казав, що одного дня його усиновлять, і він знайде Ганну, щоб забрати її із собою. Але листи так і не прийшли.
Ганна кліпнула, відчуваючи, як по щоках котиться сльоза.
— Це він, Сергій, — сказала вона шепотом, ніби боялася, що хтось почує.
У цю мить до залу увійшов керуючий, високий чоловік у строгому костюмі.
— Ганно! — різко окликнув він. — Що ви тут робите? Чому не на кухні?
Вона обернулася, розгублена, але слова вирвалися самі:
— Шеф, цей хлопчик жив зі мною в дитбудинку.
Голос їй тремтів.
— Я пам’ятаю його, немов учора. Ми спали на сусідніх ліжках. Він завжди допомагав мені, коли старші чіплялися. Це Сергій.
Керуючий нахмурився й усміхнувся з нотою роздратування.
— Не видумуйте дурниць. На портреті зображено Сергія Аркадійовича, нового власника компанії й господаря цього будинку. Він виріс у забезпеченій родині. Дитбудинок. Це ви щось плутаєте.
Ганна похитала головою. Руки їй тремтіли.
— Ні. Я не помиляюся. Я пам’ятаю його очі. Він завжди малював кораблі, мріяв про море. Я допомагала йому складати паперові човники.
— Ганно, — холодно перебив чоловік. — Якщо ви хочете зберегти роботу, займіться ділом.
Він розвернувся, але Ганна все ще стояла, наче прикута до підлоги. Її погляд був прикований до портрету. Розум відмовлявся вірити, але серце знало — це він.
Вона згадала останній день у дитбудинку. Маленький Сергій стояв біля вікна, тримаючи в руках клуночок з речами, й усміхався крізь сльози.
— Я повернуся за тобою, Ань, — сказав він тоді. — Обіцяю.
Але роки минали. Ганна подорослішала, вивчилася на прибиральницю, змінила десятки будинків. Іноді їй здавалося, що життя просто забуло про неї.
І раптом ось він — у дорогому костюмі, з упевненим поглядом у золотій рамі. Вона тихо сіла на стілець, не відводячи очей від портрета.
— Ти повернувся, але навіть не пам’ятаєш, хто я, — прошепотіла вона, відчуваючи, як щось гаряче й важке підступає до горла.
Тихе шелестіння. Сонце ковзнуло по обличчі чоловіка на картині. У цій посмішці вона раптом побачила не холодного багатого господаря, а того хлопчика, що колись ділив із нею шматок хліба. І тоді Ганна зрозуміла: якщо доля знову звела їх під одним дахом, значить, на те є причина.
«Мабуть, настав час нагадати Сергію, хто він насправді».
Сергій Аркадійович увійшов до свого кабінету рано-вранці, як завжди, — упевнений, зібраний, з папкою документів під пахвою. Усе в його житті було вивірено до секунди: дзвінки, зустрічі, цифри. Він звик, що люди бачать у ньому лише успіх і владу. Ніхто не знав, який шлях стояв за цим спокійним поглядом і відшліфованою ввічливістю.
Але сьогодні, коли він відчинив двері, його ніби вдарив запах дитинства — чи то від полірувального засобу, чи то від миючих засобів, — але він нагадав йому запах коридорів дитбудинку, де колись провів перші вісім років свого життя.
— Сергіє Аркадійовичу, — керуючий зі звичною суворістю промовив: — Сьогодні прибиральниця знову тут. Ганна… та сама, що вчора говорила дивні речі.
— Які речі? — розсіяно запитав він, відкриваючи ноутбук.
— Вона стверджувала, ніби знає вас з дитинства, що ви жили з нею в дитбудинку. Я пояснив, що це неможливо, але вона була наполеглива.
Сергій завмер. Пальці застигли над клавіатурою.
«Дитбудинок».
Слово, яке він не дозволяв собі вимовляти. Йому здавалося, що та частина життя давно стерта разом із холодом, голодом і нічними сльозами. Його нова родина сказала тоді: «Ти тепер наш син. Забути все, що було, — єдиний шлях уперед». Він забув. Майже.
— Не звільняйте її, — несподівано сказав він. — Нехай працює. Я поговорю з нею сам.
За годину двері до кабінету тихо відчинилися. Ганна увійшла несміливо, тримаючи відро й ганчірку, наче щит.
— Сергіє Аркадійовичу, можна? Я тільки пил витру й вийду.
Він підвів погляд. Їхні очі зустрілися, і в ту мить час ніби зупинився. У її погляді було щось, чого він давно не бачив: не страх, не повагу, а впізнання.
— Ви сказали, що знаєте мене, — спокійно промовив він, хоча всередині у нього все стислося.
Ганна кивнула.
— Так, Сергію, я знаю тебе. Ти був у дитбудинку. Ми спали в одному корпусі, пам’ятаєш? Ти малював кораблі й мріяв про море.
Він різко видихнув і встав.
— Звідки ви це знаєте?
Голос став тихішим, але в ньому пролунала цікавість.
— Тому що я там була.
Її губи тремтіли, але очі сяяли.
— Я Анька. Тебе тоді усиновили, а я плакала три дні. Я думала, ти напишеш.
Він заплющив очі. Серце билося, як тоді в дитинстві, коли ховався під ліжком, щоб не плакати на виду. Перед очима сплила та сама дівчинка з косичками, що завжди давала йому половину своєї булки, коли він лишався голодним.
