Вона збиралася заміж. І раптом повернувся той, кого оплакувала два роки…
Олеся втретє за ранок приміряла фату. І щоразу їй здавалося, ніби в дзеркалі відбивається не вона, а якась інша жінка — занадто бліда, занадто серйозна, як на наречену.
— Олю, досить крутитися, — Марина поправила доньці неслухняне пасмо, що вибилося з зачіски. — Через годину виїжджаємо.
— Мамо, а ти… ти не шкодуєш?
— Про що?
— Що так усе вийшло.
Марина обережно сіла поруч на диван, намагаючись не зім’яти сукню доньки — просту, елегантну, зовсім не таку, як ту пишну, яку Олеся обирала два роки тому. Для іншого весілля.
Яке так і не відбулося.
— Не вигадуй. Аркадій — хороша людина. І Влад твій теж. Нам пощастило.
Олеся кивнула, але в її погляді промайнула тінь сумніву. Марина це помітила — за ці два роки вона навчилася читати доньку, наче відкриту книжку. Кожен порух, кожен погляд.
Після того, як прийшла звістка, що Данила не стало, Олеся майже три місяці не виходила з кімнати. Марина тоді думала — не витримає. Психолог, нічні розмови до світанку… Ніщо не допомагало. Поки Людмила, подруга з роботи, не запропонувала радикальне рішення.
— Марино, а що як усе змінити? Переїхати кудись? Щоб нічого не нагадувало?
Тоді це здавалося важким рішенням. Але коли Олеся черговий раз повернулася з цвинтаря вся в сльозах, Марина наважилася. Знайшла квартиру у передмісті Києва — трикімнатну новобудову з гарним видом з вікна. Подалі від старого району, від місць, де вони з Данилом гуляли.
Переїзд дався важко. Олеся пручалася, плакала, звинувачувала матір у зраді пам’яті. Але згодом, дуже повільно, почала відтавати. Влаштувалась на нову роботу — до невеличкої рекламної агенції. Записалась на йогу. І навіть почала усміхатися — рідко, але щиро.
А потім Люда запропонувала ще одну ідею…
— Марино, знаєш що? Подай їй приклад. Покажи, що життя триває. А сама коли востаннє була на побаченні?
Марина вже хотіла обуритися — яке ще побачення у сорок п’ять? Але Люда наполягала:
— У мене є знайомий, Аркадій. Вдівець. Інтелігент, викладає в інституті. Познайомити?
Перша зустріч видалася незручною. Марина почувалася зрадницею — і чоловіка, якого давно немає і доньки, яка ніяк не може забути Данила. Аркадій і справді виявився приємним чоловіком — злегка сивий, в окулярах, з лагідною усмішкою. Розмовляли про літературу, про дітей, адже у нього був дорослий син у Києві, про те, як важко жити на самоті.
— Я не готова до серйозних стосунків, — чесно зізналася Марина на третій зустрічі. — Мені просто хочеться… показати доньці, що життя не закінчується. Не ображайтеся, якщо що.
Аркадій кивнув з розумінням:
— Я теж довго не міг. Після Ніни… Але знаєте, самотність — вона роз’їдає зсередини. Давайте просто спробуємо бути друзями?
Ця «дружба» непомітно переросла в щось більше. Дочка Марини, Олеся, прийняла Аркадія спокійно, навіть із полегшенням — мабуть, і сама хвилювалася за маму. А через пів року оголосила:
— Мамо, я теж з одним зустрічаюся.
Влад з’явився в їхньому домі за тиждень — високий, темноволосий, з трохи сумними очима. У Марини защеміло всередині — аж надто схожий на Данила. Не копія, звісно, але той самий типаж. Навіть усмішка — така знайома…
— Добрий день, Марино Сергіївно. Олеся багато про вас розповідала.
Голос — інший. І характер — м’якший, спокійніший. Данило був як вогонь — яскравий, імпульсивний. А Влад — наче тепла ковдра: надійний, ґрунтовний.
Олеся розцвіла. Знову почала сміятися, будувати плани. А за рік Влад зробив їй пропозицію. Без пафосу, просто — під час вечері дістав коробочку з обручкою:
— Олесю, вийдеш за мене?
Вона сміялась і плакала одночасно. І Марина тоді подумала: «Все. Відпустило. Нарешті».
За тиждень до весілля Олеся прийшла до матері серед ночі. Сіла на край ліжка, як у дитинстві.
— Мамо, не спиш?
— Щось сталося?
— Мені… мені здається, я божеволію.
Марина ввімкнула нічник і присіла поруч.
— Що таке?
— Я бачила Данила. Учора. Біля метро.
Серце провалилося кудись униз.
— Олесю, рідна… Це нормально. Перед весіллям — ти хвилюєшся.
— Ні, мамо, ти не розумієш. Я бачила його. Живого. Він стояв біля виходу з метро й дивився на мене. А коли я підбігла — зник.
— То хтось схожий. Або здалося.
— Здалося? — Олеся схлипнула. — Мамо, а якщо… а якщо він живий? Якщо сталася помилка?
— Олесю, ми ж були на похороні. Бачили документи.
— Але ми не бачили його… не бачили його!
Марина обійняла доньку, відчуваючи, як та тремтить.
— Це весільні нерви, люба. І почуття провини — що ти щаслива з іншим. Це нормально, психолог про це попереджала.
Олеся кивнула, але Марина бачила — донька не повірила. І ось тепер, у день весілля, тінь сумніву все ще жевріла в її погляді.
— Їдемо? — Аркадій зазирнув у кімнату. — Машина чекає.
Білий «мерседес» домчав їх до РАЦСу за пів години. Влад уже чекав біля входу — у стриманому костюмі, з букетом білих троянд. Поруч юрмилися родичі й друзі. Олеся вийшла з машини, усміхнулася нареченому. І застигла. Біля дальнього входу, спершися на стіну, стояв чоловік у потертій шкіряній куртці. Худий, зарослий, але…
— Даниле? — прошепотіла Олеся.
Чоловік випрямився, зробив крок уперед. І Марина побачила — це справді був він. Схудлий, із сивою пасмом у волоссі, але живий.
— Олесю, — голос хрипкий, ніби давно ним не користувався. — Пробач. Я шукав тебе. Два роки шукав.
Букет випав із Олесиних рук. Влад ступив уперед, закриваючи наречену собою:
— Що тут відбувається? Ви хто?
— Я… — Данило зам’явся, перевів погляд на Олесю. — Я думав, ти чекаєш. Мені сказали… У лікарні сказали, що повідомили рідним. Що я вижив.
— А нам сказали, що тебе немає! — вигукнула Марина. — Влаштували прощання з тобою, все як годиться у людей.
— Переплутали. — Данило криво всміхнувся. — Нас було двоє з однаковими прізвищами. То його не стало, а я… Чотири операції, пів року реабілітації. Коли отямився — ви вже зникли. Сусіди сказали, що продали квартиру й поїхали. Я шукав… Через соцмережі, через знайомих. І тільки вчора Світлана з вашої колишньої роботи сказала, де ви. І що весілля…
Олеся зробила крок до нього, але зупинилася. Обернулася на Влада — той стояв блідий, але спокійний.
— Я… я не знаю… — прошепотіла вона.
— Олесю, — Данило простягнув руку. — Я розумію. Два роки. Ти думала… Але я живий. Я повернувся. Ми ж… ми ж кохали одне одного?
Влад мовчав. Гості зашепотілися. Хтось почав знімати все на телефон.
— Пробач, — тихо мовив Влад. — Олесю, я… Якщо тобі потрібно трохи часу…
— Владе, ні! — Олеся обернулася до нього. — Я…
— Ти його кохала, — спокійно сказав Влад. — І думала, що назавжди втратила. Я не можу… не хочу бути заміною. Якщо він живий…
— Ти не заміна! — Олеся схлипнула. — Ти… ти інший. Ти…
— Олесю, — знову покликав Данило.
Вона подивилася на нього, на Влада, на маму. Марина бачила, як дочка розривається між почуттями, й серце стислося за неї.
— Я не можу, — видихнула Олеся. — Пробачте. Я зараз не можу…
І побігла. У весільній сукні, спотикаючись об поділ, повз заціпенілих гостей.
Мати кинулася за нею, але Аркадій зупинив:
— Нехай. Їй потрібен час.
Влад стояв із затиснутим у руках букетом троянд. Данило — біля стіни, розгублений.
— Може, поговоримо? — запропонував Аркадій. — Усі разом. Спокійно.