— Анько, — ледве чутно вимовив він. — Це справді ти?
Вона кивнула й усміхнулася крізь сльози.
— Я не думала, що колись тебе побачу. Коли я побачила портрет, я відразу зрозуміла.
Сергій сів у крісло. Все всередині перевернулося. Його ретельно вибудуваний світ дав тріщину. Спогади нахлинули один за одним: шум дощу по даху дитбудинку, старий вихователь із добрим голосом, маленький ведмедик з ганчірок, якого він разом із Анькою зшив. Він згадав, як обіцяв повернутися по неї. Але життя забрало цю обіцянку. Нове прізвище, приватна школа, суворі правила.
— Мені сказали, що я маю забути минуле, — із гіркотою промовив він. — Вони сказали, що тепер я інший. Я й справді намагався забути.
Ганна тихо підійшла ближче.
— Але минуле не йде, Сергію. Воно чекає. Інколи у вигляді портрета на стіні, інколи в голосі, що кличе тебе по імені.
Вона сумно усміхнулася.
— Я нічого не хочу. Просто рада, що ти живий, що в тебе все вийшло.
Сергій подивився на неї — на її натружені руки, простий одяг, добрі очі. Уперше за довгий час йому захотілося бути просто людиною, а не прізвищем, не бізнесом, не холодним лідером.
— А ти як живеш, Ань? — запитав він. — Що з тобою сталося потім?
— Залишилася там до вісімнадцяти. Потім знайшла роботу: прибиральницею, нянею — кликали. Не скаржуся, — м’яко сказала вона. — Але, знаєш, інколи я думала: хоч би дізнатися, що в тебе усе добре.
Він встав і підійшов до вікна.
— Не знаю, навіщо доля привела тебе сюди, — промовив він після довгої паузи. — Але, мабуть, не дарма.
Минуло кілька тижнів після їхньої розмови. Дім, у якому раніше панувала холодна тиша, ніби ожив. Сергій більше не ховався за звітами й діловими дзвінками. Він став частіше спускатися на кухню, де Ганна варила чай і пекла пироги, як у дитбудинку. Прості запахи — кориця, тісто й яблука — наповнювали будинок тим, чого не могли дати мільйони: теплом.
Одного ранку за чашкою чаю Сергій сказав:
— Ань, я хочу поїхати туди. До Франківська. Подивитися, що там тепер.
Ганна підвела очі. На секунду її обличчя осяяла дитяча радість.
— Ти серйозно?
— Звичайно, — кивнув він. — Хочу побачити те місце не як біль, а як початок.
За кілька днів вони стояли біля воріт старої будівлі. Фарба облупилася, але запах бузку той самий. Все навколо здавалося меншим, ніж у дитинстві, але повітря було просочене спогадами.
Коли вони увійшли, вихователька, сива жінка, ахнула, побачивши Сергія.
— Не може бути! Сергійко! — сказала вона, прикриваючи рот рукою. — Той самий хлопчик, що хотів стати лікарем.
Сергій усміхнувся.
— Бачите, поки не став, але чогось домігся.
Вихованці, почувши, що приїхав відомий бізнесмен, зібралися в актовому залі. Сергій піднявся на сцену, ту саму, де колись стояв маленьким хлопчиком з саморобним паперовим човником у руках. Він подивився на дітей і сказав:
— Я був таким самим, як ви. Я сидів на цих же лавках, мріяв про родину й майбутнє. Тоді мені здавалося, що ніхто не допоможе. Але знаєте, що допомогло мені вижити? Доброта. Доброта однієї дівчинки, яка ділилася зі мною хлібом.
Він обернувся на Ганну, що стояла біля дверей.
— Вона нагадала мені, хто я є.
Діти слухали мовчки, але в їхніх очах запалювалася надія. Хтось усміхався, хтось шепотів: «Він теж був як ми».
Після промови вони довго гуляли коридорами, де все дихало минулим. Ганна гладила стіни, наче торкалася старих друзів.
— Пам’ятаєш нашу кімнату? — запитала вона, показуючи на двері з облупленою цифрою «сім».
— Пам’ятаю, — відповів Сергій, усміхнувшись. — Ти тоді нишком сушила під ліжком яблучні шкірки, щоб пахло, як вдома.
Вона розсміялася. Сміх луною рознісся порожнім коридором, і раптом стало легко.
Перед від’їздом Сергій підійшов до директора й сказав:
— Я хочу допомогти зробити ремонт, купити книги, комп’ютери, іграшки — щоб у цих дітей був шанс.
— Ви добра людина, Сергію Аркадійовичу, — відповіла вона.
Він подивився на Ганну.
— Ні, — тихо сказав він. — Просто поруч виявилася добра душа, яка не дала мені забути себе.
Коли вони вийшли за ворота, сонце схилялося до заходу. Ганна йшла поруч, і вітер розвівав її волосся, наче гладив.
— Знаєш, Сергію, — сказала вона, — здається, ти все ж таки повернувся по мене. Тільки не як хлопчик, а як людина, що знайшла своє серце.
Він усміхнувся, дивлячись у далечінь.
— Я просто виконав обіцянку, Ань. Хоч і із запізненням на двадцять років.