— Про що тут говорити? — роздратовано відповів Данило. — Вона моя наречена!
— Була, — поправив Влад. — Два роки тому.
— Що так сталося, це не моя провина! — намагався виправдатися Данило.
— І не наша, — втрутилася Марина. — Нам офіційно повідомили. Показали документи.
— Які документи? Я ж ось — живий перед вами!
Аркадій узяв Марину під руку:
— Ходімо звідси. Усі. Це не місце для з’ясування стосунків.
У кафе неподалік вони сіли за дальній столик. Влад усе ще тримав букет, Данило барабанив пальцями по столу.
— Розкажи, що сталося, — попросив Аркадій.
Данило говорив уривчасто — про те, що сталося, про помилку в документах, про місяці реабілітації.
— Я думав, вона чекає. Був упевнений. А коли виписався — порожнеча. Квартиру продали, телефони не відповідають. Наче ви зникли.
— Ми поїхали, щоб забути, — тихо мовила Марина. — Олеся… вона не могла прийняти це. Буквально.
— І ви вирішили мене викреслити? Стерти?
— Ми думали, що тебе немає! — відповіла Марина.
— Мамо? — Олеся стояла у дверях кафе. Була вже в джинсах і светрі. Без макіяжу. — Можна я?
Вона сіла між Владом і матір’ю. Не дивлячись ні на кого, почала говорити:
— Даниле, я… я щаслива, що ти живий. Справді. Це диво. Але… минуло два роки. Я тебе оплакала. Відпустила. Навчилася жити без тебе. І зустріла Влада.
— Але ж ти мене кохала!
— Кохала. — Олеся підняла очі. — І частина мене завжди буде любити. Але тієї дівчини, яка була твоєю нареченою, вже немає. Її не стало разом з тобою.
— Олесю… — хотів щось сказати Данило, проте дівчина продовжила.
— Владе, — вона обернулася до нього. — Пробач. Я не мала тікати. Просто… це було несподівано. Але я знаю, чого хочу. Я хочу бути з тобою. Якщо ти ще…
Влад мовчки простягнув їй букет.
— Маленька, — прошепотів. — Звісно, ще.
Данило різко підвівся, перекинувши стілець:
— Отак просто? Два роки — і все? Забула, пробачила, знайшла заміну?
— Це не заміна, — твердо сказала Олеся. — Це інше життя. Інша я. Пробач.
Данило постояв, дивлячись на неї. Потім розвернувся і вийшов.
— Може, наздогнати? — невпевнено запитав Аркадій.
— Не треба, — Олеся похитала головою. — Йому теж потрібен час. Щоб відпустити ту дівчину, яку він пам’ятає.
Весілля перенесли. Не скасували — перенесли на два місяці. Влад наполіг на скромній церемонії — тільки найрідніші. Олеся погодилася з полегшенням.
За день до нової дати прийшов лист. Від Данила. Короткий:
«Пробач, що все так вийшло. Будь щаслива. Ти заслуговуєш. Д.»
Олеся довго дивилася на аркуш, потім акуратно склала і сховала до шкатулки. Туди ж, де зберігалися фотографії з того, нездійсненого весілля.
— Ти шкодуєш? — запитала Марина.
— Ні. Просто… сумно. Що все могло бути інакше. Але я не шкодую.
Друге весілля пройшло тихо. Олеся усміхалася — була спокійною. Влад міцно тримав її за руку, ніби не хотів втратити. Марина раділа за доньку.
А через місяць — ще одне весілля. Марина нарешті сказала «так» Аркадію. Олеся жартувала, що саме вона подала приклад матері, а не навпаки.
На річницю весілля Влад подарував Олесі поїздку у гори — туди, куди вони з Данилом мріяли поїхати в медовий місяць.
— Ти не проти? — спитав він. — Я знаю, ви планували…
— Ми — інші «ми», — усміхнулася Олеся. — І у нас будуть свої місця.
Перед від’їздом вона зайшла на кладовище. Туди, де два роки оплакувала живого. Поклала букет білих троянд.
— Прощавай, — прошепотіла. — По-справжньому прощавай.
А десь в іншому місті Данило вчився жити заново. З пам’яттю про дівчину, якої вже немає. І це теж було правильно. Бо іноді, щоб знайти щастя, потрібно вміти відпускати. Навіть якщо це важко і здається неможливим.
